Новицький, Орест Маркович

Нови́цький, О́рест Ма́ркович (06.02.1806, с. Пилипи, тепер с. Пилипівка Житомирського району Житомирської області, Україна — 17.06.1884 (за ін. даними — 16.06.1884), м. Київ, тепер Україна;
похований у м. Києві) — філософ, історик філософії та релігії, богослов, один із чільних представників духовно-академічної та університетської філософії в Російській імперії 19 ст.

Новицький, Орест Маркович
Народження	06.02.1806
Місце народження	Пилипівка
Смерть	17.06.1884
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Київ
Alma mater	Київська духовна академія
Напрями діяльності	філософія, історія філософії, богослов'я, історія релігії

Життєпис

Народився у сім’ї, що належала до давнього шляхетського роду. Батько — Марк Гаврилович Новицький (в минулому — греко-католицький священник, перейшов 1795 разом із парафією у православ'я) служив настоятелем місцевого Свято-Покровського храму.

Після закінчення Острозького повітового духовного училища (1816–1821) та Волинської духовної семінарії (1821–1827) навчався у Київській духовній академії (1827–1831), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук.

Від жовтня 1831 обіймав посаду професора філософії Полтавської духовної семінарії. Одночасно з вересня 1832 виконував також обов’язки бібліотекаря.

У листопаді 1833 — жовтні 1835 служив у Київській духовній академії, де викладав польську мову та філософію (з серпня 1835 — на посаді екстраординарного професора). Від жовтня 1834 читав також філософські дисципліни в Імператорському університеті Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), до штату якого перейшов у жовтні 1835 у статусі екстраординарного професора; з січня 1837 — ординарний професор філософії. В університеті викладав історію філософії, логіку, психологію, «моральну філософію у поєднанні з природним правом» та основи педагогіки. Зажив уваги студентів і колег ерудованістю та непересічними лекторськими здібностями.

Із грудня 1837 за сумісництвом виконував обов’язки цензора Київського цензурного комітету. Після звільнення з Університету Св. Володимира у зв’язку із закриттям кафедри філософії перейшов на посаду штатного цензора цього комітету (з вересня 1850). Був його скарбничим (з лютого 1851) та головою (з січня 1863). Після закриття комітету обіймав посаду київського цензора з іноземної цензури (з грудня 1865), яку певний час поєднував із посадою цензора з внутрішньої цензури (січень — травень 1868).

За родом службової діяльності у Київському цензурному комітеті сприяв «охороні російської народності» та формуванню ідеології Валуєвського циркуляру 1863 щодо заборони видання українською мовою навчальної та духовної літератури. Проте у приватному житті Новицький не виявляв жодного українофобства. Його зять Вільям Беренштам (1839–1904, археолог, громадський діяч, літератор, упорядник творів Т. Г. Шевченка, виданих у Санкт-Петербурзі в 1883 і 1884), онука Марія Беренштам (1869–1932, педагог, дружина правознавця і філософа Богдана Кістяківського), син Ізмаїл Новицький (1854‒1918, інспектор Київського фабричного округу, культурно-громадський діяч, член і скарбник Старої Громади), онук Віктор Новицький (1884‒1938, історик права, архівіст, громадський і політичний діяч, член Української Центральної Ради 3-го складу) були активними учасниками українського національного руху. Особняк Новицьких (не зберігся) часто відвідували Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Олександр Кістяківський, Тадей Рильський, Павло Чубинський, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький та ін.

Вийшов у відставку наприкінці грудня 1869 за вислугою років, у чині дійсного статського радника. Похований на кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря. Могила не зберіглася.

Філософська творчість

Новицький належав до плеяди духовно-академічних та університетських професорів, які зафундували традицію критичного осмислення здобутків західноєвропейської, передусім німецької, філософії (див. Класична німецька філософія) та її залучення до вітчизняного історико-культурного контексту. Висловлював переконання у недостатності й однобічності як раціоналістичних, так і емпіричних філософських побудов. У пошуках цілісного універсального світогляду прагнув творчого синтезу німецького раціоналізму з релігійно-православним досвідом, убачав шлях до нього у вищому замиренні раціонального й емпіричного, ідеального та реального, віри і знання. Із цим шляхом пов’язував специфіку і розвиток православної філософії.

У промові «Про закиди щодо філософії в теоретичному і практичному сенсах, їхній силі та вазі», виголошеній на університетських урочистостях у м. Києві в липні 1837, обґрунтував переконання в цілковитій гідності філософії як науки та вагомій суспільній значущості філософської освіти як найефективнішого засобу пробудження в людині самостійного переконання та вільної дії, формування моральної свідомості й усвідомлення власного високого призначення.

Був відомий як автор навчальних посібників з логіки та психології. Його «Стисле керівництво щодо логіки з попереднім нарисом психології» (1844) витримало кілька перевидань і в 1840-х мало статус офіційного підручника для гімназій Київського учбового округу.

Доклав вагомий внесок у становлення і розвиток історико-філософської науки на теренах Російської імперії. Творчо переосмисливши теоретичні та методологічні настанови Г. Геґеля та керуючись в дослідженні історико-філософського процесу принципом історизму, розпрацював цілісну концепцію історії філософії, уґрунтовану на ідеї єдності філософії та релігії як найголовніших феноменів духовного життя людства. Першим із вітчизняних істориків філософії увиразнив прагнення до подолання геґелівського апріоризму й ототожнення логічного та історичного, обґрунтовував необхідність вивчення філософії в контексті «живої» історії людства. Як автор перших на українських теренах нарисів з історії індійської філософії (опубліковані в 1844–1846) залишив помітний слід у історико-філософському сходознавстві.

У головній з-поміж своїх праць — монографії «Поступовий розвиток давніх філософських учень у зв’язку з розвитком поганських вірувань» (у 4 т.; 1860–1861) — вперше на теренах Російської імперії здійснив не лише оригінальну спробу осмислення історико-філософського процесу в контексті взаємозв’язку філософії з релігійними віруваннями доби, а й справжнє професійне дослідження з історії давньосхідної та античної філософії. Праця здобула високу оцінку відомих фахівців поч. 20 ст. (В. Розанова, П. Флоренського, О. Лосєва, Г. Флоровського, Д. Чижевського) і не втратила наукової значущості через пів століття з дня свого виходу, проте на початку 1860-х наразилася на гостре несприйняття з боку т. з. прогресивних російських інтелектуалів (М. Чернишевський, М. Антонович, П. Лавров та ін.). В атмосфері цькування Новицький, відчувши «несвоєчасність» своїх філософських студій, припинив видавати працю, яка була справою його життя.

На схилку літ повернувся до тематики свого випускного твору, опублікувавши суттєво оновлену й доповнену монографію, присвячену висвітленню історії та віровчення духоборів — поширеної у Російській імперії з кінця 18 ст. релігійної течії, що відкидала зовнішню церковну обрядовість.

Нагороди і визнання

Нагороджений орденами Св. Анни ІІІ-го (1837), ІІ-го (1847) та ІІ-го з імператорською короною (1854) ступенів.

Разом із сім’єю затверджений у спадковому дворянстві (з 1847).

З нагоди 50-річчя Імператорського університету Св. Володимира обраний його почесним членом (1884).

Праці

О духоборцах. Киев : В типографии Академической при Киево-Печерской лавре, 1832. 148 с.
О первоначальном переводе Священного Писания на славянский язык. Киев : В Университетской типографии, 1837. 87 с.
Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношении, их силе и важности. Киев : В Университетской типографии, 1838. 52 с.
Руководство к опытной психологии. Киев : В Университетской типографии, 1840. 503 с.
Руководство к логике. Киев : В Университетской типографии, 1841. 332 с.
Краткое руководство к логике с предварительным очерком психологии. Киев : В Университетской типографии, 1844. 188 с.
Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований : в 4 т. Киев : В Университетской типографии, 1860–1861.
Духоборцы. Их история и вероучение. Киев : В Университетской типографии (И. Завадского), 1882. 282 с.

Література

Ткачук М. Л. Орест Новицький як філософ та історик філософії // Наукові записки НаУКМА. Серія: Філософія та релігієзнавство. 1996. Т. 1. С. 85‒93.
Ткачук М. Л. Орест Новицький: долаючи забуття // Філософська і соціологічна думка. 1996. № 1–2. С. 175‒191.
Ткачук М. Л. Проблеми теорії і методології історії філософії у творчості Ореста Новицького // Наукові записки НаУКМА. 2001. Т. 19: Спеціальний випуск. Ч. 1. С. 87‒92.
Печеранський І. П. Поняття «розумної віри» у філософії Ореста Новицького // Мультиверсум. Філософський альманах. 2009. Вип. 77. С. 170‒176.
Ткачук М. Л. Орест Новицький: штрихи до життєпису // Магістеріум. 2016. Вип. 65: Історико-філософські студії. С. 73‒84.

Автор ВУЕ

М. Л. Ткачук

Покликання на цю статтю: Ткачук М. Л. Новицький, Орест Маркович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Новицький, Орест Маркович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.02.2026