Філарет (Денисенко)

Філаре́т (світські прізвище, ім’я та по батькові — Денисенко, Михайло Антонович; 23.01.1929, с. Благодатне, тепер Донецький район Донецької області — 20.03.2026, м. Київ, Україна) — церковний і громадський діяч, богослов, Екзарх України (1966–1992, у складі кліру Російської православної церкви), предстоятель Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП, 1995–2018) із титулом Патріарх Київський і всієї Руси-України, митрополит і почесний патріарх Православної церкви України на спокої (з 2019), Герой України (2019).

Філарет (Денисенко)
Справжнє ім’я	Михайло Антонович
Справжнє прізвище	Денисенко
Народження	23.01.1929
Місце народження	Благодатне
Смерть	20.03.2026
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Володимирський собор у Києві
Alma mater	Московська духовна академія
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	церковне управління, релігійна, громадська і культурна діяльність, богослов'я, переклади
Традиція/школа	православ'я

Життєпис і діяльність

Освіта. Церковне служіння

Походив із робітничої сім’ї. Юнаком втратив батька (загинув 1943 у Другій світовій війні), що також стало спонукою до навернення у християнство.

Після закінчення середньої школи (1946) вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії (Російської православної церкви, РПЦ; тепер освітній заклад Української православної церкви (в єдності з Московським патріархатом)). Закінчив семінарію 1948 (з відзнакою), продовжив навчання у Московській духовній академії (МДА, 1948–1952). На другому курсі МДА (01.01.1950) у Троїце-Сергієвій лаврі був пострижений у чернецтво з іменем Філарет (на честь св. Філарета Милостивого). За два тижні (15.01) рукоположений на ієродиякона (патріархом Алексієм І), 18.06.1951 — на ієромонаха.

Закінчив МДА із науковим ступенем кандидата богослов’я (1952), був призначений викладачем Святого Письма і Нового Завіту в Московську духовну семінарію. Одночасно (у 23 роки) виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври. Від 1953 — викладач Московської духовній академії, доцент.

Після нетривалого служіння інспектором Саратовської духовної семінарії (1956; м. Саратов, тепер РФ) з піднесенням у сан ігумена був переведений до м. Києва: інспектором Київської духовної семінарії (з 1957), її ректором (з 12.07.1958, одночасно піднесений у сан архімандрита).

На керівних посадах у РПЦ

Митрополит Київський і Галицький, фото 1969

1960–1961 призначений керуючим справами Українського екзархату РПЦ і настоятелем кафедрального Володимирського собору в Києві.

У червні 1961 — січні 1962 — настоятель подвірʼя РПЦ при Александрійському патріархаті (м. Александрія, Єгипет).

04.02.1962 у м. Ленінграді (тепер м. Санкт-Петербург, РФ) відбулася хіротонія Філарета на єпископа Лузького, вікарія Ленінградської єпархії РПЦ. Виконував також обов’язки керівника Ризької єпархії, екзарха Середньої Європи (червень — жовтень 1962); після заснування кафедри РПЦ у м. Відні призначений єпископом Віденським і Австрійським (1962–1964).

Єпископ Дмитровський, вікарій Московської єпархії, ректор Московської духовної академії та семінарії (грудень 1964 — травень 1966).

14.05.1966 піднесений у сан архієпископа та призначений постійним членом Священного синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. Став першим етнічним українцем, який від 1799 очолив Київську митрополію.

1968 здобув сан митрополита. 1971 удостоєний від Московського патріарха права носіння двох панагій. У складі церковних і радянських дипломатичних делегацій відвідав понад 100 країн, брав участь у роботі всесвітніх міжрелігійних конференцій, конгресів за мир, міжнародних комісій.

Після смерті патріарха Пимена (Ізвєкова; 1990), став місцеблюстителем патріаршого престолу. Головував на помісному соборі РПЦ (07–08.06.1990), був серед кандидатів на патріарший престол, але програв вибори.

Боротьба за автокефалію православ’я в Україні

Поразка у боротьбі за патріаршество призвела до активізації діяльності митр. Філарета з підвищення статусу Українського екзархату РПЦ та здобуття максимальної незалежності від московського центру аж до повної автокефалії. Уже 1990 ініціював перейменування Українського екзархату на Українську православну церкву (в українських джерелах стало узвичаєним вказувати на її канонічний зв’язок з Московським патріархатом — УПЦ МП) і розширення її самостійності. Архієрейський собор РПЦ (25–27.10.1990) надав церкві статус «самостійної й незалежної в управлінні», а її предстоятелю Філарету — титул Митрополита Київського і всієї України. Фактично йшлося про «права широкої автономії», проте без набуття офіційного статусу автономної церкви.

У зв’язку із відновленням Україною незалежності (24.08.1991) митр. Філарет став ініціатором скликання помісного собору УПЦ (МП) щодо статусу церкви у суверенній державі. Собор відбувся 01–03.11.1991 у Києво-Печерській лаврі та одностайно ухвалив рішення про автокефалію УПЦ та офіційне звернення до Московської патріархії з проханням підтвердити цей новий статус. Рішення помісного собору вплинули на результати всеукраїнського референдуму (01.12.1991) на користь підтримки державної незалежності.

Очевидно, що РПЦ не мала наміру допустити незалежність Української церкви. У квітні 1992 архієрейський собор РПЦ у своїх рішеннях зазначив, що розглядатиме питання автокефалії УПЦ (МП) на наступному помісному соборі РПЦ. Водночас розпочато кампанію з усунення та дискредитації ініціатора автокефалії митр. Філарета. Ухвалено, що після повернення в м. Київ він мусить подати у відставку на найближчому архієрейському соборі УПЦ (МП). Проте митрополит не став виконувати це рішення, що спонукало керівництво Московського патріархату усунути його з посади іншим способом.

27.05.1992 частина єпископату УПЦ (МП) фактично на вимогу московського церковного керівництва, із порушенням Статуту церкви та канонічно визначених правил скликання й проведення архієрейських соборів, зібралася у м. Харкові під головуванням митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака; 1921–2011). На цьому зібранні (у різних джерелах схарактеризовано як собор, псевдособор, альтернативний собор, позастатутні збори або зібрання, конференція — залежно від позиції автора) митр. Філарета було усунуто від предстоятельства в УПЦ (МП) та обрано іншого главу церкви — митр. Володимира (Сабодана). Архієрейський Собор РПЦ у червні 1992 в м. Москві затвердив ці рішення і без жодних канонічних підстав «позбавив сану» митр. Філарета.

У відповідь на ці дії Філарет разом із кількома архієреями [єпископом Почаївським і намісником Свято-Успенської Почаївської лаври Яковом (Панчуком; 1931–2004) та єпископом Львівським і Дрогобицьким Андрієм (Гораком; 1946–2010)] взяли участь у Всеукраїнському православному об’єднавчому соборі (25–26.06.1992). Внаслідок їх об’єднання з архієреями Української автокефальної православної церкви було конституйовано Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). Митрополит Київський Філарет був соборно обраний заступником першого патріарха УПЦ КП Мстислава (Скрипника) у 1992–1993 та другого патріарха — Володимира (Романюка) у 1992–1995.

22.10.1995 обраний предстоятелем УПЦ КП із титулом Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України. За часи його патріаршества відбулося утвердження і кількісне зростання УПЦ КП (з 1,5 тис. у 1995 до понад 3 тис. у 2000). Активна розбудова УПЦ КП і перетворення її з маргінального руху на авторитетну в суспільстві інституцію стала однією з причин накладення Московською патріархією на патріарха Філарета анафеми (1997). Політичне підґрунтя цього акту було очевидним, що й стало підставою для скасування цієї анафеми Вселенським патріархатом. 11.10.2018 Синод Вселенського патріархату, розглянувши апеляції Філарета, визнав рішення РПЦ про позбавлення його сану (винесене 1992) та оголошення анафеми (1997) такими, що не відповідають церковним канонам, а тому прийняв Філарета у спілкування як колишнього митрополита Київського.

На виконання рішення архієрейського собору УПЦ КП, патріарх Філарет скликав 15.12.2018 у т. з. Малій Софії (Трапезна церква Софійського собору в Києві) помісний собор УПЦ КП, на якому було ухвалено рішення про припинення існування церкви як окремої юрисдикції та входження її кліру та вірян до єдиної помісної Православної церкви України (ПЦУ). 2019 ПЦУ здобула від Константинополя томос про автокефалію. Згідно з новим Статутом церкви, митрополит (екс-патріарх) Філарет став постійним членом Священного синоду ПЦУ та очолив Київську єпархію як почесний патріарх.

Від червня 2019 до кінця життя був архієреєм ПЦУ на спокої.

Боротьба за відновлення УПЦ КП

Зустріч владики Філарета з предстоятелем Православної церкви України Епіфанієм, листопад 2025

Надану Томосом автокефалію ПЦУ митр. Філарет розцінив як неповну й недостатню; вважав що статус митрополії, а не патріархату, приховує залежність ПЦУ від Вселенського патріархату.

20.06.2019 експатріарх зібрав у Володимирському соборі в Києві своїх лічених прихильників на собор, де було ухвалено рішення відродити ліквідовану юридичну особу УПЦ КП. Для переважної більшості колишнього кліру УПЦ КП факт визнання від Вселенського патріарха та включення ПЦУ у диптих взаємовизнаних церков були важливішими за особисту лояльність до Філарета, тому цю ініціативу ними проігноровано (примирення між експатріархом та його учнями відбулося лише за кілька місяців до його смерті).

Спроби відновити УПЦ КП у судовому порядку не мали успіху. Тому експатріарх зосередив свої зусилля на формуванні нової ієрархії та розбудові церкви. Було висвячено близько десяти нових єпископів, які разом із закордонним єпископатом УПЦ КП (що не приєднався до ПЦУ) сформували архієрейський собор нового церковного угрупування із самоназвою УПЦ КП. Таке церковне утворення, втім, не мало успіху через відсутність суспільного запиту на його діяльність. В Україні до нього входило не більше 15–20 громад прихильників Філарета, приблизно така сама кількість декларували свою належність до цієї юрисдикції за межами країни.

Після смерті митр. Філарета семеро ієрархів, грубо порушивши статут, вже наступного дня обрали новим «патріархом» архієпископа Сумського й Охтирського Никодима (Кобзаря; нар. 1971), що викликало негативний суспільний резонанс, розкол в середовищі єпископату цього утворення та відтік громад до ПЦУ.

Церковно-політична та громадсько-культурна діяльність

У системі державно-конфесійних відносин митр. Філарет був апологетом державної політики щодо релігії (якою б руйнівною вона не була для церкви). Саме цим пояснюють його критику та боротьбу із церковним дисидентством (1966–1988), активну протидію спробам відновлення в Україні автокефального руху (1989–1991). Проте після невдалої спроби очолити Московський патріархат він переглянув свої погляди на автокефалію помісної церкви в Україні та підтримав відновлення державної незалежності України, проголосивши тезу «незалежній державі — незалежна церква».

Від 1970-х митр. Філарет вів активну церковну, громадську, дипломатичну діяльність, просував за межами СРСР базові тези радянської пропаганди, передусім у ніші «боротьби за мир». Він ініціював, керував та брав участь у роботі численних вітчизняних і міжнародних конференцій, конгресів, комісій. Учасник 2–5-го Всехристиянських мирних конгресів у м. Празі (1964, 1968, 1971, 1978), у 1977 став одним із віцепрезидентів конгресу; Всесвітньої конференції релігій за мир (англ. World Conference of Religions for Peace, тепер неурядова міжрелігійна організація «Релігії за мир»), на 3-й Асамблеї (1979) був обраний її віцепрезидентом; очолював делегацію РПЦ на Всесвітній конференції «Релігійні діячі за спасіння священного дару життя від ядерної катастрофи» (1982, м. Москва). Брав участь у роботі Конференції недержавних організацій за роззброєння (1978), Другій Спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН із роззброєння (1982) тощо.

Активний учасник радянських спілок і товариств з розвитку дружніх і культурних зав’язків із зарубіжними країнами, обраний заступником Голови товариства «СРСР — Греція» (1966), член Українського республіканського комітету захисту миру, член правління товариства «Україна».

Через тяжку хворобу патріарха Пимена (який від початку 1980-х майже не займався поточними справами церкви) митр. Філарет фактично очолив роботу з підготовки та проведення урочистого святкування 1000-ліття Хрещення Русі.

Цю активність не припиняв і на посаді патріарха УПЦ КП. Зокрема, брав участь у засіданні сесії ЮНЕСКО, присвяченому 400-літтю від дня народження Петра Могили (1996, м. Париж), де виступив із промовою (УПЦ КП у 1996 канонiзувала митр. Петра Могилу). Був ініціатором створення церковно-громадського комітету для відзначення 2000-лiття Рiздва Христового. Визначним заходом у межах святкування цієї події стала Всеукраїнська міжнародна християнська асамблея (1998, м. Київ), яка об’єднала численних науковців, церковних та громадських дiячiв.

За дієвої участі патрiарха Фiларета відроджені Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, храми Успiння Богородиці Пирогощі в Києві, Різдва Христового в Києві та багато інших культових споруд і об’єктів у столиці та в Україні.

Патріарх Філарет підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну (23–27.06.2001), взяв участь у зустрічі папи з членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій.

Був ініціатором проведення Всеукраїнських церковно-громадських форумів «За Українську Помісну Православну Церкву» (2005, 2007).

Як патріарх УПЦ КП посідав активну громадянську позицію: від імені церкви закликав (2013) українців і поляків до взаємного прощення за трагедію польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни; підтримав вимоги Помаранчевої революції (2004–2005) та Революції гідності (2013–2014); засудив окупацію російськими військами Криму, благословив українське військо і народ захищати суверенітет та територіальну цілісність своєї держави проти агресора; сприяв розвитку соціального служіння церкви; активно підтримав створення капеланської служби у силових структурах України.

Праці. Переклади

Автор богословських праць, які публікували в офіційних виданнях РПЦ, УПЦ (МП). Під його опікою видавалися в Україні: єдиний легальний українськомовний релігійний журнал «Православний вісник» (з 1968), згодом офіційний орган УПЦ КП «Православний вісник Київського Патріархату» (з 1992, а з 2017 — наукове фахове видання зі спеціальності «Богослов’я»).

Здійснив переклад Біблії (з російської мови), який сприяв упровадженню української мови богослужінь та дотепер має попит у кліриків; збірки «Добротолюбіє» (2008–2009, у 5 т.). Очолював богословську комісію з перекладів Святого Письма та богослужебної літератури, що здійснила переклади українською мовою всіх богослужбових книг (багато з яких витримали кілька видань): «Требник» (2000, у 2 ч.), «Часослов» (2000), «Воскресний октоїх і Загальна мінея» (2001), «Святкова мінея» (2002–2003, у 2 ч.), «Тріодь квітна» (2002–2005, у 2 ч.), «Тріодь постова» (2002–2005, у 2 ч.), «Октоїх» (2006, у 2 ч.), «Псалтир» (2006), «Служебник» (2006, у 2 ч.), «Акафістник» (2011, у 3 т.) та ін. Великим просвітницьким проєктом став друк і розповсюдження близько 1 млн примірників «Закону Божого» українською мовою. Ця книга з основ православного вчення потрапила чи не до кожної української оселі.

Під загальною редакцією Філарета та за його активної участі видано: «Словник старослов’янської та церковнослов’янської мов» (2014, у 2 ч.); переклади творів Отців церкви: Іоанна Золотоустого (2009–2012, у 12 т., 24 кн.), Василія Великого (2010, у 2 т. і 4 кн), Симеона Нового Богослова (2013, у 3 т., 6 кн.), Єфрема Сирина (2014–2015, у 4 т.), Феодора Студита (2014–2015, у 3 т., 6 кн.), Августина Аврелія (2014–2016, у 6 т.), Єроніма Стридонського (2014–2016, у 4 т., 8 кн.), Амвросія Медіоланського (2015, у 2 т.), Діонісія Ареопагіта (2015), Максима Сповідника (2016, у 2 т.), Димитрія Ростовського (Туптало; 2022, у 7 т.) та ін.; «Діяння Вселенських Соборів» (2022–2023, у 5 т.) тощо.

Повне зібрання праць Філарета (статті, проповіді, послання, промови, інтерв’ю, листи) видано у 14 т. упродовж 2010–2024.

Визнання. Нагороди

За свою церковну, громадську та миротворчу діяльність митр. Філарет нагороджений численними церковними та світськими відзнаками.

Нагороджений орденами Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, Російської, Болгарської, Грузинської, Польської, Чехословацької православних церков, а також УПЦ КП.

Удостоєний орденів СРСР: Дружби народів (1979), Трудового Червоного Прапора (1988).

Державні українські нагороди: повний кавалер Ордену Ярослава Мудрого: V (1999), ІV (2001), ІІІ (2004), ІІ (2006), І (2008) ступенів; Орден Свободи (2009); відзнака Президента України «Хрест Івана Мазепи» (2010); Почесна грамота Кабінету міністрів України (2010). Звання Героя України удостоєний «за видатну історичну роль у становленні незалежної Православної Церкви України, діяльність, спрямовану на відродження духовності Українського народу, піднесення авторитету православ'я, утвердження ідеалів милосердя і міжконфесійної злагоди» (08.01.2019).

Почесний доктор богослов’я Будапештської реформаторської духовної академії (з 1979), Пряшівського богословського факультету (з 1980).

Похований у Володимирському соборі в Києві.

Праці

• Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України. Твори : в 14 т. Київ : Українська Православна Церква Київського Патріархату, 2010 –2024.
• Біобібліографія Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета (Денисенка) : до 85-річчя від дня народження / Упоряд.: П. Кривонос та ін. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2014. 96 с.

Переклади українською мовою

• Добротолюбіє : в 5 т. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2008–2009.
• Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту : в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. Київ : Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2009. 1386 с.
• Григорій Богослов, архієпископ Константинопольський, святитель. Творіння : у 2 т., 4 кн. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010–2011.
• Григорій Ниський, святитель. Творіння : в 3 т. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2011.
• Єфрем Сирін, преподобний. Творіння : в 4 т. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2014–2015.
• Димитрій Ростовський (Туптало; 1651–1709; св.). Житія святих українською мовою : в 7 т. 2-ге вид. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2022.
• Діяння Вселенських Соборів : в 5 т. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2022–2023.

Джерело

Про присвоєння звання Герой України: Указ Президента України № 3/2019 від 8 січня 2019 року // Президент України. 2019. URL: https://www.president.gov.ua/documents/32019-25874#:~:text

Література

1. Селюченко М. Миттєвості з життя Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Київ : Дніпро, 2001. 142 с.
2. Преловська І. М. Історія Української Православної Церкви, 1686-2000. Київ : [б. в.], 2010. 443 с.
3. Архіпастирське служіння Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета за 50 років в архієрейському сані : в 5 т. / Упоряд.: А. Головков, М. Омельян, О. Шмуригін. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2011–2021.
4. Українська Православна Церква Київський Патріархат / Упоряд. О. Трофимлюк. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2011. 602 с.
5. «Незламний будівничий Української Церкви» / За ред. митр. Епіфанія (Думенка); упор.: прот. О. Трофимлюк, Ю. Дорошенко. Київ : Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2014. 160 c.
6. Степовик Д. В. Третій Патріарх: Святійшому Патріархові Київському і всієї Руси-України Філарету 85 років. Київ : Дніпро, 2014. 376 с.
7. Три розмови про Україну / Авт. ідеї та упоряд. В. Кириленко. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. 285 с.
8. Саган О. Сучасне православ’я в Україні: «розмосковлення» історії та перспективи розвитку. Тернопіль : «Крила», 2025. 224 с.
9. Щоткіна К. Хроніки Томосу. Харків : Віват, 2019. 301 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Філарет (Денисенко) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Філарет (Денисенко) (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.04.2026