Герменевтика

Тома Аквінський, худ. К. Крівеллі, 15 ст.

Гермене́втика [ грец. ἑρμηνευτική — мистецтво пояснення (тлумачення), від грец. έρμηνεύω — пояснюю, тлумачу, з грец. Ἑρμᾶς — Гермес, у давньогрецькій міфології — бог, який передавав і роз’яснював людям волю Зевса) — багатозначний термін.

Значення терміна

1) Мистецтво адекватного розуміння і роз’яснення, тлумачення, інтерпретації авторитетних (священних, класичних та ін.) текстів.

Формування герменевтики як особливого «мистецтва тлумачення волі богів» сягає часів античної культури (див. Давньогрецька релігія, Давньоримська релігія). Богові Гермесу — посланцю богів і тлумачнику їхньої волі — приписано винахід письма і красномовства, заснування практики роз’яснення, коментування.

На початках герменевтика постала як тлумачення прихованого, «темного» смислу в творах Гомера та Гесіода (мова і зміст яких з бігом століть ставали незрозумілими для еллінів класичного періоду). Перші герменевтичні розвідки здійснено софістами та Аристотелем (трактат «Про тлумачення»), надалі мистецтво інтерпретації історичної, поетичної, філософської, пізніше — юридичної літератури стало запитаним в греко-римському світі.

Для адептів раннього християнства пошуки шляхів розуміння і принципів інтерпретації Святого Письма стали практично значущим завданням. Вихідну позицію апологетики, що розуміння Богооб’явлених текстів Біблії потребує лише глибокої віри без будь-яких додаткових інтерпретацій, було переглянуто. На досвід інтерпретації літературних текстів взорували Отці церкви та християнські богослови, які в нових соціокультурних умовах тлумачили зміст Біблії (зокрема Старого Завіту, укладеного носіями юдейської культури й традиції), євангельських сюжетів, віроповчальних догматів, вели гостру полеміку щодо боголюдської сутності Ісуса Христа, прагнули до містичного пізнання та розуміння змісту Його дій і вчинків. У середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзегетики як способу тлумачення Святого Письма, спиралася на принципи богодухновенності та христоцентричності.

Нову спонуку для розвитку філологічних наук і герменевтики дав протестантизм, що потребував перекладу священних текстів національними мовами, їх адаптації до інакшого мовного середовища, лінгвістичних традицій, культурного контексту [передусім М. Лютер, М. Флаціус (1520‒1575; Німеччина), Ф. Меланхтон, Ж. Кальвін та ін.].

Тяглий досвід інтерпретації Біблії мав наслідком усталення розбіжних за методологічними установками герменевтичних напрямів. Так, частина богословів наголошували необхідність пошуку вічних і незмінних богооб’явлених знань — містично зорієнтованих духовних цінностей від Бога і задля Бога. Інші вважали, що Святе Письмо вже містить усе необхідне для організації життя вірян без потреби жодних додаткових пояснень. Треті стверджували, що тексти Біблії необхідно розуміти не буквально, а образно, алегорично, їхній зміст ніби прихований (зашифрований) від безпосереднього бачення і потребує роз’яснення. У такому конгломераті почасти суперечливих підходів і формувалася релігійна герменевтика. Висновують про чотири головні різновиди інтерпретації сакральних текстів: дослівну (буквальну, літеральну), моральну (тропологічну), алегоричну (символічну) та анагогічну (див. Анагогія), що не заперечує існування інших підходів, зокрема світських філософських напрямів.

Дослівна (буквальна) герменевтика орієнтує на інтерпретування змісту Святого Письма «найоптимальнішим і найпростішим» способом, згідно зі значеннями, які передані граматичними конструкціями, відповідно до намірів автора тексту та історичного контексту їх творення. Такий підхід частково допускав критичне переосмислення наявних розбіжностей із визнаними тезами, положеннями, догматами. Його дотримувалися, до прикладу, Тома Аквінський, М. Лютер, Ж. Кальвін та інші.

Моральна герменевтика ґрунтувалася на виведенні з текстів Біблії моральних уроків, практично доцільних етичних приписів, імперативів захисту добра, прекрасного тощо (наприклад: заборона вживання в їжу м’яса певних тварин вважається гріхом і тягне за собою відповідальність, відтак Біблія пояснює підстави, досвід і способи уникнення гріха).

Алегорична, або символічна, герменевтика (уперше розвинута в стоїцизмі) шукала у біблійних сюжетах інший, символічний, фігуральний зміст, що виходить поза межі описаних подій, зокрема, уможливлює інтерпретацію історичних фактів, подій, явищ, які сталися в іншому часі й просторі (тексти Старого Завіту як провіщення подій Нового Завіту, новітньої історії та сьогодення). Такий підхід демонстрували теолог і екзегет Філон Александрійський (використовував філософські поняття Платона та стоїків для адекватного розуміння текстів юдаїзму), християнські мислителі Климент Александрійський, Оріген (у своїх філософських рефлексіях спиралися на алегоричні образи Біблії).

Анагогічна герменевтика — метод тлумачення Святого Письма як сходження від буквального змісту речень, віршів до їхнього вищого, символічного, містично-духовного сенсу. Уґрунтована на містифікації описаних подій через пошук у них есхатологічного змісту (як-от інтерпретація майбутнього в апокаліптичних одкровеннях Івана Богослова, використання прогностики в герменевтичних витлумаченнях базових ідей маріології). До анагогії вдавалися Іван Кассіян Римлянин, Беда Достославний, Йоахим Флорський, Іван Золотоустий, Григорій Палама та ін.

Натепер класичну релігійну герменевтику доповнюють апробовані історико-критична, екзистенційна, структурна та інші способи інтерпретації біблійного тексту.

Фрідріх Шлеєрмахер

2) Методологія гуманітарного пізнання: теорія, методи й принципи розуміння та інтерпретації письмових і усних текстів. Виникає як така з кінця 19 ст. Фундаторами герменевтичної методології вважають Ф. Шлеєрмахера (йому належить перша спроба перетворити «мистецтво розуміння» на методичну науку) та В. Дільтея.

Ф. Шлеєрмахер як протестантський теолог спеціально працював над проблемами тлумачення Біблії, був знайомий із різними прийомами інтерпретації юридичних, історичних, філологічних, міфологічних, філософських тощо текстів. Висунув завдання об’єднати різні герменевтичні методики в одну загальну методологію, описати процес розуміння історичних пам’яток і текстів як універсальну систему правил. Виділив у тексті предметно-змістовний та індивідуально-особистісний аспекти; вважав головним відчуття суб’єктивного світу автора тексту, а не предметний зміст висловленого. Описав метод герменевтичної реконструкції, в основі якого — емпатичні способи «вживання» у внутрішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматичного. Запровадив поняття герменевтичного кола (ціле розуміється з його частин, а частини — з розуміння цілого) та діалогу як методологічних засад інтерпретації та універсальних принципів, що описують структуру кожного процесу розуміння.

В. Дільтей трактував герменевтику як мистецтво розуміння «письмово фіксованих життєвих проявів»; міркував про правила, на які має спиратися процедура й методика розуміння: адекватність реконструкції погляду автора; автономність і цілісність тексту; застосування принципу герменевтичного кола; правило актуальності розуміння тощо. Згідно з Дільтеєм, розуміння тексту неможливе без діалогу з духом епохи та досвідом автора тексту.

Обидва мислителі вказували на принципову відмінність методології гуманітарних і природничих наук. Вважали розуміння інтуїтивним осягненням смислу тексту, його відчуттям і переживанням, процесом, що вимагає уяви, емоційної напруги, емпатії.

Теоретичні й прикладні аспекти герменевтики (методику застосування в окремих галузях знань) розпрацьовував Е. Бетті та ін. Натепер герменевтична методологія запитана в різних галузях гуманітаристики. Часом герменевтику визначають навіть як галузь наукового знання (головним предметом якої є розуміння), теорію та практику інтерпретації мовленнєвих творів, що представлені знаками, символами і текстами.

Ганс-Ґеорг Ґадамер

3) Особливий напрям у філософії 19–21 ст. Сучасні дослідники характеризують герменевтику ще як окрему філософську дисципліну. Формувалася на основі низки філософських концепцій, які розпрацьовували методологію герменевтики (від першої програми «універсальної герменевтики» Ф. Шлеєрмахера) та вбачали у тлумаченні, розумінні, інтерпретації деякий універсальний спосіб буття людини та культури. Особливістю герменевтики з кін. 19 ст. стала тенденція відмежування від метафізики (та екзегетики), насамперед у царині етики й естетики, виокремлення значення містичної інтуїції як особливого способу переживання тексту.

Нового поштовху для розвитку герменевтики надала фундаментальна онтологія М. Гайдеґґера. Філософ для здійснення герменевтичного аналізу запропонував звернутися до можливостей екзистенціалізму, надав поняттям «розуміння» і «тлумачення» онтологічного статусу. Сформулював принципову для герменевтики тезу: «не ми говоримо мовою, а мова говорить нами». Світ людського буття Гайдеґґер пропонував сприймати невід’ємно від здійсненої мовленнєвої культури, вважав мову онтологічною реальністю та середовищем, в якому людина виявляє й реалізує свою багатогранну сутність (за приклад наводив існування поетичного слова — особливого інструменту комунікації, що дозволяє особі через співпереживання відчути й відкрити таємниці людського буття). Розуміння відтак є не просто актом інтерпретації, але специфічним ставленням людини до світу; людина «приречена» розуміти й трактувати світ, бо сама культура є способом смислопокладання й смислоутворення.

Ідеї М. Гайдеґґера розвивав Г.-Ґ. Ґадамер. У своїх основних творах («Діалектична етика Платона», «Гете і філософія», «Істина і метод», «Діалектика Гегеля», «Діалог і діалектика», «Гайдеґґерівський шлях», «Герменевтика і діалектика», та ін.) заперечував вузьке розуміння герменевтики як вчення про метод і механізми розуміння, надавав герменевтиці універсального характеру філософії.

Визначальну підставу герменевтичного феномена вбачав у скінченності людського існування. Стверджував, що істини пізнання — не лише результат позитивного досвіду, науки, логіки, або ж продукт всього обширу попередніх знань (навіть помилкових), а водночас і традиції, цінності релігійної віри та ін. (адже герменевтичне коло надає досвід і підстави отримання нових знань і нових перспектив). Якщо розуміння тексту це радше узагальнений результат логіки доведення і спростування, то інтерпретація це насамперед інтуїція, оцінка, наукова творчість (доповнені логікою доведення і спростування). Понад те, інтерпретація стає невід’ємною від практично доцільного знання як суб’єктивно інтуїтивного досвіду (наукового й містичного), а отже — і від пізнавальної цінності релігійної віри назагал. Міркував про те, що у своєму прагненні зрозуміти і практично-доцільно витлумачити сутнісні характеристики людського буття філософська герменевтика потребує свободи розуму і волевиявлення.

Ґадамер вбачав у герменевтиці можливість продовження історії тексту (а не здатність відтворення чи впізнавання авторського змісту), відкритий у майбутнє спектр інтерпретацій і нових сенсів. Злиття інтересу читача як дослідника з інтересами автора (продуцента) через діалог із текстом вимагає активної комунікації, доповнення, реконструкції, які виходять за межі суверенітету автора. Адекватне розуміння тексту — не «мертва калька» на всі часи, а усвідомлений живий поступ думки.

Різні аспекти герменевтичної проблематики розпрацьовували К.-О. Апель, Е. Бетті, Ю. Габермас, Ж. Дерріда, Т. Кун, Ж.-Ф. Ліотар, О. Потебня, П. Рікер, Р. Рорті, П. Феєрабенд, М. Фуко та ін.

У підсумку філософська герменевтика постає як філософські рефлексії щодо всіх наявних знань людини про світ і спосіб її існування в світі. Має на меті не лише зрозуміти тексти духовної культури, а насамперед запропонувати їхні нові інтерпретації.

4) У найширшому розумінні — метод, теорія (філософія) та практика (мистецтво) будь-якої інтерпретації, розуміння і тлумачення різноманітних результатів людської діяльності будь-яких епох, артефактів матеріальної або духовної культури та ін.

Джерела

Ricoeur P. The Task of Hermeneutics // Philosophy Today. 1973. № 17 (2). Р. 112–128.
Ґадамер Г.- Ґ. Істина і метод : в 2 т. / Пер. з нім. О. Мокровольського, М. Кушніра. Київ : Юніверс, 2000.
Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Пер. з нім. Київ : Юніверс, 2001. 280 с.

Література

Богачов А. Герменевтика філософська // Філософський енциклопедичний словник / За ред. В. І. Шинкарука. Київ : Абрис, 2002. С. 115‒116.
Кошарний С. Герменевтика // Філософський енциклопедичний словник / За ред. В. І. Шинкарука. Київ : Абрис, 2002. С. 114‒115.
Присухін С. І. Філософія : у 2 ч. Київ : Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана, 2008. С. 199‒201.
Тарасюк Л. С. Герменевтична методологія в дослідженні проблеми цілісності // Гуманітарний часопис. 2016. № 3. С. 41‒47.
Бакреу А. С. Шпачинський І. Л. Особливості герменевтики як філософської концепції ХХ ст. // Молодий вчений. 2019. № 12. (76). С. 247–250.
Джиджора Є. В. Герменевтична реконструкція портрета героя в євангельських притчах // Сіверянський літопис. 2020. № 5. С. 99‒105.
Шепетяк Ол., Шепетяк Ок. Філософія. Львів : Місіонер, 2020. С. 415‒438.
Сарапін О. Герменевтика релігійна // Українська релігієзнавча енциклопедія : в 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2022. Т. 1. С. 422‒423.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Герменевтика // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Герменевтика (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.03.2025