Аполлон (бог)

Аполлон Бельведерський, мармурова статуя
4 ст., Ватиканські музеї

Аполло́н (грец. Ἀπόλλων) — у давньогрецькій міфології один із головних богів олімпійського пантеону, син верховного бога Зевса й титаніди Лето, брат-близнюк Артеміди.

У міфології

За міфами, Аполлон народився на плавучому острові Делос. У чотириденному віці отримав лук і стріли та вирушив помститися змієві Піфону за переслідування його вагітної матері Лето. Здолав його в м. Дельфах (див. Дельф археологічні пам’ятки), отримавши за це прізвисько Піфій. У Дельфах заснував власне святилище й оракул (Аполлон Мойрагет — «володар долі»). За ін. версією міфу, Аполлон захопив святилище богині Геї та перебрав на себе її пророчу здатність, утілену в Піфоні. На вимогу Геї Зевс змусив Аполлона влаштувати на честь убитого хтонічного чудовиська (див. Хтонічні божества) Піфійські ігри. Для отримання очищення він зійшов в Аїд. В ін. версії: Аполлон покутував цю провину на службі пастухом у царя Адмета (що засвідчує близькість Аполлона Дафнія до землеробства та пастушества).

Причина служіння в Адмета пояснюється й так: Зевс убив сина Аполлона лікаря Асклепія, Аполлон у відповідь знищив усіх циклопів і був покараний батьком. Покутою за наступний непослух стала участь в образі смертного у будівництві стіни Трої. Смиренне служіння людям зробило Аполлона поміркованим.

Аполлон допоміг Зевсові у встановленні батьківського права, узявши участь у битві олімпійців (див. Олімпійські боги) із гігантами. Прихильний до патріархального порядку, надав очищення Оресту після вбивства ним матері Клітемнестри.

Раціональний Аполлон сприяв заснуванню та будівництву полісів, започатковував племена, опікувався мореплавцями (неодноразово допомагав аргонавтам). У Троянській війні виступив проти греків (цим підтвердив своє догрецьке малоазійське походження). Покарав ахейців за зневагу до свого жерця (див. Жрецтво) Хріса. Допоміг Гектору здолати Патрокла (одного з головних учасників Троянської війни, друга Ахіллеса, сина аргонавта Менетія). Скерував смертельні стріли Паріса в Ахіллеса.

Перебрав на себе риси Геліоса й постав богом світла; Аполлон Феб — символ осяйного світла пророцтва (див. Пророцтва релігійні). Аполлон Феб мислиться як рятівник, цілитель, бог мистецтва, прихильник гармонії та порядку. Музикант та Музагет (покровитель муз) Аполлон мав кіфару (виміняв у Гермеса); під звуки ліри вів Муз у танці. Зухвалого Марсія Аполлон покарав за сміливість змагатися з ним у музиці: сатир програв богові й той живцем здер з нього шкіру. Виграв музичне змагання й у бога Пана.

Аполлону не дуже щастило в коханні: від нього втекла німфа Дафна, перетворившись на лаврове дерево — відтоді бог носив лавровий вінець. Троянській царівні Кассандрі Аполлон подарував здатність до пророцтва, потім за відмову в коханні обернув цей дар на прокляття. Його улюбленці Гіацинт та Кіпарис трагічно загинули.

Значення культу Аполлона

Політично впливовий культ Аполлона був розповсюджений по всій Греції (див. Греція Стародавня). Храм Аполлона в Дельфах був релігійно-політичним центром Делоського союзу грецьких полісів під проводом Афін. Аполлон асоціювався з уявленням про раціональний державний порядок. Як покровитель переселенців та противник варварства мав особливо високий статус у грецьких колоніях. Уплив його культу був відчутним у суспільній, морально-етичній та мистецькій царинах. Серед богів Риму Аполлон посів одне з найпочесніших місць: Октавіан Август назвав його своїм патроном.

Неіндоєвропейське походження культу Аполлона підтверджується безліччю його хтонічних рис. Давні зооморфні ознаки проявлялися в ототожненні бога з бараном, круком, лебедем, мишею, вовком. Культ Аполлона демонструє риси спорідненості з діонісійством. У трактаті «Народження трагедії з духу музики» Ф. Ніцше подав погляд на аполлонівське та діонісійське начала (див. Аполлонічне і діонісійське) як два типи естетичного проживання світу.

Аполлон у мистецтві

Образ Аполлона найбільшого поширення дістав у скульпторі. Збереглися т. з. архаїчні скульптури: Аполлон із Беотії (8 ст. до н. е.), Аполлон з Теней та з острова Мелоса (6–4 ст. до н. е.), «Аполлон Птойос» із Фів (6 ст. до н. е.) та ін. Роботи давньогрецьких (4 ст. до н. е.) скульпторів Леохара, Праксителя, Скопаса збереглись у римських копіях: «Аполлон Бельведерський» (Леохар, мармур); «Аполлон, що вбиває ящірку» («Аполлон Сауроктон»; Пракситель, бронза). Серед відомих копій також Аполлон із Піомбіно (3 ст. до н. е., бронза); «Аполлон Музагет» («Аполлон, який грає на лірі», 3 ст. до н. е., мармур). Знані скульптури 17 ст.: «Аполлон і Дафна» (Берніні, між 1622 і 1625, мармур); «Аполлон і німфи» (Жирардон, між 1666 і 1675, мармур).

У живописі найпопулярнішими є сцени змагань Аполлона і Марсія, або покарання сатира (Рафаель, Тінторетто та ін.); Аполлон, який убиває Піфона (Делакруа, Доменікіно, Рубенс); Аполлон і музи (Лоррен, Лотто, Менгс, Пуссен, Рафаель та ін.); Аполлон і Дафна (Веронезе, Вотергаус, Поллайоло, Пуссен, Тьєполо та ін.); Аполлон, що править сонячною колісницею (Доменікіно, Перуцці, Рені, Романо та ін.); Аполлон і Артеміда (Дюрер, Кранах Старший); Аполлон, що випасає отари Адмета (Бассано, Доменікіно, Лоррен); Аполлон, що будує стіни Трої (Доменікіно, Роза та ін.) тощо.

У музиці відомі кантата Й. Баха «Змагання між Аполлоном та Паном», опери В.-А. Моцарта «Аполлон і Гіацинт» та К. Глюка «Святкування Аполлона», балет І. Стравінського «Аполлон Музагет».

У літературі Аполлону присвячені I, II і XXI гімни Гомера, II і IV гімни Каллімаха, XXXIV орфічний гімн. Він є дійовою особою трагедій Есхіла «Евменіди» та Еврипіда «Алкеста» й «Орест», драми сатирів Софокла «Слідопити». Джерела засвідчують, що існувала комедія Філіска Керкірського «Народження Аполлона і Артеміди».

Література

  1. Kerényi К. Apollon: Studien über antike Religion und Humanität. Düsseldorf : Eugen Diederichs Verlag, 1953. 308 p.
  2. Грейвс Р. Мифы Древней Греции / Пер. с англ. К. П. Лукьяненко. Москва : Прогресс, 1992. 624 с.
  3. Ніцше Ф. Народження трагедії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької; пер. з нім. І. Герасима. Львів : Літопис, 1996. С. 42–54.
  4. Graf F. Apollo. London ; New York : Routledge, 2008. 208 р.
  5. Кун М. Легенди і міфи Стародавньої Греції / Пер. з рос. Ю. Іванченко. Київ : Національний книжковий проект, 2010. 447 с.
  6. Смирнов О. І., Волкова К. Л. Політеїзм культу Аполлона та його нова посвята з поселення Вікторівка-І // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Серія: Історичні науки. 2015. № 1 (39). С. 20–25.
  7. Scott А. Apollo: The Origins and History of the Greek God. Ann Arbor, Michigan : Charles River Editors, 2017. 56 р.

Автор ВУЕ

Ю. Р. Матасова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Матасова Ю. Р. Аполлон (бог) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аполлон (бог) (дата звернення: 18.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
26.05.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ