Етруська міфологія
Етру́ська міфологія, етрусків міфологія — релігійно-міфологічна система, що сформувалася (приблизно у 8–6 ст. до н. е.) на основі культури Віланова та проіснувала до асиміляції етрусків Римом (2–1 ст. до н. е.). Справила значний вплив на давньоримську міфологію та давньоримську релігію.
Зміст
Загальна характеристика
Формування етруської міфологічної традиції, хоч і розпочалося в добу Віланова (ранній залізний вік), зазнало помітного ускладнення під впливом східносередземноморських культур (зокрема грецької). Це зумовило її глибоко синкретичний характер.
Питання походження етруської міфології тісно пов’язане з проблемою етноґенези етрусків, яка дотепер є дискусійною. Античні автори, зокрема Геродот, виводили предків етрусків із егейсько-анатолійського світу (греки називали їх тіренами, пов’язавши із лідійцями під проводом міфічного Тіррена), проте Діонісій Галікарнаський (1 ст. до н. е.) обстоював їхнє автохтонне походження та називав расенами (самоназва). Сучасна наука, з огляду на дані палеогенетики, археології та лінгвістики, схиляється до висновку, що етруський етнос сформувався переважно на основі місцевого вілановського населення, тоді як своєрідність його культури значною мірою зумовили тривалі контакти з егейським і східносередземноморським світом.
Внаслідок торговельних і культурних контактів із грецькими колоністами Південної Італії (Великої Греції) та Евбеї значна частина етруських божеств була ототожнена з олімпійськими, а грецькі міфологічні сюжети — переосмислені відповідно до етруської релігійної й політичної ідеології. Цей процес був творчою адаптацією, внаслідок якої грецькі боги набували специфічних етруських рис, а міфологічні оповіді вписано в місцевий релігійний контекст (із акцентом на пророцтвах, божественних знаменнях та на ідеї невідворотності долі).
Політеїстичний світогляд етрусків має виразний фаталістичний та есхатологічний характер, заснований на уявленні про присутність Божественної волі (фатуму, Долі), якій підпорядковані природа, люди, держави і навіть дії богів. Етруски вважали, що світ цілковито підвладний наперед установленому космічному порядку. Людина могла лише дізнаватися та належним чином інтерпретувати волю богів, об’явлену через природні знаки — блискавки, політ птахів, незвичайні природні явища та інші знамення. Саме цей «практичний» підхід до взаємин між людьми та богами, заснований на точному дотриманні ритуальних приписів і правильному тлумаченні знамень, став однією з найхарактерніших рис етруської релігійної традиції та значуще вплинув на римський світ. Відповідно до цих уявлень сформувалася система сакральних знань — «Етруське вчення» (лат. лат. Etrusca Disciplina), що регулювала не лише релігійні практики, а й державні церемонії, ухвалення політичних рішень, заснування міст.
Специфічною рисою етруських вірувань є також відсутність розгалуженої міфологічної генеалогії богів (характерної, напр., для грецької традиції): зв’язки між божествами визначали не родинні відносини, а їхнє місце у сакральній ієрархії та небесна топографія.
Вплив етруської міфології на римську був таким глибоким, що римляни перейняли не лише окремих богів і міфологічні сюжети, а й цілі комплекси ритуальних практик, які стали важливим складником римської політичної культури та державно-адміністративної традиції.
Джерела
Основними писемними джерелами етруської міфології були книги, що входили до складу «Етруського вчення», проте оригінальні тексти майже повністю втрачені. Зміст цих книг відомий переважно за переказами та компіляціями римських авторів, зокрема Ціцерона, Сенеки, Плінія Старшого, Марка Аннея Лукана (39 н. е.; тепер Іспанія — 65 н. е.; тепер Італія), Арнобія Старшого (Арнобія Афра; дата народження невідома, тепер Туніс — бл. 330; імовірно Італія) та Марціана Капелли. До них належали: «Книги гаруспіків» (Libri Haruspicini), присвячені мистецтву ворожіння за нутрощами жертовних тварин; «Книги блискавок» (Libri Fulgurales), що містили правила тлумачення небесних знамень, а також «Ритуальні книги» (Libri Rituales), які описували культові церемонії, правила заснування міст, обряди поховання. Уявлення про потойбічний світ, демонологію та мандри душі містилися, ймовірно, у відповідному розділі «Ритуальних книг», який у пізній античності часом згадували як «Книги Ахеронту» (Libri Acheruntici). Окремі дослідники також виділяють «Знамення» (Ostentaria) — книги, присвячені тлумаченню різноманітних чудес і знамень. У пізнішій традиції, проте, цей термін іноді вживали як синонім «Етруського вчення» назагал. Окремий і важливий складник сакральних текстів — «Книги долі» (Libri Fatales). Ці тексти містили вчення про фаталістичні часові цикли, за якими життя окремої людини та існування цілих народів були визначені наперед.
Найдовшим і одним із небагатьох великих етруських текстів, що дійшли до нашого часу, є «Лляна книга із Загреба» (Liber linteus Zagrabiensis, імовірно 3 ст. до н. е., написана етруською мовою на лляному полотні) — літургійний календар із приписами щодо здійснення ритуалів.
Важливим матеріальним свідченням етруської релігійної традиції є бронзова модель печінки з П’яченци (кін. 2 ст. до н. е.), поділена на 40 секторів: 16 на зовнішньому обідку (відбивають етруську систему сакрального поділу неба на 16 ділянок), 24 з іменами божеств — на внутрішній частині. За припущенням, є навчальним і практичним інструментом жерців для ворожіння на печінці жертовних тварин.
Додатковими джерелами для реконструкції етруської міфології є археологічні знахідки: рельєфи на теракотових фризах, бронзові статуетки, бронзові дзеркала з гравірованими міфологічними сценами, фрески гробниць, культові предмети та святилища (напр., Веї, Піргі чи Гравіска, усі — стародавні етруські міста у Центральній Італії). Особливо інформативними є розписи поховальних склепів, де часто зображено сцени смерті, подорожі душ у потойбіччя, бенкетів за участю померлих і потойбічного суду (як-от фрески Гробниці синіх демонів 5 ст. до н. е., відкриті 1985 поблизу м. Тарквінії, чи Гробниці рельєфів 4 ст. до н. е. у некрополі Бандітачча біля м. Черветері, відкриті 1847; див. Етруські некрополі Черветері та Тарквінії). На бронзових дзеркалах та фресках гробниць образи з грецьких міфів часто супроводжували імена етруських божеств (напр., Еркле для Геракла, Ахле для Ахілла, Аплу для Аполлона, Тінія для Зевса), а самі сцени набували дидактичного або есхатологічного значення (неминучість покарання чи певний фатальний фінал).
Важливим джерелом для реконструкції етруських релігійних уявлень є епіграфічні пам’ятки малих форм, передусім посвятні написи на кераміці та вотивні дари. Ці короткі тексти фіксують безпосередній акт звернення людини до божества, називають адресата, часом і причину посвяти. Завдяки таким знахідкам уточнюють функції та епітети багатьох етруських богів, про яких майже не повідомляють наративні джерела. Виняткове місце серед епіграфічних пам’яток посідають золоті пластини (кін. 6 — поч. 5 ст. до н. е.) з етруського міста Піргі — унікальний двомовний етрусько-фінікійський напис, що демонструє, зокрема, ототожнення етруської верховної богині Уні з фінікійською Астартою.
Серед провідних дослідників етруської міфології та релігії: Дж. Денніс (1814–1898; Велика Британія), В. Деке (1831–1897; Німеччина), К. Е. Паулі (1839–1901; Німеччина), К. О. Тулін (1871–1921; Швеція), А. Піганіоль (1883–1968; Франція), Ж. Дюмезіль, О. Й. Брендель (1901; Німеччина — 1973; США), Ж. Ергон (1903–1995; Франція), М. Паллоттіно (1909–1995; Італія), Е. Г. Річардсон (1910–1999; США), Г. Рікс (1926–2004; Німеччина), Л. Бонфанте (1931; Італія — 2019; США), Дж. Колонна (нар. 1934; Італія),
Ж.-Р. Жанно (нар. 1936; Франція), Н. Томсон де Граммонд (нар. 1940; США), А. Маджіані (1943–2025; Італія) та ін.
Космогонія
Космогонічні уявлення етрусків тісно пов’язані з міфами про божественних учителів, які відкрили людям сакральні знання про будову Всесвіту та волю богів. Найважливіший із них — Таг (Тагес), чудесне немовля з мудрістю старця. За переказом, з’явилося із землі під час оранки поблизу Тарквіній і передало етрускам таємниці релігійних обрядів, мистецтва ворожіння та основи вчення. Інший важливий персонаж — пророчиця Вегоя, яка нібито передала людям божественні настанови щодо сакрального устрою світу, встановлення межових знаків, землеволодіння та правильного здійснення обрядодій. Відступ від цих настанов вважали не лише злочином проти громади, а й порушенням встановленого богами космічного порядку.
На відміну від більшості давніх міфологій етруська майже не зберегла розгорнутих міфів про створення світу. Її космогонічні уявлення реконструюють переважно за пізніми античними свідченнями, релігійними трактатами, археологічними пам’ятками та структурою «Етруського вчення». Етруська космогонія не відокремлювала власне акт створення світу від його сакрального впорядкування. У центрі уявлень — існування наперед установленого космічного порядку, підтримуваного волею богів і пізнаваного через систему знамень та пророцтв.
Особливе місце посідала концепція сакрального часу. Згідно з пізніми античними повідомленнями, зокрема письменника і філолога Цензоріна (3 ст.) та енциклопедії «Суда» (11–12 ст.), творення світу тривало 12 тисячоліть, із яких перші 6 — послідовне упорядкування основних складників космосу (неба, землі, моря, небесних світил, живих істот і людини), а наступні 6 — призначено для існування людства. Історію людства також мислили поділеною на сакральні часові відрізки — секули, тяглість кожної з яких визначалася тривалістю життя найстарішої людини, народженої на початку відповідного періоду. Загальна кількість секул для етруського народу — 10, її вважали такою, що визначена Божественною волею, а фінал останньої секули означав завершення історичної місії етрусків.
Космологія
Космологічні уявлення етрусків описували Всесвіт як сакрально впорядкований простір із трьома ієрархічними рівнями. Верхній — відповідав небесній сфері, де перебували головні божества, і звідки людям через знамення відкривалася Божественна воля; середній — світ людей; нижній — підземне царство мертвих, населене хтонічними божествами й демонами. Найвищий, втаємничений рівень божественного порядку становили «Приховані боги» (лат. Di Involuti), чиї справжні імена невідомі та які перебували поза звичайною ієрархією пантеону. Навіть верховний бог Тінія був пов’язаний із їхньою волею. Нижчий рівень небесної ієрархії — Рада (Спілка) богів (Di Consentes), яка безпосередньо впливала на земні справи й виконувала волю вищих божеств.
Осібне місце в космічному порядку мали численні демони потойбічного світу, що супроводжували душі померлих і уособлювали невідворотність долі.
Сфери Всесвіту уявляли взаємопов’язаними: між світом живих і царством мертвих існували сакральні переходи, через які душі потрапляли до підземного світу. У кожному етруському місті облаштовували спеціальну культову яму — мундус (mundus), яка символізувала вхід до підземного царства й була центром ритуальних жертвопринесень.
Космологія етрусків мала насамперед ритуальний характер: простір Всесвіту сприймали як систему сакральних орієнтирів, за допомогою яких жерці (гаруспіки) тлумачили волю богів. Під час ритуалу етруський жрець, орієнтований обличчям на південь, символічно поділяв небо на 4 основні напрями, кожен — із власним сакральним значенням. Небесне склепіння, своєю чергою, розділяли на 16 секторів, пов’язаних із різними божествами. Знамення, що походили з різних небесних ділянок, тлумачили як подане відповідним божеством.
Етруська храмова архітектура безпосередньо відображала ці космологічні уявлення та сформувала особливий тип споруди, на основі якої у 2 ст. утвердився тосканський ордер. Типовий храм був зведений на високому подіумі з єдиними монументальними сходами на фасаді (на відміну від давньогрецького храму — оселі божества, відкритої з усіх боків), мав глибокий фронтальний портик і три внутрішні святилища (цели), присвячені верховній тріаді — Тінії, Уні та Менрві. Став взірцем для римської сакральної архітектури. Вівтар розташовували перед храмом, на відкритому місці, а його орієнтацію визначав сакральний поділ простору.
Пантеон
Етруський пантеон був численним і багаторівневим: кожне природне явище, сфера людської діяльності та сакральний простір мали своїх божественних покровителів. Про багатьох богів відомо лише за їхніми іменами та місцем у сакральній системі (за написами на бронзовій моделі печінки з П’яченци). Водночас склад пантеону і значущість окремих божеств могли істотно різнитися залежно від міста, що відбивало політичну роздробленість Етрурії та локальний характер більшості культів.
Очолювала пантеон верховна тріада — Тінія (Тін), Уні та Менрва, які в процесі еллінізації були співвіднесені відповідно із Зевсом, Герою та Афіною. Тінія — бог неба і громовержець, який керував блискавками, голова Божественної ради (Di Consentes) з 12 головних божеств. Згідно з етруською релігійною традицією, Тінія міг самостійно насилати лише попереджувальні блискавки, тоді як каральні знамення вимагали згоди ради, а фатальні громовиці, здатні змінити долю людей або держав, — волі прихованих богів (Di Involuti). Останні не мали імен чи розпізнавальних атрибутів, їх кількість невідома. За припущенням, могли символізувати первісний, абстрактний принцип божественності. Прихованим богам не приносили прямих жертв і не будували храмів (як надто далеким і неосяжними для людського розуміння). Уні — дружина Тінії, покровителька жіноцтва, шлюбу, материнства, царської влади й державності. Менрва — їхня донька, богиня мудрості, ремесел, мистецтв і стратегічної війни. На етруських бронзових дзеркалах зображена наче народженою у повному озброєнні з голови Тінії. Ці божества стала безпосереднім прообразом римської Капітолійської тріади — Юпітера, Юнони та Мінерви.
Серед інших значущих божеств: Нетунс — бог морів і водної стихії (відповідник грецького Посейдона і римського Нептуна); Сетланс — бог ковальства й металообробки (відповідник грецького Гефеста); Велханс — бог стихійного вогню (у пізніший період образи Сетланса і Велханса частково ототожнено, що сприяло формуванню образу римського Вулкана); Маріс — божество, пов’язане з циклами народження, дитинства та оновлення життя (часом помилково ототожнювали з римським Марсом); Ларан — бог війни (відповідник грецького Ареса і римського Марса); Селванс — охоронець лісів, дикої природи, меж і кордонів (пор.: римський Сільван); Сатре — підземне божество, наділене суворою каральною силою та владою над земними надрами (імовірний прообраз римського Сатурна); Фуфлунс, або Пах (етруська форма імені Бахус), — бог родючості та життєвої сили (відповідник римського Лібера). Культ Фуфлунса мав глибокі архаїчні корені, був пов’язаний із виноградною лозою, вином, супроводжувався екстатичними ритуальними практиками (згодом тісно переплелися з грецьким культом Діоніса).
Особливе місце в етруському пантеоні посідав Вольтумна — хтонічний бог землі, верховне божество Етруської ліги дванадцяти міст. Його культовим центром було святилище поблизу Вольсіній (за панівною версією, тепер м. Орв’єто, обл. Умбрія, Італія). Під його покровительством щороку відбувалися збори представників етруських міст, де ухвалювали найважливіші військові, релігійні та політичні рішення. Хоча власне міфологічних наративів про Вольтумну збереглося небагато, його культ засвідчує існування в етрусків загальноетнічного релігійного центру. У римській традиції Вольтумна був асимільований із богом Вертумном — покровителем змін, пір року та плодючості.
Туран — покровителька любові, краси, плодючості й життєдайної сили (пор.: грецька Афродіта, римська Венера), її часто зображували крилатою, в оточенні голубів чи лебедів. Супутниці богині, втілення жіночої краси та благодаті — лази, крилаті жіночі духи, покровительки дому (імовірно, стали прообразом римських домашніх божеств — ларів). Важливу роль відігравав також бог Аплу (Апулу) — захисник людей, стад і посівів. Під впливом грецької традиції його ототожнили з Аполлоном, хоча в ранніх етруських уявленнях зберігав окремі архаїчні риси божества, пов’язаного з хворобами, очищенням і божественною карою. Арітімі (також відома як Артуме) — богиня місяця, ночі та полювання (відповідник грецької Артеміди та римської Діани). Бог Турмс — божественний вісник (грецький Гермес, римський Меркурій), згодом набув також функції психопомпа — провідника душ померлих до підземного світу. Богиня долі Нортія (не мала прямого грецького чи римського відповідника, хоча її часом зіставляють із грецькою Тіхе та римською Фортуною) — важливе етруське божество, її культовий центр діяв у Вольсініях. Щороку в стіну її храму урочисто вбивали цвях, який символізував плин часу, незворотність долі та непорушність космічного порядку; цей ритуал пізніше був сприйнятий римською релігійною традицією.
До групи охоронних божеств належав дволикий Кулсанс — покровитель брам, переходів і меж, якого вважають прямим прототипом римського Януса.
Характерна особливість етруської релігії — розподіл сонячних функцій між жіночим (Каута) і чоловічим (Усіл) божествами. Каута уособлювала народження світла, ранковий світанок і підземне оновлення життя (часом її зіставляють із грецькою Еос і римською Авророю). Натомість Усіл (етруський відповідник грецького Геліоса та римського Сола) був богом денного сонця та уособлював його рух небосхилом. Тів — етруське місячне божество (стать достеменно невідома, співвіднесене із грецькою Селеною і римською Луною), яке пов’язували з фазами Місяця, нічним світлом і місячним літочисленням.
Серед підземних божеств і демонів: володарі царства мертвих — Айта (образ сформувався під прямим впливом грецького Аїда) та його супутниця Ферсіфней (під впливом грецької Персефони, прообраз римської Прозерпіни). Перехід душ у потойбічний світ супроводжували численні демонічні істоти, насамперед Харун і Вант. Харуна (на відміну від грецького Харона) зображували грізним синьошкірим демоном із важким молотом (символ влади над переходом душ до царства мертвих). Вант — доброзичлива крилата демониця, яка супроводжує померлих, освітлює їм шлях смолоскипом і тримає сувій, що, ймовірно, символізував долю померлого. Дійшли зображення інших потойбічних істот, зокрема страховиська Тухулха (з орлиним дзьобом, ослячими вухами, крилами та зміями).
Рецепція у культурі
Від часів античності ритуали, символи, образи та есхатологічні мотиви етруської міфології фрагментарно інтегрувалися в нові культурні контексти.
Етруська релігійна традиція безпосереднім чином вплинула на Рим. Окрім Капітолійської тріади, через етруське посередництво було переосмислено низку божеств пантеону. Гаруспіція стала офіційною державною практикою Римської республіки та Римської імперії: колегія гаруспіків проіснувала до пізньої античності. Збереженню пам’яті про етруську культуру сприяв імператор Клавдій, автор 20-томної історії етрусків («Tyrrhenika», 1 ст., втрачено). Запозичені в етрусків фасції, курульне крісло (переносне складне сидіння), пурпурова тога та інші регалії стали символами римської державної влади, а етруські релігійні уявлення були переосмислені в межах концепції pax deorum (з лат. — мир із богами). Імовірно, етруські поховальні ритуали (munera) стали основою ранніх гладіаторських ігор, а окремі елементи сакральної символіки й ритуалу були успадковані римською тріумфальною церемонією.
У пізній античності та ранньому середньовіччі безпосереднє знання етруської міфології майже зникло разом із забуттям етруської мови. Аврелій Августин, Тертулліан і Лактанцій згадували етрусків переважно в полеміці з язичництвом, критикуючи мистецтво гаруспіків. Водночас окремі мотиви етруської демонології через Вергілія та Публія Папінія Стація (45–96; тепер Італія) увійшли до середньовічної культури й позначилися на «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі (так, Харон набув рис етруського Харуна).
Нове відкриття етруської спадщини відбулося в добу Відродження. Етрусків почали сприймати як автохтонних попередників тосканської цивілізації. За правління Козімо I Медічі (див. у ст. Медічі) Химеру з Ареццо встановили в Палаццо Веккіо у Флоренції, а Медічі підтримували перші археологічні розвідки. Водночас етруську традицію включили до концепції prisca theologia (з лат. — давня теологія), а М. Фічіно, Дж. Піко делла Мірандола та Дж. Вазарі зверталися до неї як до джерела давньої мудрості й художнього натхнення.
Після заснування Академії етруських наук у Кортоні (1726) розвивалася етрускологія, створювали музейні колекції. Публікували корпуси написів, було викрито фальсифікації історичних джерел домініканця Аннія да Вітербо (1430-ті — 1502; Італія). У декоративному мистецтві поширився стиль «Етрурія», найвідомішим взірцем якого стала кераміка Дж. Веджвуда (1730–1795; Велика Британія). У 18 — на поч. 19 ст. романтики, зокрема П. Б. Шеллі, сприймали етрусків як символ зниклої величної цивілізації, проте невдовзі романтизоване захоплення етрусками поступилося систематичному науковому вивченню. Заснований 1829 р. в Римі Інститут археологічної кореспонденції започаткував систематичні дослідження етруських пам’яток.
У 20 ст. Д. Г. Лоуренс у книзі «Етруські місця» (1932) протиставив життєствердний світ етрусків державницькому Риму. Водночас у країнах Східної Європи поширилися псевдонаукові спроби пов’язати етрусків зі слов’янами, які спростували історична лінгвістика, археологія та палеогенетика.
У 20–21 ст. етруська міфологія представлена в літературі, мистецтві, кінематографі та масовій культурі. Найвідомішим художнім твором став роман класика фінської літератури М. Валтарі (1908–1979; Фінляндія) «Турмс, невмирущий» (1955). Вплив етруського мистецтва відчутний у творчості митців А. Джакометті й М. Маріні (1901–1980; Італія). У кінематографі етруські мотиви використано в містичному трилері «Етруски вбивають ще раз» (1972, реж. А. Кріспіно) та драмі «Химера» (2023, реж. А. Рорвахер). Образи етруських богів і демонів дедалі частіше з’являються у фентезі, настільних і комп’ютерних іграх.
Новітні відкриття, зокрема знахідки у святилищі Сан-Кашано-дей-Баньї (обл. Тоскана, Італія), суттєво розширили уявлення про релігію етрусків. Пам’ятки етруської культури становлять основу експозицій Національного музею етруського мистецтва Вілла Джулія в Римі, Національного археологічного музею Флоренції та багатьох музеїв Тоскани, завдяки чому етруська міфологія залишається важливим складником європейської культурної пам’яті.
Значення
Етруська міфологія, що асимілювала й переосмислила егейські, малоазійські та грецькі міфорелігійні уявлення, стала одним із найважливіших посередників між культурами східносередземноморського світу та Апеннінського півострова. Етруське посередництво належить до ключових чинників еллінізації ранньої римської релігії (поряд із безпосередніми контактами римлян із грецькими колоніями). Саме через етруську культурну інтерпретацію значна частина грецьких божеств і міфологічних мотивів увійшла до римської традиції.
Фундаментальним внеском етруської міфології стало формування римської системи сакрального права та державної релігії. Етруська концепція розпізнавання божественної волі через природні знаки істотно вплинула на розвиток ауспіцій і гаруспіцій. Римляни також успадкували сакральний поділ неба на сектори, ритуал заснування міста (проведення священної межі — померія), символи влади магістратів, концепцію мундуса (зв’язку світу живих із підземним світом) тощо. Ці елементи зберігалися протягом усього існування дохристиянського Риму й частково функціонували на початках поширення християнства.
Водночас етруська міфологія як самобутня світоглядна система (детермінізм, фаталізм, складна ієрархія божеств і демонів, ритуалістика, герменевтика божественних знамень) продемонструвала альтернативний шлях розвитку античного політеїзму, відмінний від греко-римської моделі.
Додатково
- Згідно з античною традицією, «Книги долі» (Libri Fatales) поділяли людське життя на семирічні етапи; вік після 84 років вважали межею, за якою людина вже не отримувала нових божественних знамень. На державному рівні ці книги визначали також сакральний вік етруського народу, поділений на десять секул («епох»), після завершення яких його історична місія мала завершитися. Таке розуміння часу надавало етруській міфології есхатологічного характеру та формувало уявлення про наперед визначений перебіг історії.
- Одним із небагатьох прикладів власне етруської героїчної традиції є цикл про братів Вібеннів і Мастарну, відомий насамперед за фресками Гробниці Франсуа у Вульчі (4 ст. до н. е.) та іншими пам’ятками. Цей цикл пов’язує легендарних героїв із ранньою історією Етрурії та Риму і, ймовірно, відображає місцеву історичну традицію. Пізніше переосмислений римською історіографією. Зокрема, імператор Клавдій ототожнював Мастарну з римським царем Сервієм Туллієм (6 ст. до н. е.), що свідчить про тісне переплетення етруської міфологічної та історичної пам’яті.
- Культову яму мундус (mundus), яка символізувала вхід до підземного царства, використовували під час жертвоприношень підземним божествам та духам предків. Тричі на рік його урочисто відкривали, вважаючи, що саме тоді межа між світом живих і світом померлих тимчасово зникає. У римській традиції, яка, на думку дослідників, успадкувала цей звичай від етрусків, у такі дні вважалося несприятливим розпочинати війни, укладати шлюби чи здійснювати важливі державні справи.
- У фаталістичній міфології етрусків Божественна воля виражалася через систему сакрального числового символізму, де особливе значення мали числа 3, 12 і 16. Число 3 символізувало космічну повноту (трирівнева будова Всесвіту, верховна тріада, три типи блискавок), 12 — пов’язували зі структурою релігійного та політичного життя (12 богів-радників, міст Етруської ліги, лікторів), тоді як 16 — визначало сакральний поділ небесного простору на 16 секторів, кожен із яких перебував під владою певного божества.
Джерела
- Liber Linteus Zagrabiensis. The Linen Book of Zagreb: А comment on the longest Etruscan text / Еd. by L. B. van der Meer. Louvain : Peeters, 2007. 210 p.
- Corpus Inscriptionum Etruscarum // L’Istituto Nazionale di Studi Etruschi. URL: https://www.studietruschi.org/corpus-inscriptionum-etruscarum-online
Література
- Colonna G. Santuari d'Etruria. Firenze : Electa, 1985. 201 p.
- Dumézil G. Archaic Roman Religion: With an appendix on the religion of the etruscans. Baltimore : Johns Hopkins University Press, 1996. 715 р.
- Haynes S. Etruscan Civilization: A cultural history. Los Angeles : Getty Publications, 2000. 432 p.
- Jannot J.-R. Religion in Ancient Etruria. Madison : University of Wisconsin Press, 2005. 229 p.
- Bonfante L.; Swaddling J. Etruscan Myths. Austin : University of Texas Press, 2006. 80 p.
- Thomson de Grummond N. Etruscan Myth, Sacred History, and Legend. Philadelphia : University of Pennsylvania Museum of Archaeology and Anthropology, 2006. 270 p.
- Thomson de Grummond N., Simon E. The Religion of the Etruscans. Austin : University of Texas Press, 2006. 225 p.
- Осмоловська О. Історія походження етруського народу // Історія в сучасній школі. 2012. № 5. С. 42–47. https://enpuirb.udu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/6f4acdce-ec12-4fe4-8b12-42081acd9447/content
- Історія європейської цивілізації. Рим / За ред. У. Еко; пер. з іт. Харків : Фоліо, 2015. 1031 с.
- Etruskology / Еd. by A. Naso : in 2 vol. Berlin; Boston : De Gruyter, 2017. 1844 p.
- The Etruscan World / Ed. by J. M. Turfa. London; New York : Routledge, 2017. 1216 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Етруська міфологія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Етруська міфологія (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.08.2026
