Культ святих

Культ святи́х — у різних релігіях — вшанування після смерті праведних осіб, які визнані такими, що виявляли за життя виняткове благочестя, чесноти, ревність у вірі, відданість Богу, мали дар чудотворіння тощо, а в потойбіччі стали посередниками між Богом і людьми, духовними заступниками й помічниками.

Загальна характеристика

Витоки культу святих пов’язують із культом предків у стародавніх народів, а також культом героїв (наприклад, у давньогрецькій релігії, давньоримській релігії). Вказують також на вплив локальних язичницьких вірувань у місцевих (родових, сімейних) божеств-покровителів.

Елементи давніх політеїстичних (див. Політеїзм) вірувань вбирали пізніші релігійні комплекси. Культ святих у різних модифікаціях присутній у національних і світових релігіях, як-от культ свамінів у індуїзмі, архатів у буддизмі, авлія (однина — валі) у суфізмі та шиїзмі тощо. Найбільшого розвитку та інституалізації набув у християнстві: притаманний для всіх орієнтальних церков, православних церков, Католицької церкви, неохристиянства, але відкинутий протестантськими церквами.

У християнстві

Ранні форми культу святих віднаходять вже в перші століття н. е. У період гонінь на християнство за часів Римської імперії першим виник культ мучеників — християн, що загинули жорстокою смертю від рук язичників (історію першого з мучеників — Стефана — містить Новий Завіт). Поряд із ними згадували сповідників — християн, які були переслідувані за віру, постали перед судом, зазнали тортур і ув’язнень тощо, але спочили власною смертю. Пам’ять про них фіксували перші мартирологи.

Культ святих набув динамічного розвитку за Костянтина I Великого та одержавлення християнства. У 4 ст., разом із поширенням чернецтва, утверджуються уявлення про святість аскетичного життя, сповненого самообмежень, духовних зусиль і щоденного подвигу. Звідси — культ подвижників, ченців. У великих центрах чернецтва (в Єгипті, Палестині, Сирії) виникла традиція укладати «Патерики» — життєписи найшанованіших аскетів і посмертні «Похвали». Відтак формувалася церковно-історична література агіографічного жанру, як прозова, так і поетична. Укладені житія святих вбирали сюжети старозавітних та євангельських оповідей, давньої міфології, місцевих легенд і казань, літературних пам’яток тощо.

Від 4 ст. до сонму святих щочастіше відносили представників єпископату, вищої церковної ієрархії (наприклад, святими були визнані понад 50 із 74 єпископів, які посідали Константинопольську кафедру в 4 — на поч. 11 ст., усіх римських пап до 535). Запроваджено вшанування безіменних мучеників (першою до такої практики вдалася Антіохійська церква; пізніше папа Іван XI у 935 встановив окреме свято — День усіх святих).

Утвердження християнства як офіційної релігії на теренах Європи мало наслідком канонізацію єпископів-місіонерів, засновників нових церков та світських можновладців (князів, монархів).

Поряд із тим у народній побожності (особливо в добу двовір'я, синтезу язичницьких і християнських вірувань) поширювалися уявлення про святих покровителів земель, окремих міст, королівств, а також різних ремесел, видів праці, заступників за слабких і нужденних, захисників від ворожих нападів, хвороб, епідемій, інших лих.

Культ святих відіграв назагал виняткову роль у середньовічній культурі Західної Європи: літургійні згадки святих визначали сільськогосподарський календар; з їхніми іменами нерозривно пов’язана сімейно-побутова обрядовість; святих вважали опікунами торгівлі та щорічних ярмарок, покровителями корпорацій (від цехів і гільдій до Ганзи); вони — патрони лицарсько-аристократичного стану та католицьких орденів; постаті святих — важливий складник карнавально-сміхової культури, фольклору тощо.

Інституалізація культу

Християнське розуміння святості підтверджував і закріплював авторитет церковної влади. Вшанування святих, поклоніння їхнім зображенням (іконам), мощам регламентували ухвали Вселенських соборів, булли римських пап, постанови священних синодів та архієрейських соборів помісних церков, інші церковні документи.

У Католицькій церкві від 17 ст. встановлено два етапи зарахування праведника до святих: беатифікація (на єпископальному рівні) та канонізація (на загальноцерковному, за остаточним рішенням Папи Римського). Від 1969 діє особлива Конгрегація у справах канонізації. Натепер католицькі місяцеслови містять близько 3 тис. імен святих. У латинському обряді виділяють 4 категорії богослужбового вшанування святих: день (лат. dies), пам’ять (лат. memoria), свято (лат. festum), торжество (лат. solemnitas).

У Православних автокефальних церквах канонізація це наслідок соборного рішення помісної церкви (свій місяцеслов — важливий атрибут помісності), діють спеціальні синодальні комісії з канонізації святих. Уніфікацію розрізнених агіографічних джерел проведено в 10‒11 ст. за імператора Василія II Болгаробійці, на підставі чого створено святці Константинопольської православної церкви (перейняті Давньою Руссю). До головних критеріїв визнання спочилого святим відносять: праведне й благочестиве життя, мученицька смерть за Христа, ревність у вірі, великі заслуги перед церквою (для мирян), народне вшанування, чудеса (прижиттєві чи після смерті), віднайдення нетлінних мощей. Культ святих охоплює різні категорії (лики) святості: апостоли, сповідники, пророки, святителі, великомученики, мученики, преподобні, страстотерпці, блаженні, чудотворці та ін.

В Україні культ святих закорінився після християнізації Русі. Перші святі, прославлені Київською митрополією як мученики, — Борис і Гліб (1020-ті).

Місяцеслови від різних конфесій містять імена численних святих — загальноцерковних і місцевошанованих, як реальних діячів, так і вигаданих осіб, життєписи яких не підтверджено, відомих за іменами і безіменних.

На честь святих освячують престоли і храми, проводять урочисті богослужіння, влаштовують релігійні фестивалі, процесії. Для звертання до них укладають особливі молитви, канони, інші піснеспіви. Зберігають мощі святих та інші реліквії; здійснюють паломництво до місць, пов’язаних з їхнім життям і служінням. Називають на їхню честь новонароджених.

Література

1. Воробйова І. Культ Святої Варвари у Києві // Українське релігієзнавство. 2002. № 22. С. 113–119.
2. Колпакова Н. Я. Культ св. Георгія у Візантії та Київській Русі // Вісник Харківської державної академії дизайну та мистецтв. 2014. № 1. С. 68‒71. URL: https://byzantina.wordpress.com/wp-content/uploads/2015/02/kolpakova.pdf
3. Остащук І. Б. Історія виникнення та розвитку християнського культу святих // Гілея. 2014. Вип. 85 (6). С. 239‒243. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2014_85_63
4. Ткаченко Н. Г., Невмитий Г. М. Культ святого Бориса на Переяславщині: минуле і сьогодення // Чернігівські старожитності. 2015. Вип. 2 (5). С. 265–272.
5. Балабушка В. Культ святих у традиціях храмового будівництва середньовічного Чернігова // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2016. № 4. С. 47–52.
6. Терський С. В. Культ святих воїнів та військові відзнаки у Галицько-Волинському війську // Військово-науковий вісник. 2016. Вип. 25. С. 59‒74. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnv_2016_25_7
7. Уткін О. Святих культ // Українська релігієзнавча енциклопедія : в 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2024. Т. 3. С. 588.

Автор ВУЕ

А. М. Колодний

Покликання на цю статтю: Колодний А. М. Культ святих // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Культ святих (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.02.2025