Авгури

Фреска «Ворожіння авгурів» з некрополя Монтероцці (м. Тарквіній, Італія)
Улюбленці імператора Гонорія. Художник Джон Вільям Вотергаус, бл. 1883 (Художня галерея Південної Австралії, м. Аделаїда)

Авгу́ри (лат. augures, ймовірно, від кореня aug- — зростати, процвітати, за ін. версією — від лат. avis — птах) — члени авторитетної жрецької колегії у Стародавньому Римі, головні священні обов’язки яких — тлумачення волі богів, ворожіння та віщування.

Історична довідка

Колегія авгурів — належала до найшанованіших і найвпливовіших в Римській державі. За свідченнями історика Тита Лівія, заснована легендарним царем Нумою Помпілієм у 8 ст. до н. е.; посада авгура вважалася державною і надавалася пожиттєво. Проте, авгури були відомі й раніше, з доби етрусків. Архаїчні ритуали з розпізнавання і тлумачення знаків, поданих богами, пов’язують з культом родючості.

З часом сформувалася складна традиція й практика ворожіння: божественні знамення вбачали у явищах різної природи (атмосферних, астрономічних, у поведінці птахів і тварин тощо), було укладено правила їхнього тлумачення, встановлено чіткий порядок проведення ритуалів та виправлення допущених помилок. Провідне значення у діяльності авгурів мали ворожіння й віщування за польотами, поведінкою, криками птахів (див. Ауспіції). За переказом, саме з ауспіціями Ромула й Рема (спостереження за шуліками) пов’язаний вибір пагорба для заснування м. Рима.

Знання авгурів передавали як письмово (відомо про авгурські книги, лат. libri augurales), так і усно; значна частина вчення була відкрита для громадян, з огляду на публічність проведення офіційних ритуалів та поширення практики приватного ворожіння.

Кількість авгурів історично змінювалася: початково діяло троє жерців, до 3 ст. до н. е. склад колегії зріс до 9 осіб, Гай Юлій Цезар збільшив його до 16, за часів принципату налічували до 25 авгурів.

Початково авгурів обирали (за правління Юлія Цезаря — Сенатом). З перетворенням республіки на імперію жерців призначав імператор, кандидатури пропонували два старших члени колегії.

Характеристика

Згідно з римською історіографією, до авгурів зверталися перед кожною важливою військовою, політичною, державною справою. Слово авгура мало вагоме значення і в приватному житті. За Цицероном, авгури могли відміняти призначені магістратами збори чи ухвалені з порушеннями закони, дозволяти чи забороняти звернення з промовою до народу; їхнє рішення могло завадити чи змінити планування військових кампаній.

Авгури не тільки здійснювали ауспіції, а й консультували щодо правильності тлумачення вже проведених ворожінь (як суспільно значущих, так і приватних). Процедура ворожіння була складною й деталізованою, сумнів у правильності її проведення чи тлумачення породжував і непевність у правочинності уґрунтованих на ній рішень і дій. Розв’язання таких проблем було однією з важливих функцій колегії: відомі, напр., випадки, коли через помилки у проведенні ауспіцій авгури оголошували недійсними вибори диктаторів, консулів, трибунів.

Ухвалені авгурами рішення вважали авторитетними настановами до виконання. Вважалося, що відповідальність перед богами за ігнорування жрецького декрету лягає на неслуха.

Уже з доби пізньої республіки вплив авгурів почав спадати, чільне місце в державі посіла колегія понтифіків. За Цицероном, жерці самі не вірували у ворожіння та з глузливою усмішкою дивилися один на одного при здійсненні ритуалу (звідси фразеологізм — «усмішка авгура»). У добу пізньої імперії авгурії перетворилися на формальну процедуру, а віщування нерідко мало суб’єктивний і маніпулятивний характер.

До колегії авгурів свого часу належали Тиберій Гракх (162 до н. е. — 133 до н. е.), Марк Антоній, Цицерон та ін.

Додатково

Хоча офіційний статус колегії історики не заперечують, міра реальної політичної влади авгурів є предметом дискусій. Римська історія свідчить про підлеглість колегії світській владі — авгури діяли не з власної ініціативи, а у відповідь на конкретний запит сенату, магістратів, консулів тощо. Водночас належність до авгурів, яка високо цінувалася в суспільстві, відкривала можливість для реалізації власних інтересів, особистого впливу на перебіг подій та можновладців.

Література

  1. Beard M., North J., Price S. Religions of Rome : in 2 vol. Cambridge : Cambridge University Press, 1998. Vol. 1: A History. 454 р.
  2. Brent A. The Imperial Cult and the Development of Church Order: Concepts and Іmages of Аuthority in Рaganism and Еarly Christianity before the Age of Cyprian. Leiden; Boston; Köln : Brill, 1999. 402 p.
  3. Еліаде М. Трактат з історії релігій / Пер. з фр. О. Панич. Київ : Дух і Літера, 2016. 520 с.
  4. Історія європейської цивілізації. Рим / За ред. У. Еко; пер. з іт. Харків : Фоліо, 2017. 1030 с.
  5. Марк Тулій Цицерон. Про державу. Про закони. Про природу богів / Пер. з лат. В. Литвинов. Львів : Апріорі, 2019. 392 с.

Автор ВУЕ

А. В. Арістова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Авгури // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Авгури (дата звернення: 29.11.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
26.10.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ