Біблія

Файл:Gutenberg Bible, Lenox Copy, New York Public Library, 2009. Pic 01.jpg

Біблія Гутенберга

Бі́блія [ лат. biblia — книга, з грец. βιβλία — книги, від грец. βίβλος (βύβλος) — папірус, за назвою міста Бібл, звідки привозили папірус] — стародавня пам’ятка писемності, канон сакральних текстів юдаїзму та християнства. Корпус юдейських священних книг (ТаНаХ) із доповненнями та видозмінами увійшов до християнської Біблії, утворивши її першу частину — Старий Завіт.

Етимологія

Назва «Біблія» походить від грецького іменника βιβλίον — книга, взятого у формі множини (Βίβλια). Своєю чергою, слово «βιβλίον» виводять з грецької назви стародавнього фінікійського міста Бібл (Βύβλος, тепер. м. Джебейль), звідки імпортували папірус.

Форму множини пояснюють тим, що Біблія є зібранням (антологією) десятків священних текстів. Однак, уже в християнську добу, на поч. 1 тис. н. е., внаслідок перенесення терміна на латиномовний ґрунт, з’явився іменник «biblia», який у формі однини жіночого роду позначав увесь корпус текстів як єдину священну книгу — Біблію. Така традиція вживання слова поширилася по всьому християнському світі.

Інше означення Біблії — Святе Письмо — калька з євр. «сефер га кодеш» (ספר הקודש), грец. «графай хагіай» (γραφαι 'αγια), лат. «сакра скриптура» (sacra scriptura).

Біблію називають також «Книга Завіту»: євр. «сефер га беріт» (ספר הברית), грец. «біблос діатекес» (Βιβλος διαθηκης). Вчення про Завіт — союз-угоду Бога з обраним народом і усім людством — одне з головних понять релігійного дискурсу Біблії. Як юдеї, так і християни, вважають книгу записом угоди — завіту, укладеного Богом з людьми і відкритого Мойсею на г. Синай. Вся подальша історія ізраїльтян була пов’язана з очікуванням Месії — ідеального царя, Божого Помазаника, який встановить мир і справедливість. Для християн таким Месією став Ісус із Назарета (див. Ісус Христос), який оголосив про здійснення «старого» завіту (угоди, даної Мойсею), і водночас дав завіт «новий», інакший. Відтак структура Біблії в християнстві складається з двох частин: Старого Завіту й Нового Завіту (книги, в яких описана діяльність Ісуса Христа та його учнів).

Авторство

Хоча авторство практично кожного тексту Біблії пов’язано з іменем конкретної історичної чи легендарної особистості (називають понад 40 імен), книги вважаються богонатхненними — істинним автором віряни визнають Бога, інспірацією Якого тексти були написані.

Більшість текстів Старого Завіту створено давньоєврейською мовою (біблійним івритом), однак трапляються фрагменти арамейською, якою євреї розмовляли після 4 ст. до н. е. Традиційно авторство старозавітних книг приписують провідним діячам єврейської священної історії, серед яких — Мойсей, Самуїл, Давид, Соломон, пророки. Проте встановлено, що більшість книг є пізнішими компіляціями давніх переказів і документів (документарна теорія), а вся збірка в її теперішньому вигляді укладена не раніше 5 ст. до н. е.

Тексти Нового Завіту з’явились упродовж 1 ст. н. е. Вони представлені грецькою мовою (у формі койне), хоча припускають, що деякі з них були писані арамейською, а пізніше перекладені грецькою. Авторами новозавітних книг прийнято вважати апостолів і учнів Ісуса Христа.

Юдейська Біблія

Сучасна юдейська Біблія в основному відповідає т. з. Палестинському канону, схваленому на Ямнійському синедріоні (кін. 1 ст. до н. е.), включає 39 книг і має назву ТаНаХ (תנייך) — абревіатура-акронім трьох частин тексту: Тора (Закон; 5 книг), Невіїм (Пророки; 21 книга), Ктувім (Писання; 13 книг). Див. Старий Завіт: склад канону в юдаїзмі.

Офіційно прийнятий текст базується на редакції єврейського вченого Моше бен-Ашера (10 ст.). Корпус текстів (часом 39 текстів об’єднують у 22 або в 24 за кількістю літер івриту) вважають священним, особливо вшанована Тора. У перші століття н. е. в юдаїзмі сформувався звід усного закону (Мішна) і коментарі до нього (Гемара); в 6 ст. вони були зведені в одну книгу — Талмуд.

Єврейська традиція біблійної екзегези вирізняється винятковим розмаїттям. У раввіністичній герменевтиці застосовують складну систему логічних формул — міддот (מדות — правила). Біблійні істини набувають 4-х рівнів тлумачення [т. з. «пардес» (פרדס ) — букв. фруктовий сад]: 1) «пшат» (פשת) — буквальний сенс; 2) «ремез» (רמז) — алегоричний сенс; 3) «драш» (דרש) — комплекс логічних, метафоричних і проповідницьких істин; 4) «сод» (סוד) — прихований, таємний сенс.

Християнська Біблія

Старий Завіт — перша частина Біблії християн — базується на т. з. Александрійському каноні (від назви м. Александрії в Єгипті). Ця версія ТаНаХу сформувалася у діаспорі упродовж 4–1 ст. до н. е. під впливом елліністичної культури і має суттєві відмінності від Палестинського канону як за кількістю книг, так і за порядком їхнього розташування. Саме Александрійський канон склав основу грецького перекладу — Септуагінти. Всі книги у християнській традиції поділяються на 4 групи: законодавчі; історичні; повчальні (мудрості) та поетичні; пророчі. Крім того, низка книг доповнені текстуально (2 Хроніки, Естер, Даниїл, Псалми). Див. Старий Завіт: структура канону у християнстві.

Канон Нового Завіту формувався у християнському середовищі упродовж 2–4 ст. н. е. і в остаточному вигляді налічує 27 книг:

4 Євангелія: від Матвія, Марка, Луки, Івана (Йоана);
Книгу Діянь (Дій) святих апостолів;
21 послання святих апостолів: 14 послань ап. Павла (До римлян, 1 До коринтян, 2 До коринтян, До галатів, До ефесян, До филип’ян, До колосян, 1 До солунян, 2 До солунян, 1 До Тимофія, 2 До Тимофія, До Тита, До Филимона, До євреїв) та 7 послань інших апостолів (Якова, 1 Петра, 2 Петра, 1 Івана, 2 Івана, 3 Івана, Юди);
Книгу Об'явлення Івана Богослова.

На відміну від Старого Завіту структура Нового Завіту є спільною для всіх християнських Церков, за винятком давньосхідних Маланкарської й Ассирійської (22 книги) та Ефіопської (35 книг).

Поділ Біблії на розділи був здійснений в 13 ст., на вірші — у 16 ст. Вперше існуюча система розділів і віршів вжита в 1560.

У різних течіях християнства склад Біблії дещо різниться.

У православ’ї

Біблія грецьких Церков включає Септуагінту та оригінальні грецькі тексти Нового Завіту і містить 76 книг та 1 в додатку (4 Маккавеїв).

Слов’янські Православні церкви історично спиралися на переклад, здійснений Кирилом і Мефодієм на один з діалектів давньоболгарської мови (відома як старослов’янська або церковнослов’янська). Ця версія містить 77 книг, з яких 50 — книги Старого Завіту (39 канонічних книг і 11 додаткових: Товита, Юдити, 1 Маккавеїв, 2 Маккавеїв, 3 Маккавеїв, 2 Ездри, 3 Ездри, Мудрості Соломона, Сираха, Варуха, Послання Єремії).

У католицизмі

Католицька Біблія має за Старий Завіт Вульгату — латинський переклад Александрійського канону, здійснений Єронімом Стридонським, і містить 73 книги. Текст Вульгати здебільшого наслідував традицію Септуагінти, але в дещо скороченому вигляді. Католицький канон Старого Завіту включає 46 книг: 39 протоканонічних (або першоканонічних) і 7 девтероканонічих (або другоканонічних), які, проте, не вважаються другорядними за мірою «святості»: Товита, Юдити, 1 Маккавеїв, 2 Маккавеїв, Мудрості Соломона, Сираха, Варуха, об’єднаної з Посланнями Єремії.

У простестантизмі

Біблія протестантів містить 66 книг. За Старий Завіт приймають лише Палестинський канон — 39 книг, розміщені дещо в іншому порядку. Усі інші тексти протестанти вважають апокрифами.

Переклади Біблії

Найдавніші переклади Старого Завіту з’явилися у період після Вавилонського полону (2-га пол. 1 тис. до н.е.). Це т. з. Таргуми — перекази давньоєврейських текстів арамейською мовою. Першим і найвідомішим перекладом Старого Завіту є Септуагінта (переклад Сімдесятьох), створений упродовж 3–2 ст. до н. е. в м. Александрії Єгипетській. Ранньохристиянські богослови східних Церков користувалися нею при перекладах іншими мовами, серед них: сирійський «Пешітта» («простий, ясний»), грецькі Аквіли, Симмаха, Феодотіона, єгипетські коптські (2–3 ст.), готський єп. Ульфіли (4 ст.), вірменський Месропа Маштоца (5 ст.), грузинський (5–6 ст.), арабські (з 5 ст.), «согдійський» — для християн Середньої Азії (6 ст.). Західні Церкви користувалися латинськими перекладами, які теж, імовірно, походили від Септуагінти і були створені упродовж 2–3 ст. (збірною назвою таких перекладів є Vetus Latina). Їхні численні недоліки спонукали Римську церкву до створення нового перекладу, який був здійснений Єронімом Стридонським протягом 382–405. Старозавітні тексти він переклав з давньоєврейської, новозавітні — відредагував. Загальне визнання в західному християнстві цей переклад, відомий як Вульгата (з лат. — загальноприйнята), дістав лише з 7 ст.

Переклади європейськими мовами активно з’являлися від 12–15 ст., що започаткувало процес утворення літературних мов багатьох європейських народів. Серед найвідоміших: французький (т. з. Велика Біблія), чеський Я. Гуса і його послідовників, англійський Дж. Вікліфа, італійський Н. Алербі. Найзначніші переклади доби Реформації (16–17 ст.): Еразма Роттердамського, М. Лютера, Ж. Кальвіна (т. з. Женевська Біблія), Я. Благослава (т. з. Краліцька Біблія), Краківська Біблія, Берестейська (Радзивіллівська) Біблія, Біблія короля Якова. Новочасні переклади 19–20 ст. стали масовими, їх здійснювали представники різних конфесій, при роботі над ними було переглянуто й відредаговано старі версії. З’явилися т. з. екуменічні переклади, над якими спільно працювали представники різних релігійних течій.

Церковнослов’янські переклади, у яких Біблія прийшла на Русь, були здійснені християнськими просвітителями, творцями слов’янської азбуки Кирилом і Мефодієм. Вже на землях Русі було створене Остромирове Євангеліє (сер. 11 ст.). Перше повне зібрання біблійних книг з’явилося у Новгороді Великому у 1499 р. (Геннадіївська Біблія), використане при підготовці першої друкованої Острозької Біблії (1581), виданої Іваном Федоровим. Слов’янські переклади виконувалися під впливом народних мов — староукраїнської та старобілоруської. Це, наприклад, Галицьке та Добрилове Євангелія (12 ст.), Луцьке Євангеліє (14 ст.), «Бівлія Руска» Ф. Скорини (1519). Один із найвідоміших перекладів в Україні — Пересопницьке Євангеліє, виконане у 1556–1561 архим. Григорієм. Повний переклад Біблії російською мовою (т. з. Синодальний) став плодом праці чотирьох духовних академій імперії, з’явився друком у 1876.

Презентація другого видання Біблії (сучасного перекладу українською з давньоєврейської та давньогрецької мов), 28.09.2023

Переклади сучасною українською мовою пов’язані зі становленням української літературної мови (кін. 18 ст.). У 19 ст. здійснено, зокрема, переклад Євангелій М. Шашкевича та Нового Завіту П. Морачевського (останній не був надрукований через Валуєвський циркуляр 1863). Повний переклад Біблії українською П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя вийшов друком у м. Відні 1903 за сприяння Британського біблійного товариства. Переклад здійснено з оригінальних біблійних мов, він вважається класичним і неодноразово перевидавався. Другий повний переклад Біблії з мов першоджерел здійснив митрополит Іларіон (І. Огієнко) у 1921–1940. (вперше виданий у м. Лондоні 1962). Другий Ватиканський собор затвердив 1963 перекладений текст Біблії, здійснений авторським колективом греко-католицького ордену братів-василіян під орудою І. Хоменка. До перекладу були залучені знані фахівці з давніх мов, що забезпечило високий рівень точності перекладу. Переклад архієрея Філарета (Денисенка) вийшов друком 2004 і є українською версією російської Синодальної Біблії. Наступний переклад з церковнослов’янської (2006), а пізніше — з давньогрецької (2011), під егідою Українського біблійного товариства здійснено під проводом о. Р. Турконяка. Згодом перекладачами залучено й масоретські тексти, перша повна редакція видана 2020. У 2013 побачив світ переклад священика християн віри євангельської О. Гижі. У 2014 зусиллями свідків Єгови була перекладена з англійської т. з. Біблія нового світу.

28.09.2023 у Софійському соборі в Києві відбулася урочиста презентація другого видання Біблії (сучасного перекладу з давньоєврейської та давньогрецької мов), здійсненого Українським біблійним товариством.

Значення

Біблія — найпоширеніша і найвідоміша в світі серед священних книг. Вона стала першою з надрукованих книг (15 ст., Й. Гутенберг). На 2015 Біблія перекладена більш як на 2 930 мов.

Наукова спільнота не визнає Біблію достовірним історичним документом, але цей корпус стародавніх історіографічних, релігійно-міфологічних, літературних, пророчих тощо текстів, які укладалися й добиралися понад тисячоліття, є предметом численних спеціалізованих і комплексних досліджень.

У лоні біблійної духовної традиції формувалися архетипи й цінності юдеохристиянської цивілізації та засади європейської культури.

Джерела

Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / Пер. І. Огієнко. Київ : Східноєвропейська гуманітарна місія, 2019. 1409 с.
Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Рафаїла Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.
Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов. 2-ге вид. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2023. 1366 с.

Література

Morgan R., Barton J. Biblical Interpretation. Oxford : Oxford University Press, 1988. 352 p.
Геллей Г. Біблійний довідник Геллея / Пер. з англ. Торонто : Всесвітня християнська місія, 1991. 858 с.
Мицкевич В. А. Библиология : в 2 т. Санкт-Петербург : ФСЕХБ, 1993. 337 с.
Miller J. W. The Origins of the Bible: Rethinking Canon History. New York : Paulist Press, 1994. 250 р.
Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс. Київ : Либідь, 2001. 496 с.
Ланглуа А., Муане Ле А., Спіс Ф. та ін. Святе Письмо в європейській культурі : Біблійний словник / Пер. з фр. З. Борисюк, Н. Лисюк. Київ : Дух і літера, 2004. 320 с.
Барщевський Т. Вступ до біблійних наук. Львів : Свічадо, 2006. 304 с.
Фрай Н. Великий код: Біблія і література / Пер. з англ. І. Старовойт. Львів : Літопис, 2010. 362 с.
Абрамович С. Д. Біблія та формування сакрального простору європейської митецької культури. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. 152 с.
Головащенко С. І. Дослідження та викладання Біблії в Київській духовній академії ХІХ — початку ХХ ст. Київ : Видавничий відділ УПЦ, 2012. 356 с.
Лубський В. І., Харьковщенко Є. А., Горбаченко Т. Г. та ін. Історія писемності, священних книг і віроповчальних текстів : у 2 т. Київ : Центр учбової літератури, 2014. Т. 2. 336 с.
Абрамович С. Д. Статус Біблії як «Книги книг» (сакральний текст як інтертекст культури) // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Серія: Бібліотекознавство. Книгознавство. 2015. Вип. 4. С. 29–40. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/npkpnuiobk_2015_4_6С. 29-40
Армор М. К. Провідник до Біблії: часи, сюжети / Пер. з англ. Л. Петрової. 2-ге вид. Київ : Східноєвропейська гуманітарна місія, 2018. 324 с.