Духобори

Духобо́ри, духобо́рці — релігійна течія православного коріння (у межах руху т. з. духовних християн), що виникла в Російській імперії в середині 18 ст. і поширилася на терени сучасної України. Послідовники називали себе «борцями за дух та істину» (звідси й умовна назва, яка утвердилися спершу в офіційних колах; не є самоназвою вірян).

Історична довідка

Від 2-ї пол. 17 ст. у селянському середовищі імперії поширилися релігійні та суспільно-релігійні рухи сектантського типу, які ґрунтувалися на власному тлумаченні православ'я і водночас були формою спротиву панівній православній ідеології (як «неправдивому», «спотвореному» вченню) та Російській православній церкві. Так, у 17 ст. набув сили духовно-містичний рух христовірів, скопців, з 2-ї пол. 18 ст. — духоборів, молокан, від кін. 19 ст. — мальованців та ін. Усі згадані течії відомі під загальною назвою духовних християн: захищали сповідання віри «в дусі та правді», духовне тлумачення Святого Письма. Стали відбиттям народних духовних шукань, релігійного вільнодумства, опору авторитаризму, догматам і практикам офіційної церкви, а також «гріхам цивілізації», втілювали тяжіння до духовної та соціальної свободи, «Божественної простоти».

У 2-й пол. 18 — 1-й пол. 19 ст. рух духоборів поширився з Воронезької, Тамбовської губерній (тепер територія РФ) на терени Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній. Був багаточисельним, орієнтованим на селянське середовище. Згідно з маніфестом 1801 царя Олександра І, духобори всієї імперії мали прибути на постійне місце проживання у Мелітопольський повіт Таврійської губернії (з-поміж перших і найвідоміших колоній — біля р. Молочної, неподалік м. Мелітополя, тепер Запорізька область). У такому рішенні вбачають далекосяжні політичні цілі: зосередити та ізолювати в одному центрі волелюбну громаду духоборів; обмежити пропаганду їхніх поглядів серед населення; заселити нещодавно анексовані території Кримського півострова.

Оформлення віросповідання та об’єднання розрізнених православних сект пов’язують із проповідницькою діяльністю ідеологів руху — Силуана Колеснікова (1722; тепер Україна — 1775; тепер РФ) та Іларіона Побірохіна (дата народження невідома — 1791; тепер РФ). На теренах Таврійської губернії активну діяльність розгорнув також син І. Побірохіна Савелій Капустін (1743; тепер РФ — 1820; тепер Україна). Після переїзду 1805 на р. Молочну, зорганізував селище-комуну Терпіння. Вже наступного року кількість сіл духоборів зросла до 9. Погляди духоборів початково поширювалися головно серед російського населення, з часом до релігійних громад залучилися й етнічні українці.

Через антидержавні та антицерковні настрої громади духоборів зазнавали гонінь: публічних покарань (зокрема бичування), важких примусових робіт, заслання на каторгу в Сибір, конфіскації майна, депортацій. За царя Миколи І у 1840-х кілька тисяч духоборів були вислані на неосвоєні території Закавказзя під суворий нагляд, де вони заснували низку сіл. Нова хвиля репресій була пов’язана із відмовою духоборів служити у війську за російсько-турецької війни (1877).

У 1898‒1899 чисельна спільнота духоборів (1 126 осіб) емігрувала на о. Кіпр, до Канади. Після 1917 деякі з них повернулися на батьківщину. Помітна частина духоборів повернулися до традиційного православ’я.

Гоніння на вірян посилилися зі встановленням більшовицької влади.

Віровчення

Учення духоборів містило гуманістичні ідеї, відповідно до духу новочасного індивідуалізму та раціоналізму. Релігійну віру розуміли як внутрішнє переконання людини, усі форми зовнішнього благочестя відкидали як нещирі і фальшиві. Джерелом віри вважали внутрішнє об'явлення — Слово Боже, що живе в душі людини.

Біблії відводили другорядну роль, наголошували на її незрозумілості для простого люду, давали власні тлумачення. Згодом протиставили їй власне Святе Письмо — «Животну книгу» («Книгу життя», результат «внутрішнього одкровення», яке «зберігалося в пам’яті та серцях духоборів») — збірник укладених ними псалмів і оповідей про власну історію, що передавали через покоління («переказ батьків»). Цілісність книги пояснювали тим, що Бог живе в роді духоборів і не дає згрішити.

Вірували в єдиного Бога-Творця. Трійцю розуміли в аспекті різних дій і проявів єдиної істоти (у природі вона втілена так: Отець — світло, Син — життя, Святий Дух — спокій; у людині: Отець — пам’ять, Син — розум, Дух — воля тощо). Служіння і поклоніння Богові набуло значення головного догмату віросповідання. Мали своє бачення Ісуса Христа як людини, в котрій особливим чином лише перебувало Божество. Заперечували спокутну місію Христа: мета його «страстей» полягала тільки в тому, щоби подати взірець страждання за правду. Божественний розум, що був у Ісуса, після його смерті оселився в апостолах, потім — у їхніх наступниках, зрештою, в роді духоборів. Душа Христа після воскресіння також перебуває в поколіннях духоборів, втілюється в окремих особах (керівниках громад — звідси їх обожнення).

Вважали, що Вселенські собори та Отці церкви довільним тлумаченням Біблії спотворили християнство, запровадили язичницькі обряди та вірування. Заперечували значення самого інституту Церкви, її ієрархію, чернецтво, догмати, таїнства, культ, церковний авторитаризм і формалізм.

Есхатологічне вчення (див. Есхатологія) провіщувало загибель старого світу, із руїн якого має підвестися новий світ і нова людина. Царство Боже встановиться на всій землі. Апокаліптичним очікуванням духоборів не були властиві риси фанатизму та страху. Вірили, що спільними зусиллями людської та Божественної волі будуть подолані зло в людині, сліпота її розуму, гріховність життєвих звичок.

Етичне вчення базувалося на принципах гуманізму, працелюбства, доброчинства, гостинності, ненасильства (відмова від військової служби). Мали дотримуватися семи євангельських чеснот (смирення, розуміння, утримання, братолюбство, милосердя тощо) та уникати семи смертних гріхів. Заборонено вживання алкогольних напоїв, тютюнопаління, учинення злочинів.

За висновком багатьох дослідників (М. Арандаренко, Т. Буткевич, правник М. Варадінов, Ф. Ліванов, Л. Ушкалов та ін.), значний, а можливо, навіть вирішальний, вплив справив на погляди духоборів Г. Сковорода.

Релігійні практики

Послідовно заперечували урочисті богослужіння, пишні церковні обряди, таїнства, культ святих, мощей, шанування ікон (див. Іконоборство) тощо. Відмовилися від храмів (людина — «живий храм Божий»). Намагалися наслідувати принципи життя та побут ранньохристиянських громад.

Молитовні зібрання проводили в помешканнях або просто неба. Приміщення для молитви (тільки стіл і лави: праворуч сідали чоловіки, ліворуч — жінки) прикрашали рушниками. Спрощене богослужіння передбачало спільні співи та читання псалмів з «Животної книги», катехитичні бесіди. Релігійними символами вважали хліб, сіль і глек з водою, які ставили на стіл. На початку й наприкінці моління тричі кланялися одне одному, цілувалися на знак поклоніння Трійці в кожній людині. Просто неба молилися у двох колах: перше утворювали чоловіки, інше — жінки. По закінченні богослужіння влаштовували братську трапезу.

Хрещення розуміли як духовний акт, спрямований на внутрішнє самовдосконалення людини. Так само не вважали таїнством шлюб, який був вільним, — «боговгодним» сприймали не акт вінчання, а життя подружжя у любові та злагоді. Заперечували містичний зміст євхаристії (перетворення хліба й вина на Тіло і Кров Ісуса), раціоналістичне ставлення до цього зближує духоборів із протестантами, зокрема кальвіністами.

Для реалізації свого соціального ідеалу рівності й справедливості духобори гуртувалися в комуни. Метою общинного життя проголошували як «духовну спільність», так і матеріальний зиск, економічний добробут членів. Комуна передбачала ліквідацію приватної власності як умову досконалого життя (вважали, що людина, звільнена від впливу власності, зміниться внутрішньо), рівність потреб. Виформували власні звичаї та обряди, своєрідну форму чоловічого і жіночого одягу, систему виховання дітей. Відтак духоборів нерідко характеризують не тільки як соціально-релігійну, а й етнографічну групу. Мали власну систему нормативно-контрольних органів: поліцію, суд, школу.

На відміну від православних сект христовірів і скопців, відкидали релігійний аскетизм.

Сучасний стан

Натепер громади духоборів діють у Канаді (провінціях Британська Колумбія, Альберта, Саскачеван), Грузії (центром є с. Горєловка, край Самцхе-Джавахеті), Азербайджані, країнах Середньої Азії. На території РФ мешкають переважно в Оренбурзькій, Тамбовській, Ростовській, Тульській областях, на Далекому Сході (від 1991 об’єднані у Союз духоборців Росії). Посилилися тенденції етнічної асиміляції, відходу молоді від релігійних принципів руху. В Україні конфесія офіційно не зареєстрована, але нечисельні послідовники наявні.

Цитата

Із праці богослова Т. Буткевича «Огляд російських сект та їхніх згод» (Харків, 1910, с. 209‒210): «До кінця XVIII століття […] духоборство охопило вже майже всю Харківську губернію: воно поширилося у Валківському, Богодухівському, Харківському, Вовчанському, Куп’янському й Ізюмському повітах, причому, крім Охочого й Великих Проходів, його осередками були: Слов’янськ, с. Петрівське, Старий Салтів, Верхня Берека, Торське, Сухареве (Куп’янського повіту), Ков’яги, Огульці, Островерхівка, с. Тернова, Хотомля, Краснянка та інші. Такому стрімкому поширенню духоборської лженауки, за словами […] Варадінова, неабияк посприяв український філософ Сковорода своїми творами, які ходили в рукописах і були незрозумілі для більшості. Цим можна пояснити й ту обставину, що духоборство в Харківській губернії засвоював не лише простолюд, але й інтелігенція: поміщики й “люди офіцерського звання”».
Цит. за: Ушкалов Л. Сковорода й духоборці // Український світ. 2018. URL: https://ukrsvit1.com.ua/kultura/skovorodiana-i-skovorodynstvo/skovoroda-j-dukhobortsi.html (Переклад Л. Ушкалова).

Додатково

Тривалий час духоборство було об’єктом дослідження переважно православних богословів, а в радянські часи — ідеологічно заангажованих науковців, наслідком чого стало панування критичних, упереджених характеристик; знівелювання ролі духовно-християнських рухів у суспільному житті.
Митрополит Київський та Галицький Євгеній (Болховітінов), який тривалий час цікавився ідеями духоборців, запропонував ректору й професору богослов’я Київської духовної академії Інокентію (Борисову) доручити комусь із найкращих студентів написати роботу про духоборців. Вибір ректора припав на Ореста Новицького, який перейшов тоді на п’ятий курс. Для підготовки цієї роботи митрополит передав до академічної бібліотеки два рукописи про духоборців, одним із яких була «Сповідь віри» 1791 (полеміка навколо авторства Г. Сковороди точиться дотепер). Праця Новицького «Про духоборців» вийшла друком у Києві 1832 в збірнику вихованців академії, пізніше — окремим виданням.

Джерело

Животная книга духоборцев. Санкт-Петербург : Типографія Б. М. Вольфа, 1909. 325 с. URL: https://archive.org/details/materialykistori02boncuoft/page/viii/mode/2up?view=theater

Література

Новицкий О. Духоборцы. Их история и вероучение. Изд. 2-е, передел. и допол. Киев : Университетская типографии (И. Завадского), 1882. 282 с.
Лебедев А. Духоборцы в Слободской Украине. Харьков : Типография губернского правления, 1890. 31 с.
Буткевич Т. И., прот. Духоборчество. Харьков : Типография губернского правления, 1909. 80 с.
Бердяєв Н. А. Духовное христианство и сектантство в Росии // Собр. соч. в 4 т. Париж : YMCA-Press, 1989. Т. 3: Типы религиозной мысли в России. 714 с.
Шугаєва Л. М. Православне сектанство в Україні: особливості трансформації. Рівне : Зень, 2007. 320 с.
Шугаєва Л. Духовні християни-містики в Україні: історіософська ретроспектива. Рівне : [б. в.], 2008. 72 с. URL: http://repository.rshu.edu.ua/id/eprint/9079/1/%D0%A8%D1%83%D0%B3%D0%B0%D1%94%D0%B2%D0%B0%20%D0%9B._%D0%94%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96%20%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D0%B8_2008.pdf
Шугаєва Л. Молокани і духобори: суспільно-духовні витоки і порівняльний аналіз віровчення // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. 2008. Вип. 13. С. 161‒167.
Івлєва Я. Джерела з історії духоборської, молоканської та скопецької сект // Київська старовина. 2010. № 1. С. 160–172. URL: https://www.libr.dp.ua/text/kievstar2010_1__Ivleva160-172.pdf
Івлєва Я. Особливості віровчення таврійських духоборів (на основі записки Й. Корніса про догмати духоборства) // Історія релігій в Україні. 2011. Вип 21 (1). С. 391‒398 URL: https://www.religio.org.ua/index.php/religio/article/view/1101
Ушкалов Л. Сковорода й духоборці // Український світ. 2018. URL: https://ukrsvit1.com.ua/kultura/skovorodiana-i-skovorodynstvo/skovoroda-j-dukhobortsi.html

Автори ВУЕ

Л. М. Шугаєва
Редакція ВУЕ

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.02.2020