Біблія

Біблія Гутенберга

Бі́блія (грец. βιβλία (τά βιβιλία) — книги, збірка) — канон сакральних текстів юдаїзму та християнства: корпус юдейських священних книг (ТаНаХ) із доповненнями та видозмінами входить до християнської Біблії, утворюючи її першу частину — Старий Завіт.

Етимологія

Назва «Біблія» походить від грецького іменника βιβλίον — книга, взятого у формі множині (Βίβλια). У свою чергу, слово «βιβλίον» виводять з грецької назви стародавнього фінікійського м. Бібл (Βύβλος, тепер. м. Джебейль), звідки імпортували папірус.

Форма множини пояснюється тим, що Біблія є зібранням (антологією) десятків священних текстів. Однак, уже в християнську добу, на поч. 1 тис. н. е., внаслідок перенесення терміна на латиномовний ґрунт, з’являється іменник «biblia», який у формі однини жіночого роду позначав увесь корпус текстів як єдину священну книгу — Біблію. Така традиція вживання слова поширилася по всьому християнському світі.

Інша назва Біблії — Святе письмо — калька з євр. «сефер га кодеш» (ספר הקודש), грец. «графай хагіай» (γραφαι 'αγια), лат. «сакра скріптура» (sacra scriptura).

Біблію називають також «Книга Завіту»: євр. «сефер га беріт» (ספר הברית), грец. «біблос діатекес» (Βιβλος διαθηκης). Вчення про Завіт — союз-угоду Бога з обраним народом і усім людством — одне з головних понять релігійного дискурсу Біблії. Як юдеї, так і християни, вважають книгу записом угоди — завіту, укладеного Богом з людьми і відкритого Мойсею на г. Синай. Вся подальша історія юдейства була пов’язана з очікуванням Месії — ідеального царя, Божого Помазаника, який встановить мир і справедливість. Для християн таким Месією став Ісус із Назарета (див. Ісус Христос), який оголосив про здійснення «старого» завіту (угоди, даної Мойсею), і водночас дав «новий», інакший. Відтак структура Біблії в християнстві складається з двох частин: Старого Завіту і Нового Завіту (книги, в яких описана діяльність Ісуса Христа та його учнів).

Авторство

Редагування Біблія.jpg

Хоча авторство практично кожного тексту Біблії пов’язується з іменем конкретної історичної чи легендарної особистості (називають понад 40 імен), книги вважаються богонатхненними — істинним автором визнається Бог, під інспірацією Якого тексти були написані.

Більшість текстів Старого Завіту писані давньоєврейською мовою (біблійним івритом), однак зустрічаються фрагменти арамейською, якою євреї розмовляли після 4 ст. до н. е. Традиційно авторство старозавітних книг приписують провідним діячам єврейської священної історії, серед яких — Мойсей, Самуїл, Давид, Соломон, пророки. Проте, встановлено, що більшість книг є пізнішими компіляціями давніх переказів і документів (документарна теорія), а вся збірка в її теперішньому вигляді укладена не раніше 5 ст. до н. е.

Тексти Нового Завіту з’явились протягом 1 ст. н. е. Вони представлені грецькою мовою (у формі койне), хоча припускають, що деякі з них були писані арамейською, а пізніше перекладені грецькою. Авторами новозавітних книг прийнято вважати апостолів і учнів Ісуса Христа.

Юдейська Біблія

Сучасна юдейська Біблія в основному відповідає т. з. Палестинському канону, прийнятому на Ямнійському синедріоні (кін. 1 ст. до н. е.), включає 39 книг і має назву ТаНаХ (תנייך) — абревіатура-акронім трьох частин тексту: Тора (Закон; 5 книг), Невіїм (Пророки; 21 книга), Ктувім (Писання; 13 книг). Див. Старий Завіт: склад канону в юдаїзмі.

Офіційно прийнятий текст базується на редакції єврейського вченого Моше бен-Ашера (10 ст.). Корпус текстів (іноді 39 текстів об’єднують у 22 або в 24 за кількістю літер івриту) вважається священним, особливо вшановується Тора. У перші століття н. е. в юдаїзмі сформувався звід усного закону (Мішна) і коментарі до нього (Гемара); в 6 ст. вони були зведені в одну книгу — Талмуд. Єврейська традиція біблійної екзегези вирізняється винятковим розмаїттям. У раввіністичній герменевтиці застосовується складна система логічних формул — міддот (מדות — правила). Біблійні істини набувають 4-х рівнів тлумачення [т. з. «пардес» (פרדס ) — букв. фруктовий сад]: 1) «пшат» (פשת) — буквальний сенс; 2) «ремез» (רמז) — алегоричний сенс; 3) «драш» (דרש) — комплекс логічних, метафоричних і проповідницьких істин; 4) «сод» (סוד) — прихований, таємний сенс.

Християнська Біблія

Старий Завіт — перша частина Біблії християн — базується на т. з. Александрійському каноні (від назви м. Александрії в Єгипті). Ця версія ТаНаХу сформувалася у діаспорі протягом 4–1 ст. до н. е. під впливом елліністичної культури і має суттєві відмінності від Палестинського канону як за кількістю книг, так і за порядком їх розташування. Саме Александрійський канон склав основу грецького перекладу — Септуагінти. Всі книги у християнській традиції поділяються на 4 групи: законодавчі; історичні; повчальні (мудрості) та поетичні; пророчі. Крім того, низка книг доповнені текстуально (2 Хроніки, Естер, Даниїл, Псалми). Див. Старий Завіт: структура канону у християнстві.

Канон Нового Завіту формувався у християнському середовищі протягом 2–4 ст. н. е. і в остаточному вигляді налічує 27 книг:

  • 4 Євангелія: від Матвія, Марка, Луки, Івана (Йоана);
  • Книгу Діянь (Дій) святих апостолів;
  • 21 послання святих апостолів: 14 послань ап. Павла (До римлян, 1 До коринтян, 2 До коринтян, До галатів, До ефесян, До филип’ян, До колосян, 1 До солунян, 2 До солунян, 1 До Тимофія, 2 До Тимофія, До Тита, До Филимона, До євреїв) та 7 послань інших апостолів (Якова, 1 Петра, 2 Петра, 1 Івана, 2 Івана, 3 Івана, Юди);
  • Книгу Одкровення Івана Богослова.

На відміну від Старого Завіту структура Нового Завіту є спільною для всіх християнських Церков, за винятком давньосхідних Маланкарської й Ассирійської (22 книги) та Ефіопської (35 книг).

Поділ Біблії на розділи був здійснений в 13 ст., на вірші – у 16 ст. Вперше існуюча система розділів і віршів вжита в 1560.

У різних течіях християнства склад Біблії дещо різниться.

У православ’ї

Біблія грецьких Церков включає Септуагінту та оригінальні грецькі тексти Нового Завіту і містить 76 книг та 1 в додатку (4 Маккавеїв).

Слов’янські Православні церкви історично спиралися на переклад, здійснений Кирилом і Мефодієм на один з діалектів давньоболгарської мови (відома як старослов’янська або церковнослов’янська). Ця версія містить 77 книг, з яких 50 — книги Старого Завіту (39 канонічних книг і 11 додаткових: Товита, Юдити, 1 Макавеїв, 2 Макавеїв, 3 Макавеїв, 2 Ездри, 3 Ездри, Мудрості Соломона, Сираха, Варуха, Послання Єремії).

У католицизмі

Католицька Біблія має за Старий Завіт Вульгату — латинський переклад Александрійського канону, здійснений Єронімом Стридонським і містить 73 книги. Текст Вульгати здебільшого наслідував традицію Септуагінти, але в дещо скороченому вигляді. Католицький канон Старого Завіту включає 46 книг: 39 протоканонічних (або першоканонічних) і 7 девтероканонічих (або другоканонічних), які, проте, не вважаються другорядними за мірою «святості»: Товита, Юдити, 1 Макавеїв, 2 Макавеїв, Мудрості Соломона, Сираха, Варуха об’єднаної з Посланнями Єремії.

У простестантизмі

Біблія протестантів містить 66 книг. За Старий Завіт приймається лише Палестинський канон — 39 книг, розміщені дещо в іншому порядку. Усі інші тексти протестанти вважають апокрифами.

Переклади Біблії

Найдавніші переклади Старого Завіту з’явилися у період після Вавилонського полону (2-га пол. 1 тис. до н.е.). Це т. з. Таргуми — перекази давньоєврейських текстів арамейською мовою. Першим і найвідомішим перекладом Старого Завіту є Септуагінта (переклад Сімдесятьох), створений упродовж 3–2 ст. до н. е. в м. Александрії Єгипетській. Ранньохристиянські богослови східних Церков користувалися нею при перекладах іншими мовами, серед них: сирійський «Пешітта» («простий, ясний»), грецькі Аквіли, Симмаха, Феодотіона, єгипетські коптські (2–3 ст.), готський єп. Ульфіли (4 ст.), вірменський Месропа Маштоца (5 ст.), грузинський (5–6 ст.), арабські (з 5 ст.), «согдійський» — для християн Середньої Азії (6 ст.). Західні Церкви користувалися латинськими перекладами, які теж, імовірно, походили від Септуагінти і були створені упродовж 2–3 ст. (збірною назвою таких перекладів є Vetus Latina). Їхні численні недоліки спонукали Римську церкву до створення нового перекладу, який був здійснений Єронімом Стридонським протягом 382–405. Старозавітні тексти він переклав з давньоєврейської, новозавітні — відредагував. Загальне визнання в західному християнстві цей переклад, відомий як Вульгата (з лат. — загальноприйнята), дістав лише з 7 ст.

Переклади європейськими мовами активно з’являлися від 12–15 ст., що започаткувало процес утворення літературних мов багатьох європейських народів. Серед найвідоміших: французький (т. з. Велика Біблія), чеський Я. Гуса і його послідовників, англійський Дж. Вікліфа, італійський Н. Алербі. Найзначніші переклади доби Реформації (16–17 ст.): Еразма Роттердамського, М. Лютера, Ж. Кальвіна (т. з. Женевська Біблія), Я. Благослава (т. з. Краліцька Біблія), Краківська Біблія, Берестейська (Радзивіллівська) Біблія, Біблія короля Якова. Новочасні переклади 19–20 ст. стали масовими, їх здійснювали представники різних конфесій, при роботі над ними було переглянуто й відредаговано старі версії. З’явилися т. з. екуменічні переклади, над якими спільно працювали представники різних релігійних течій.

Церковнослов’янські переклади, у яких Біблія прийшла на Русь, були здійснені, християнськими просвітителями, творцями слов’янської азбуки Кирилом і Мефодієм. Вже на землях Русі було створене Остромирове Євангеліє (сер. 11 ст.). Перше повне зібрання біблійних книг з’явилося у Новгороді Великому у 1499 р. (Геннадіївська Біблія), стало основою для першої друкованої Острозької Біблії (1581), виданої Іваном Федоровим. Слов’янські переклади виконувалися під впливом народних мов — староукраїнської та старобілоруської. Це, наприклад, Галицьке та Добрилове Євангелія (12 ст.), Луцьке Євангеліє (14 ст.), «Бівлія Руска» Ф. Скорини (1519). Один із найвідоміших перекладів в Україні — Пересопницьке Євангеліє, виконане у 1556–1561 архим. Григорієм. Слід назвати і повний переклад Біблії російською мовою (т. з. Синодальний), що став плодом праці чотирьох духовних академій і з’явився друком у 1876.

Переклади сучасною українською мовою пов’язані зі становленням української літературної мови (кін. 18 ст.). Серед українських перекладів 19 ст.: переклад Євангелій М. Шашкевичем та Нового Завіту П. Морачевським (останній не був надрукований через Валуєвський циркуляр 1863). Повний переклад Біблії українською П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя вийшов друком у м. Відні 1903 за сприяння Британського біблійного товариства. Переклад здійснено з оригінальних біблійних мов, він вважається класичним і неодноразово перевидавався. Другий повний переклад Біблії з мов першоджерел здійснив митрополит Іларіон (І. Огієнко) протягом 1921–1940. (вперше виданий у м. Лондоні 1962). У 1963 Другий Ватиканський собор затвердив перекладений текст Біблії, здійснений авторським колективом греко-католицького ордену братів-василіан під орудою І. Хоменка. До перекладу були залучені знані фахівці з давніх мов, що забезпечило високий рівень точності перекладу. Переклад архієрея Філарета (М. Денисенка) вийшов друком 2004 і є українською версією російської Синодальної Біблії. Наступний повний переклад з церковнослов’янської (2006), а пізніше — з давньогрецької (2011), під егідою Українського біблійного товариства здійснив священик Р. Турконяк. У 2013 побачив світ переклад священика християн віри євангельської О. Гижі. У 2014 зусиллями Свідки Єгови була перекладена з англійської т. з. Біблія нового світу.

Значення

Біблія — найпоширеніша і найвідоміша в світі серед священних книг. Вона стала першою з надрукованих книг (15 ст., Й. Гутенберг). Станом на 2015 Біблія перекладена більш ніж на 2930 мов. Наукова спільнота не визнає Біблію достовірним історичним документом, але цей корпус стародавніх історіографічних, релігійно-міфологічних, літературних, пророчих тощо текстів, які укладалися і добиралися понад тисячоліття, є предметом численних спеціалізованих і комплексних досліджень. В лоні біблійної духовної традиції формувалися архетипи й цінності юдеохристиянської цивілізації та засади європейської культури.

Джерела

  1. Книги Святого Письма Старого та Нового Заповіту / 4-ий повний переклад з давньогрецької мови ієром. о. Рафаїла (Романа Турконяка). Українське Біблійне Товариство, 2011. URL: https://www.bible.com/ru/bible/1755/GEN.1.UTT
  2. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / пер. І. Огієнко. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2018.

Література

  1. Крывелев И. А. Библия: историко-критический анализ. Москва : Политиздат, 1985. 255 с.
  2. Біблійний довідник Геллея (Генрі Г. Геллей. Короткий біблійний коментар). Торонто : Всесвітня християнська місія, 1985. 858 с.
  3. Morgan R., Barton J. Biblical Interpretation. Oxford : Oxford University Press, 1988. 342 p.
  4. Miller J. W. The Origins of the Bible: Rethinking Canon History. New York: Paulist Press, 1994. 250 р.
  5. Мицкевич В. А. Библиология : в 2-х т. Санкт-Петербург, 1997. 337 с.
  6. Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс. Київ : Либідь, 2001. 496 с.
  7. Ланглуа А., Муане Ле А., Спіс Ф. та ін. Святе Письмо в європейській культурі : Біблійний словник / Пер. з фр. З. Борисюк, Н. Лисюк. Київ : Дух і літера, 2004. 320 с.
  8. Барщевський Т. Вступ до біблійних наук. Львів : Свічадо, 2006. 304 с.
  9. Армор М. К. Провідник до Біблії: часи, сюжети. Донецьк : Видавництвово «Донеччина», 2007. 343 с.
  10. Лубський В. І., Харьковщенко Є. А., Горбаченко Т. Г. та ін. Історія писемності, священних книг і віроповчальних текстів : у 2 т. Київ: Центр учбової літератури, 2014. Т. 2. 336 с.
  11. Фрай Н. Великий код: Біблія і література / Пер. з англ. І. Старовойт. Львів : Літопис, 2010. 362 с.
  12. Абрамович С. Д. Біблія та формування сакрального простору європейської митецької культури. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. 150 с.
  13. Головащенко С. І. Дослідження та викладання Біблії в Київській духовній академії ХІХ – початку ХХ ст. Київ : Видавничий відділ УПЦ, 2012. 356 с.
  14. Абрамович С. Д. Статус Біблії як «Книги книг» (сакральний текст як інтертекст культури) // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія : Бібліотекознавство. Книгознавство. 2015. Вип. 4. С. 29-40. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/npkpnuiobk_2015_4_6С. 29-40

Автор ВУЕ

М. В. Луцюк

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Біблія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Біблія (дата звернення: 29.10.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
07.04.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ