Давньоримська релігія
Давньори́мська релі́гія — політеїстична ранньоетнічна релігія; вірування й обрядово-культові практики Стародавнього Риму (1 тис. до н. е. — 5 ст. н. е.).
Зміст
Етапи розвитку та особливості
Історичною передумовою виникнення релігійного комплексу була міграція праіталіків та заселення ними Апеннінського півострова.
Початково формується як релігія італійських племен — насамперед латинів (заснували м. Рим у 8–7 ст. до н. е.), а також сабінів, умбрів, осків тощо. Від перших щаблів розвитку зазнала значущого впливу вірувань, міфології сусідніх народів, головно етрусків і греків. Релігійний синкретизм — прикметна риса давньоримської релігії назагал; часом її характеризують як «найменш самостійну» і «найбільше схильну до запозичень» з-поміж усіх традицій, що живили класичну культуру Середземномор’я; комбінацією або синтезом італійських, етруських та грецьких міфів, а пізніше ще й східних містичних культів і вчень.
На ранньому етапі, у процесі об’єднання італійських, латинських, етруських поселень у римську спільноту, відбувалося злиття різнорідних релігійних культів та поступове формування синкретичної загальноримської релігії (колишні місцеві божества — Марс, Янус, Квірин, Веста — отримали спільновизнаний статус як охоронці общинної території). Проте знахідок археології натепер недостатньо, аби реконструювати архаїчні вірування.
Царський період
Упорядкуванню архаїчних уявлень та створенню офіційної релігії в т. з. царський період римської історії (сер. 8 ст. — поч. 6 ст. до н. е.) сприяли реформи царів: Нумі Помпілію приписують заснування спільного пантеону головних богів та порядку їх вшанування; Сервію Туллію — встановлення спільних для населення релігійних свят, Тарквінію — заміну старої тріади богів (Юпітер, Марс і Квірин) на нову (Юпітер, Юнона та Мінерва).
Значну частину пантеону богів, а також прийоми ворожіння (вгадування волі богів, лат. divination), сувору регламентацію обрядодій, систему розподілу жерців запозичено переважно в етрусків (які на той час мали значно розвинутіші міфологічні уявлення та релігійні практики, порівняно з римськими).
Військово-політична й релігійна влада були міцно пов’язані. Прерогативу у виконанні жрецьких функцій мав цар (рекс) — верховний жрець Риму (за припущенням, освячував щорічне публічне жертвопринесення на честь Януса, призначав щомісячні свята). У цей же період поступово формується ієрархія та інститути жрецтва: старші й молодші фламіни, Верховний понтифік, жрецькі колегії (з-поміж найдавніших: арвальські брати, які, за переказом, виникли ще за Ромула; салії; авгури; дуумвіри, що зберігали Сивілині книги; феціали; весталки; луперки). Усіх жерців обирали з патриціїв, які одночасно посідали й політичні посади (виняток — весталки).
Республіканський період
Релігійне життя у республіканську добу (див. Римська республіка, поч. 6 ст. — остання третина 1 ст. до н. е.) значною мірою було визначено політичним протистоянням патриціїв і плебсу. У боротьбі за розширення громадянських прав плебс вимагав скасувати обмеження на участь у найважливіших державних культах і здобутті жрецьких посад. Державна релігія в останні століття республіки (зокрема, у період т. з. золотої доби) стала наслідком певного соціального консенсусу та відбивала інтереси більшості громадян поліса.
Найхарактерніша риса — глибоке наживлення грецькою міфологією: ототожнення запозичених грецьких божеств із римськими, за́хват від грецьких міфологічних героїв і сюжетів, наслідування і засвоєння грецької обрядовості. Завоювання Давньої Греції (сер. 2 ст. до н. е.) відкрило шлях до «присвоєння» Римом давньогрецької культурної спадщини (не тільки релігії й міфології, а й філософії, науки, медицини, мистецтва тощо).
Виняткову роль відіграла колегія з тлумачення Сивілиних книг (в епоху Республіки була двічі розширена — в 4 і 1 ст. до н. е.), що стала провідником іноземних культів для римського суспільства: встановлювала свята, ігри, церемонії на честь Аполлона, Геркулеса, Діани, Гермеса тощо, опікувалася спорудженням їхніх храмів і святилищ. У релігійну практику римлян були введені нові, запозичені в греків, форми поклоніння — урочисті процесії (в грецькому вбранні) та бенкети на честь богів (лектістернії).
Разом із формуванням офіційного пантеону римської релігії набуває сили й т. з. римський міф — історико-міфологічні перекази, які пов’язали м. Рим із подіями Троянської війни, уявлення про чудесне заснування міста та божественне визначення його славетної долі. Звідси — ще одна прикметна риса римської міфології та релігії: відсутність космологічних сюжетів (див. Космологія). Архаїчні міфи про створення світу й людини посутньо витіснив переказ про створення м. Рима та священна історія «від заснування Риму».
Від 3‒2 ст. до н. е., після доби активної імплементації італо-етруської та грецької культової практики, міцнішає протидія чужоземним релігійним впливам, передусім оргіастичним і містичним культам. Поклоніння Кібелі (Великій матері богів), практикування малоазійских і єгипетських містичних культів, вакханалій наражається на спротив римського жрецтва.
Імперський період
Період імперії (30-ті до н. е. — кін. 5 ст. н. е.) позначений насамперед упровадженням культу імператора: першим після смерті був обожнений Гай Юлій Цезар (отримав посмертний титул «divus», букв. — божественний, святий). Його наступник Октавіан Август був удостоєний пошанування, рівного божественному, ще за життя. Відтоді культ імператора став стрижнем державної релігії та засобом ідеологічної й політичної інтеграції імперії.
Міфологізація та сакралізація м. Рима набули свого завершення в обожненні Вічного міста (Dea Roma). Ця ключова міфологема стала ідеологічним обґрунтуванням претензій Риму на політичну гегемонію. Поряд із вшануванням загальнодержавних богів (офіційні культи, «справа суспільного інтересу») було дозволено (під наглядом держави) публічну діяльність інших релігійних товариств: фамільних, територіальних (що справляли культи місцевих божеств), куріальних, етнічних.
Поряд із тим підкорення Римом елліністичних держав Сходу зумовило нову хвилю поширення орієнтальних вірувань, яку приносили в римський світ легіонери та чиновники, що верталися з віддалених провінцій.
На всіх етапах розвитку давньоримської релігії не переривався її генетичний зв’язок із родовими, сімейними, общинними віруваннями, які не втрачали свого впливу і значення навіть за утвердження державних культів та централізації релігійного життя.
Зародження і поширення християнства (1 ст.), спершу в східних провінціях Римської імперії, а згодом і в столиці, стало справжнім викликом для римської релігії. Кількастолітній антагонізм завершився в кінці імперського періоду перемогою церковно організованого християнства, яке витіснило римське язичництво спершу з позицій офіційної релігії імперії, а згодом — із усіх сфер суспільного життя.
Особливості
Серед характерних рис давньоримської релігії, окрім імплементації чужинних вірувань, відзначають: віра в те, що перебіг подій підпорядкований волі богів та скерований ними; релігійний «практицизм», уявлення про своєрідні «договірні відносини», взаємні зобов’язання, довіру й порозуміння між людом і богами (лат. pax deorum — миру з богами, у чому вбачають спонуку до поширення концепції взаємних договірних правовідносин, закріплених системою римського права); утвердження зводу правил — божественного закону (лат. jus divinum), який визначав належні дії (насамперед обрядові), що забезпечують допомогу й доброзичливість богів і, відповідно, дії небажані; безумовне переважання ритуального, обрядового, церемоніального складника над віросповідним і моральним, ретельно розроблений і консервативний ритуал; тяглість старих звичаїв; слабко розвинута релігійна фантазія (автохтонні вірування римлян практично позбавлені образності, уявлень про подобу богів, міфологічних наративів), особливо у порівнянні з давньогрецькою міфологією; гнучкість пантеону (куди могли увійти інші боги за умови поваги до встановлених правил), відносна толерантність.
Релігійні уявлення. Пантеон
У Стародавньому Римі запроваджено в обіг саме поняття «релігія» (лат. religio, етимологія достеменно не з’ясована, див. у ст. Релігія), яке означило зв’язок із богами та їх ритуальне вшанування як особливу царину людського життя. Рівним чином і поняття «культ» (лат. cultus — шанування, поклоніння, від лат. colere — піклуватися [про богів], шанобливо ставитися). Сформовано уявлення про святе (лат. sanctus) — недоторкане, непорушне, захищене горніми санкціями, сакральне (лат. sacer) й несвяте, профанне (лат. profanus) — відокремлене від святого й божественного; амбівалентність чистого й нечистого, належного й забороненого; побожність (лат. sanctitas).
Серед давніх хтонічних божеств відомі Коне (покровитель зібраного врожаю, хранитель збіжжя), Теллус (мати-земля), Янус, Сатурн, Флора, Веста, Беллона тощо. Римський пантеон увібрав численних етруських богів, які набули нових імен і рис, з-поміж них: бог-громовержець Тін (Юпітер), жіноче божество Уні (Юнона), богиня ремесел Менвра (Мінерва), бог моря Нефунс (Нептун) та ін. Верховний бог — Юпітер, «цар неба», громовержець, батько богів і людей, спершу очолив архаїчну римську тріаду головних богів (до якої увійшли бог війни Марс і «мирний Марс» Квірин) — хранителі держави. З бігом еллінізації Юпітера ототожнили з грецьким Зевсом, Марса — із Аресом, Квірина — із засновником м. Рима Ромулом (див. у ст. Ромул і Рем).
У часи Тарквінія, якому приписують спорудження храму на Капітолійському пагорбі на честь Юпітера, Юнони й Мінерви, осердям офіційного культу стала т. з. Капітолійська тріада. Юнону (згодом ототожнена з Герою) шанували як дружину Юпітера, покровительку шлюбного життя, материнства, плодючості й родючості; Мінерву (із Афіною відповідно) — покровительку ремісників, лікарів, музикантів, літераторів, учителів та ін. Капітолійська тріада була культом насамперед патриціїв, тоді як серед плебсу шанували трійцю хтонічних божеств — Цереру (покровителька родючості підземного світу, материнства, живильних сил природи), Лібера й Ліберу (божества родючості й виноградарства). Витіснена під елліністичним впливом культом Деметри — Діоніса — Кори.
Перші зображення богів з’явилися в Римі доволі пізно, початково існували лише їхні символи (спис позначав Марса, стріла — Юпітера та ін.).
З республіканського періоду зажили популярності грецькі культи Аполлона, Гермеса (Меркурія), Афродіти (Венери), Артеміди (Діани), Гефеста (Вулкана) близнюків Діоскурів (Кастора і Поллукса), які, за легендою, допомогли Риму здобути перемогу в битві проти латинян. Чимало богів мали жіночі відповідники (втілювали жіночий аспект їхньої сили чи волі). Луцій Апулей і Тит Лівій передають список 12 головних богів, яким римляни надавали найбільші публічні почесті: 6 чоловічих — Юпітер, Марс, Меркурій, Нептун, Вулкан, Аполлон і 6 жіночих — Юнона, Веста, Мінерва, Церера, Діана, Венера. До кін. 3 ст. до н. е. відмінності між місцевими та запозиченими божествами практично зникають.
У середовищі римських легіонерів зажив популярності культ іранського божества Мітри (поступово зблизився з Юпітером і Зевсом).
Для давньоримської релігії притаманна схильність до обожнення, персоніфікації загальних понять, певних якостей: так, Конкордія — персоніфікація згоди між громадянами, народом і сенатом, завершення міжусобиць; Вікторія — уособлення перемоги, Лібера — свободи, Салюс — здоров’я, Пієта — обов’язку перед сім’єю та богами (названа Вергілієм основою всієї римської релігії), Фідес — віри або вірності та ін. Притому в ранньому Римі (та Італії назагал) їх не наділяли антропоморфними рисами (тобто вони не персоніфіковані у прямому розумінні), радше уявляли як зовнішні божественні сили, які впливали на людей і дарували їм відповідні якості. У пізньоримську добу набули значення моральних концепцій і чеснот та людської подоби (зображували, наприклад, на римських монетах).
В імперський період характерною рисою стає деіфікація (боговподібнення) імператорів. Спершу рішення про обожнення ухвалював Римський сенат, згодом деіфікація стала елементом церемонії проголошення імператора (а нове ставлення до монарха суттєво вплинуло на палацовий етикет та церемоніал). Вшановуючи особу імператора, водночас поклонялися самому Риму та генію римського народу. Проте йдеться не так про пряме ототожнення імператора з богом, як уявлення про те, що він є обранцем божественних сил, котрі є його супутниками (лат. comites).
Осібне місце у віруваннях давніх римлян відведено сімейним, родовим (фамільним) божествам. Вшановували душі померлих пращурів, їхні зображення (переважно вирізьблені з каменю) зберігали та передавали через покоління. У кожній сімейній спільноті існував культ ларів і пенатів — добрих хатніх богів, що охороняли домашнє вогнище, благополуччя і майно родини, господарство й припаси. З фамільними релігійними практиками був пов’язаний і культ геніїв (від лат. gens — рід) і юнон — «генеалогічних богів», уособлення роду, духів-охоронців, особистих чоловічих і жіночих родових покровителів. Аналогічних духів мали й міські, професійні та ін. общини.
Уявлення про загробне життя були розвинуті слабко. З-поміж богів загробного світу виділяли лемурів (злі привиди душі неналежно похованих мерців або злочинці) та ларвів.
Згідно з релігійним світоглядом давніх римлян, кожен локус простору (перехрестя, ворота, поріг, двері, струмок, гай, вершина гори, долина тощо) заповнений особливими духами, які присутні поряд із усіма об’єктами або важливими діями. Чисельні духи місць, предметів, дій, функцій робили римський пантеон фактично неосяжним. Так, налічують 43 богів-опікувачів дитинства: Ватикан відкривав дитині вуста, Куніна — покровителька колиски, Куба стежила за тим, як дитину переносили з колиски до ліжечка, Руміна дбала про поживу для немовля, Потіна й Едуса вчили дитину їсти й пити, Статан учив дитя стояти, Фабулін — розмовляти... Кожна стадія проростання зерна (посіяне, непроросле, сходи, колосок, зібране, на зберіганні та ін.) мала своє божество-покровителя та подібне.
Жрецтво. Релігійні практики
За панівною думкою, у царський період найважливіші обряди державного культу відправляв цар особисто. Пізніше обрядодіями державної релігії відали спеціальні розпорядники — жерці (понтифіки, фламіни) або світські посадовці (диктатори, консули). Вони діяли як своєрідні посередники, від імені Римської держави та всього «римського народу» та забезпечували мир із богами (лат. Рax deorum), який гарантував процвітання держави.
У розвинутих формах римське жрецтво — складна й структурована корпорація, головними ланками якої були жрецькі колегії (спеціалізовані об’єднання жерців). Жерці посідали привілейоване становище в громаді, було наділені владою та привілеями. Вищим жрецьким інститутом царського й республіканського періодів була колегія понтифіків (основних блюстителів Рax deorum), яку очолював Верховний понтифік (виборна посадова особа). Другим за значимістю — Священний цар (лат. Rex sacrorum, букв. — Цар священних обрядів), який після вигнання останнього царя перебрав на себе його релігійні функції. Обидві посади ставали довічними.
Раннє походження має також інститут фламінів — жерців конкретного бога, Виділяли т. з. старших фламінів (лат. Flamines maiores, зазвичай походили з патриціанських родин), служителів Юпітера, Марса та Квірина, і молодших фламінів (лат. Flamines minores), відповідальних за культи другорядних богів. Колегія феціалів опікувалася сакральним боком міжнародних зносин (як-от укладання договорів чи оголошення війни). Ще у царський період сформовано колегію авгурів; у кінці республіканського періоду або на початку імперського у спеціальну колегію організовано гаруспиків. Великий суспільний авторитет мали діви-весталки: культ Вести — носій римських священних традицій, жриці богині підтримували у храмі постійний вогонь як символ державної моці, запоруку безпеки й сили Риму. Окремі жрецькі колегії наглядали за релігійними святами, іноземними обрядами. Запозичена практика запрошення в Рим (лат. evocatio) чужих богів (покровителів захоплених міст) обумовила з’яву нових жрецьких колегій та розширення їхніх функцій. Більшість жрецьких посад обіймали (за сумісництвом) знані громадські, політичні діячі. Соціальний престиж і привілеї ставали причиною гострої конкуренції за такі посади. В імператорську епоху жрецтво культу імператора надавало провінційним елітам повне римське громадянство і публічну популярність після року перебування на релігійних посадах.
Справляли: регулярні державні обряди; нерегулярні (спричинені загрозливими або сприятливими обставинами), як-от очисні ритуали (люстрації) або ритуальні бенкети для богів (лектістернії). Державні релігійні церемонії майже завжди виконували публічно, під денним світлом і на очах у публіки. Від загалу очікували шанобливого споглядання за жерцями й культовими діями. Участь у публічних обрядах свідчила про особисту відданість громаді та її цінностям.
Основні елементи релігійного культу: молитви, жертвопринесення (найефективнішим вважали офірування тварин), численні свята, урочисті процесії з музичним супроводом тощо. Виняткове значення мали різні види ворожіння, віщування, передусім ауспіції (за поведінкою птахів і тварин). До них обов’язково вдавалися перед кожною політичною подією, вагомою державною справою, військовою кампанією (з часом перетворилися на формальну процедуру). Надзвичайну роль відводили сумлінному дотриманню всіх найменших деталей ритуалу. Обрядодії та церемонії, а особливо жертвопринесення, були ретельно й деталізовано прописані, будь-яку свободу дій і відхилення від ритуалу вважали неприпустимими (так, кожному богові призначали свою офірну тварину, Церері жертвували кабана — ворога жнив, Ліберу — козла, який знищує виноградники; вищим богам — худобу білого кольору, нижчим — темної масті, Вулкану — з рудою шерстю; стать жертви здебільшого мусила відповідати статі божества й подібне). Перебіг ритуалу пильнували кілька людей і помічників жерця. Побожними розуміли насамперед тих, «хто знає обряд і вміє молитися богам, згідно з чинними законами» (безбожність, навпаки, це відсутність поваги до встановлених обрядових правил).
Систему жертвопринесень і почестей богам вважали запорукою їхнього благословення за принципом «я даю, щоб ви могли дати» (лат. do ut des). Правильна й шаноблива релігійність, освячена звичаєм, мала забезпечити Риму гармонію й процвітання. Звідси уявлення, що всяка інакша релігійність — невір’я, сумнів у богах, нечисті жертви, неправильні ритуали, як і надмірна фанатична ревність, екстатичні культи, прагнення до містичного божественного знання — є девіантними (див. Девіація), можуть накликати божий гнів і завдати шкоди державі.
Найпопулярнішими релігійними святами були сатурналії (на честь Сатурна), луперкалії (Фавна), вакханалії (Вакха, Бахуса), містерії на честь Бона Деа. Окрім них, існували численні менш значимі: агоналії, паренталії, квіриналії, лібералії, венералії, меркуралії, нептуналії, вольтурналії, лемурії тощо. Кожен день року був присвячений тому чи тому божеству або священній події. Християнський календар згодом увібрав і перевитлумачив чимало римських свят.
Укладання політичного союзу «римського народу» із сусідніми часто супроводжувало встановлення спільного культу.
На ранніх стадіях культові дії справляли просто неба, у сакральних природних місцях (поблизу джерел, у священних гаях). Латинське «темплум» (templum) початково означало не саму будівлю храму, а священний простір, сформований «навколо ритуалу», присвячену богам ділянку землі. Пізніше споруджували храми, у внутрішній кімнаті якого (целлі) встановлювали статую (образ) божества, невеликий вівтар для пахощів або виливань. Окрім зображень богів і реліквій, у храмах зберігали священні тексти, архіви, скарби, присвячені богам твори мистецтва, трофеї. Багато храмів в республіканську епоху були побудовані на честь політичних подій або як виконання обітниці, даної полководцем в обмін на перемогу (як-от Пантеон у Римі). Кожна громада мала власні святилища та місця здійснення обрядодій. Домашні вівтарі облаштовували у оселях для вшанування сімейних, родових, хатніх покровителів.
Дотримувалися пологової, весільної, поховальної та ін. обрядовості. Поширеними були магічні практики — лікувальні, любовні, апотропічні, а особливо — лиходійні.
Значення
Давньоримська релігія зазнала тривалого розвитку від архаїчних вірувань до інституціалізованої системи культів і практик, із пантеоном антропоморфних божеств, розпрацьованими церемоніалами, храмовою архітектурою, комплексом жрецьких колегій. Важливе значення для інтеграції Римської держави мала практика імплементації чужих богів і культів, особливо за часів військової експансії. Через такі релігійні запозичення відбувалося й засвоєння культурного досвіду інших народів. Оформлена до часів розвинутої Римської республіки офіційна релігійна система стала важливим чинником римської ідентичності, фундаментом римської цивілізації. З часом постала як світоглядно-ціннісна опозиція християнству.
Мистецтво римської доби залишило нащадкам величезну галерею архітектурних пам’яток, скульптури, живопису, мозаїк, декоративного мистецтва, нумізматики, натхненних міфологічними й релігійними образами та сюжетами.
Давньоримська релігія значуще вплинула на релігійно-філософські ідеї, громадянські, політичні, естетичні цінності європейської цивілізації. Поширення і утвердження християнства, розвиток християнського богослов'я, релігійної філософії, моралі й мистецтва відбувалися через переосмислення багатьох інтелектуальних, етичних, митецьких тощо концептів і традицій, історично пов’язаних з давньоримською релігією.
Цитата
«Більшість уважає, що боги існують. Це дуже праводоподібно. Адже й сама природа нас до цього приводить… Головне ж у цьому питанні; чи перебувають боги у повній бездіяльності, ні в що не втручаються, зовсім не піклуються про [світ] і про керування ним, а чи, навпаки, від самого початку, як усе створили і встановили, [всім у світі] безмежний час правлять і все приводять у рух? Ось у чому особливо велика розбіжність думок… Є і були раніше філософи, які вважають, що боги зовсім не піклуються про людські справи. Якщо їхня думка правдива, то яким може бути благочестя (pietas)? Якою — побожність (sanctitas)? Якою — релігія (religio)? Адже все те, що мусимо чисто і свято воздавати богам, має сенс лише тоді, коли вони помічають це і коли родові людському безсмертні боги за це якось віддячують. Якщо ж боги не можуть нам допомогти, і не хочуть, і зовсім не піклуються про нас, і не звертають уваги на те, що ми робимо, і якщо вони не можуть виявити жодного впливу на людське життя, — тоді для чого безсмертних богів шанувати, їм дякувати, звертатися до них із молитвами?...
І я не знаю, чи зі зникненням пошани до богів не зникнуть також віра (fides), і людська спільнота, і найдосконаліша зі всіх чеснот — справедливість?»- Цит. за: Марк Тулій Цицерон. Про державу. Про закони. Про природу богів / Пер. з лат. В. Литвинова. Львів : Апріорі, 2020. С. 215‒216.
Джерела
- Ovid. Fasti / Transl. by J. G. Frazer. Cambridge : Harvard University Press, 1931. URL: https://www.loebclassics.com/display/LCL253/1931/volume.xml
- Вергілій. Енеїда: Поема / Пер. з лат. М. Білика. Харків : Фоліо, 2017. 319 с.
- Публій Овідій Назон. Метаморфози / Пер. з лат. А. Содомора. Львів : Видавництво «Апріорі», 2019. 520 с. URL: https://ae-lib.org.ua/texts/ovidius__metamorphoses__ua.htm#02
- Марк Тулій Цицерон. Про державу. Про закони. Про природу богів / Пер. з лат. В. Литвинова. Львів : Апріорі, 2020. 392 с.
- Тит Лівій. Від заснування міста / Пер. з лат. Н. Яковенко: в 6 т. Харків : Фоліо, 2022–2026.
- Плутарх. Порівняльні життєписи / Пер. з давньогрец. Й. Кобів та ін. : у 3 т. Київ : Стилет і Стилос, 2023–2026.
Література
- Dumézil G. La religion romaine archaïque. Paris : Payot, 1966. 680 p.
- MacMullen R. Paganism in the Roman Empire. New Heaven; London : Yale University Press, 1981. 241 р.
- Clarke J. R. The Houses of Roman Italy, 100 BC ‒ AD 250. Ritual, Space and Decoration. Berkeley : University of California Press, 1991. 411 p.
- Fishwick D. The Imperial Cult in the Latin West : in 2 vol. Leiden; New York; Copenhagen; Cologne : Brill, 1991.
- Dumézil G. Archaic Roman Religion : With an Appendix on the Religion of the Etruscans. Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1996. 715 р.
- Beard M., North J., Price S. Religions of Rome : in 2 vol. Cambridge : Cambridge University Press, 1998.
- Feeney D. Literature and Religion at Rome: Cultures, Contexts, and Beliefs. Cambridge : Cambridge University Press, 1998. 176 p.
- Experiencing Rome: Culture, Identity and Power in the Roman Empire / Ed. by J. Huskinson. London : Routledge, 2000. 400 p.
- Scheid J. An Introduction to Roman Religion / Transl. by J. Lloyd. Bloomington : Indiana University Press, 2003. 232 p.
- A Companion to Roman Religion / Ed. by J. Rüpke. Malden : Blackwell, 2007. 542 p.
- Rüpke J. Religion of the Romans. Cambridge : Polity Press, 2007. 350 p.
- Дарморіз О. Міфологія. Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2010. 248 с.
- Fowler W. The Religious Experience of the Roman people: From the Earliest Times to the Age of Augustus. Minneapolis : Fili-Quarian Classics, 2010. 390 p.
- Історія європейської цивілізації. Рим / За ред. У. Еко; пер. з іт. Харків : Фоліо, 2015. 1031 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Давньоримська релігія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Давньоримська релігія (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.10.2024
