Володимир (Романюк)

Володи́мир (Романю́к) (світське прізвище та ім’я — Романюк, Василь Омелянович; 09.12.1925, с. Хомчин, тепер Хімчин Косівського району Івано-Франківської області, Україна — 14.07.1995, м. Київ, Україна; похований 18.07.1995 на Софійській площі, біля стін дзвіниці Софійського собору в Києві] — православний релігійний діяч, богослов, правозахисник, архієпископ Української автокефальної православної церкви, предстоятель Української православної церкви Київського патріархату (1993–1995).

Володимир (Романюк)
Справжнє ім’я	Василь Омелянович
Справжнє прізвище	Романюк
Народження	09.12.1925
Місце народження	Хімчин
Смерть	14.07.1995
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Київ
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	душпастирство, правозахисна активність, церковне управління
Традиція/школа	православ'я

Життєпис

Народився в бідній селянській сім’ї Омеляна і Ганни Романюків. Початкову освіту отримав у чотирикласній місцевій школі, продовжив освіту у сільськогосподарській школі в м. Косові (тепер Івано-Франківська обл.). Ще підлітком зацікавився українською історією та літературою. Захоплювався творами Б. Лепкого, А. Чайковського, М. Могилянського та інших. Книги брав у сільській бібліотеці товариства «Просвіта».

Юнацькі роки, особистісне зростання припали на часи окупації західноукраїнських земель Радянським Союзом (1939), потім нацистською Німеччиною (1941–1944), з наступним встановленням тут радянської влади (з 1944) — добу каральної політики і репресій. Брав учать у національно-визвольній боротьбі українців.

Восени 1944 уперше заарештований НКВС за участь в Організації українських націоналістів (ОУН) і засуджений до 20 років «виправно-трудових робіт» із конфіскацією майна. Пізніше покарання пом’якшили до 10 років позбавлення волі. Водночас за рішенням Особливої наради при НКВС всю родину Романюків депортували на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років (братові Танасію вдалося втекти із арештантського потягу під час етапування, переховувався у рідному селі, був викритий і убитий НКВС у червні 1947; батько помер на засланні 1946).

Відбував покарання у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Вже під час перебування в колонії (червень 1946) отримав другий строк «за участь у контрреволюційній повстанській організації», з метою підбурення повстання і втечі з табору, об’єднання «з бандерівськими бандами для продовження боротьби з радянською владою за самостійну Україну». Під час судового процесу прокурор вимагав смертного вироку для групи в’язнів, включно із Романюком, утім, діяча засудили до 10 р. позбавлення волі у віддалених таборах Магаданської області.

На засланні доконечно вирішив після звільнення стати священником.

У серпні 1953 випущений з ув’язнення на заслання, працював кіномеханіком. 1954 побрався з Марією Антонюк (1924–1985). Остаточно звільнений за амністією (згідно з Указом Генерального прокурора СРСР від 19.03.1956) реабілітований 1958.

1958 разом із дружиною повернувся на рідну Гуцульщину. 1959 закінчив дворічні Вищі богословські курси при єпархіальному управлінні в м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ), у 1960-х — Московську духовну семінарію. Під час навчання був висвячений на диякона (16.11.1959), служив у м. Косові та навколишніх селах.

Не отримавши дозвіл на священство, 1961–1963 разом із родиною (дружиною і малолітнім сином Тарасом) перебрався на Харківщину; за спогадами сина, працював кіномеханіком у с-щі Кургані поблизу м. Балаклеї (тепер Балаклійський район Харківської області).

1964 на запрошення єп. Йосипа Сабодаша повернувся на Івано-Франківщину. Цього ж року, на Вербну неділю рукоположений в Івано-Франківському кафедральному соборі. Упродовж 1964–1972 служив у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархій Російської православної церкви (РПЦ; перша парафія — громада села Новоселиця тепер Коломийського району Івано-Франківської області). Вів активну правозахисну діяльність, захищав права вірян.

1972 вдруге заарештований; після піврічного слідства, інспірованого КДБ, засуджений на 7 років позбавлення волі і 3 роки заслання за статтею «антирадянська агітація і пропаганда». Відбував покарання у тюрмі м. Володимира, 1974 етапований у Мордовію (табір № 1 особливого режиму побл. с. Сосновка, тепер Мордовія, РФ), 1979 переведений у смт Сангар [тепер республіка Саха (Якутія), РФ].

01.07.1976 на знак протесту проти сваволі радянського режиму відмовився від радянського громадянства. Цього ж року маніфестував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), надіслав митрополиту Мстиславу (Скрипнику) лист-прохання про дозвіл перейти в УАПЦ.

1979 став членом Української Гельсінської спілки (УГГ).

Відбувши повний термін ув’язнення і заслання, у лютому 1982 повернувся до родини в м. Косів, узятий під адміністративний нагляд. Вимушено працював сторожем у Косівській районній лікарні. Згодом отримав дозвіл повернутися до церковної служби.

1987 за сприяння міжнародних правозахисних і християнських організацій отримав дозвіл виїхати з СРСР, емігрував у Канаду. Здійснював пастирське служіння у парафії УАПЦ у м. Ватерлоо (пров. Онтаріо; 1988–1989), пізніше в м. Торонто, вів активну громадську, правозахисну і просвітницьку діяльність, підтримував українську спільноту Канади.

У грудні 1989 відвідав Україну, сприяв виходу з підпілля Української греко-католицької церкви. Доклав зусиль до легалізації діяльності УАПЦ, виходу громад Івано-Франківська єпархії з підпорядкування РПЦ.

У квітні 1990 був пострижений у чернецтво з ім’ям Володимир. Наступного місяця висвячений на єпископа Ужгородського і Виноградівського. Брав участь у Помісному соборі УАПЦ (Всеукраїнський православний собор) у червні 1990 в м. Києві, що затвердив факт відновлення УАПЦ, схвалив Статут Церкви, обрав на Патріарший престол предстоятеля УАПЦ в діаспорі митроп. Мстислава (Скрипника).

1991 Володимир переїхав у м. Київ, очолив Місійний відділ Патріархії УАПЦ. Виконував обов’язки вікарія Київської єпархії. Отримав сан архієпископа Вишгородського і Білоцерківського.

Після проголошення незалежності України став ініціатором об’єднання УАПЦ з Українською православною церквою під проводом Філарета (Денисенка), в єдину автокефальну помісну церкву. Наслідком об’єднання стало утворення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Після смерті Мстислава Архієрейський собор підніс Володимира до сану митрополита Чернігівського і Сумського, обрав місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу (14.06.1993). 21 жовтня 1993 соборно обраний предстоятелем УПЦ КП із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України.

Раптово помер (14.07.1995) під час прогулянки, обставини смерті не з’ясовані. Незважаючи на супротив офіційної влади та священноначалія Української православної церкви (в юрисдикції Московського патріархату) був похований біля брами Софійського собору.

Діяльність

У таборі «Холодний» на Колимі двадцятиоднорічний юнак багато спілкувався з ув’язненими вірянами різних конфесій, репресованими священниками, студіював тексти Святого Письма, релігійну літературу, яку таємно зберігали і передавали його духовні отці. Дав обітницю стати священником. Відкрито висловлював свої національно-патріотичні погляди, критичне ставлення до радянської влади.

В умовах нової хвилі «хрущовських гонінь» на церкву не зміг отримати дозвіл на священство. 1961 звернувся по допомогу до єп. Веніаміна, з яким разом відбував покарання у Колимському таборі, переїхав до м. Омська, майже півроку служив дияконом в Омському кафедральному соборі. Надії на рукоположення в сан не справдилися — єп. Веніамін, який перебував під наглядом і тиском КДБ, не наважився здійснити хіротонію.

Під час пастирського служіння на Косівщині прагнув підтримати релігійні традиції краю, залучити до релігійного виховання дітей. До священника-патріота приїздили дисиденти, колишні побратими, інтеліґенція з Галичини, зі столиці. Одним із перших був В. Мороз, згодом відбулося знайомство з В. Чорноволом, І. Світличним, М. Осадчим, О. Заливахою, Б. Антоненком-Давидовичем та ін.

За другого ув’язнення разом із іншими політв’язнями долучився до правозахисної діяльності. 1977 став співзасновником Комітету сприяння дружнього клімату між політв’язнями, взаємної поваги і визнання гуманітарних прав особи. Спільно із Олексою Тихим працював над «кодексом політв’язня», в якому були викладені морально-етичні принципи поведінки «в’язнів сумління» у радянських таборах. 1978 у співавторстві написали Лист українських політв’язнів «Історична доля України. Спроба узагальнення», де проголосили вищим принципом громадянського і міжнаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини, пакти і документи ООН про незалежність і суверенітет націй і народів. Виклали свої погляди на драматичні наслідки приєднання України до Росії, міркували про засоби спротиву русифікації, «опору полiтицi i практицi бюрократiї, спрямованi на духовне i культурне знищення української нацiї», окреслили ідеал України як незалежної демократичної держави. В ув’язненні діяч став голосом репресованого духовенства різних конфесій та сповідань. Був членом-співзасновником Товариства колишніх радянських політв’язнів.

Як учасник правозахисного руху в Україні з 1986 В. Романюк разом з однодумцями (В. Чорноволом, З. Красівським, Б. Ребриком) розгорнув активну громадську діяльність, зустрічався з правозахисниками у м. Москві, закликав митроп. Філарета (Денисенка) активізувати процес українізації церковного життя, сприяти поверненню святинь Української церкви, відкриттю духовних семінарій з українською мовою викладання, україномовного видання Біблії.

На еміграції в Канаді В. Романюка підтримали М. Лебідь, Я. Стецько, митроп. Мстислав (Скрипник), діячі української діаспори. Зустрічався з членами УГГ, виступав на зібраннях Світового конгресу вільних українців та інших заходах, поширював відомості про становище релігії та вірян в радянській Україні, закликав сприяти відновленню українського церковного життя. Зустрічався із Президентом США Р. Рейганом, прем’єр-міністром Канади Б. Малруні та ін. Займався літературною працею. 1981 опубліковано англійською мовою збірник статей, заяв та звернень діяча «Голос у пустелі» («Voice in the Wilderness»). Його поезії, листи, вибрані фрагменти поширювали у збірниках українського самвидаву. Вболівав за небезпеку Української державності, писав: «Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру, як це ми маємо тепер з т. зв. Українською Православною Церквою Московського Патріархату». Вважав єдиним порятунком «об’єднання всіх православних України саме довкола Києва, нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму». Був поборником автокефалії Українського православ’я.

26.06.1992 на Першому об’єднавчому соборі частини УПЦ та частини УАПЦ конституйовано УПЦ КП. Нова церковна структура, першим предстоятелем якої став митроп. Мстислав, маніфестувала себе правонаступницею Київської митрополії (з 2019 припинена як юридична особа).

Обраний другим предстоятелем УПЦ КП (21.10.1993) з підтримкою понад 60 % представників єпархій. Інтронізація Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира відбулася 24 жовтня у Софіївському соборі в Києві. Упродовж патріаршества зберігалася напруга між ним і заступником — митроп. Філаретом (Денисенком). На період предстоятельства Володимира припадає і спроба об’єднання УПЦ КП та УАПЦ під проводом Димитрія (Яреми). Розвиток об’єднавчих ініціатив перервала смерть діяча.

Місцем поховання було обрано територію Софійського собору в Києві, проте офіційна влада не дала на це дозволу. 18.07.1995 на Софійській площі відбулося зіткнення між бійцями підрозділу МВС України «Беркут» і учасниками похоронної процесії, громадськими активістами. Спроба перешкодити похованню і розігнати людей каральною акцією зазнала невдачі, тіло патріарха було поховано під стінами Софії. Цей день увійшов у новітню церковну історію під назвою «чорний» або «кривавий вівторок».

Визнання

10.06.1984 «за сумлінну й чесну службу Божій Церкві в Україні» та за благословення Вселенського патріарха Димитрія І, нагороджений вищою священицькою відзнакою — митрою.

Орден «За мужність» I ступеня (2006, посмертно) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

У присілку Гвізд с. Хімчин 2008 відкрито Меморіальний музей-садибу Патріарха Володимира. На території музею розташована капличка для церковних відправ.

На честь Патріарха Володимира Романюка названо вулиці у містах Києві, Івано-Франківську, с. Рожнові Косівського району, с. Вовчинці Івано-Франківського району тощо.

Скуфія патріарха представлена серед експонатів Національного музею історії України.

Додатково

Ще будучи священником, отець Василь зашив пошани як душпастир і духівник. Охрестив багатьох знаних діячів української політики, науки і культури. Зокрема, святе хрещення від нього отримав В’ячеслав Чорновіл.
У церковних і світських колах порушено питання про канонізацію священномученика Володимира Романюка і прилучення його до лику святих землі української.

Цитати

«Московський шовiнiзм виправдує проведення духовного геноциту проти нашої нацiї марксизмом-ленiнiзмом у формi сталiнського бiльшовизму – найпотворнiшої i найбiльше реакцiйної iдеї сучасности. Ситуацiя, яка склалася на Українi, зобов'язує всiх українських патрiотiв, як на батькiвщинi, так i поза її межами, взяти на себе моральну вiдповiдальнiсть за долю нацiї. А оскiльки репресiї i кривавий терор можуть перекинутися й на iншi народи, ми несемо вiдповiдальнiсть i перед усiм людством…
Ми вiдмежовуємося вiд полiтики КПРС у нацiональному питаннi, трактуваннi поняття демократiї, так званих теорiй розвитку нацiональних лiтератур, мистецтва, науки, освiти.
Для нас противнi i несприйнятливi всi види тиранiї, диктатур i нехтування правами будь-яких нацiй i народiв, iгнорування Прав Людини. Нам близьке i зрозумiле прагнення всiх народiв до незалежности, пiдтримка цих прагнень демократичними країнами i ООН.
Ми проти: пiдтримки боротьби за незалежнiсть танками i ракетами, нав'язування колишнiм пригнобленим народам певних iдеологiй, диктатур, способу життя; незалежности, яка завойовується цiною мiльйонiв жертв, братовбивчих воєн, мiльйонiв емiгрантiв, мiльйонiв полiтв'язнiв. Ми вдячнi всiм народам, урядам, партiям i поодиноким громадським дiячам в усьому свiтi за пiдтримку боротьби за незалежнiсть народiв, зокрема українського. У першу чергу ми вдячнi народам, громадськостi i урядовi США i Канади.
Ми вiримо, що зусиллям самого українського народу при моральнiй пiдтримцi iнших народiв СРСР, … народiв демократичних країн i ООН, Україна швидко здобуде незалежнiсть i займе належне їй мiсце в колi великих демократичних країн свiту».
Цит. за: Романюк В., Тихий О. Спроба узагальнення // Історична доля України. Лист українських політв’язнів. URL: https://olexa.org.ua/tvory/tvor02.htm

«І маємо... Й не маємо... Свобода –
Це буть собою: зовні і в собі.
Творить державу при своїм гербі.
Не кланятись речам, бісівським зводам.
Людина — Дух. Ми ще... раби.
Ось навіть ми — раби... народу.
Бо любим суд людський. Приймаєм славу зриму,
Ще мислимо святинями чужими,
Свої ж... занедбані.. Осміяні... Незримі...»
Цит. за: Вибрані поезії із книги «Голоси в пустелі». URL: http://archive.ndiu.org.ua/fulltext.html?id=2375&search

Джерела

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської Групи. 1981. Вип. 1. 42 с. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/16022/file.pdf
Українська Гельсінкська Група. 1978–1982. Документи і матеріяли. Торонто; Балтимор : Смолоскип, 1983. 998 с.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод : в 4 т. / Упоряд. Є. Ю. Захаров, В. В. Овсієнко. Харків : Фоліо, 2001.

Праці

Кононенко П. Вибрані поезії із книги «Голоси в пустелі». URL: http://archive.ndiu.org.ua/fulltext.html?id=2375&search
Романюк В., Тихий О. Спроба узагальнення // Історична доля України. Лист українських політв’язнів. URL: https://olexa.org.ua/tvory/tvor02.htm
А н г л. п е р е к л. — A Voice in the Wilderness: Letters. Appeals. Essays. Wheaton : Society for the Study of Religion under Communism, 1980. 126 р.
У к р. п е р е к л. — Головна трагедія атеїстичного суспільства (Уривки з листів о. В. Романюка) // Визвольний Шлях. 1981. Ч. 1.
С. 65–66.

Література

Бажан О. Данилюк Ю. Випробування вірою. Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в другій половині 1950-х — 1980-ті рр. Київ : [б. в.], 2000. 329 с.
Бабенко Л. Л. Митрополит Володимир (В. О. Романюк): етапи конфлікту з радянською політичною системою // Історія України: маловідомі імена, події, факти. 2005. Вип. 31. С. 175–188. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/12177/14-Babenko.pdf?sequence=1
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР : в 3 ч. Харків : Харківська правозахисна група ; Права людини, 2006. Ч. 2. C. 616–622.
Ігор Ісіченко, архієп. Історія Христової Церкви в Україні. 5-те вид., змін. та допов. Харків : Акта, 2013. С. 619–657.
Колодний А. М. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. Київ : Інтерсервіс, 2017. С. 132–136.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. 2-ге вид., випр. і допов. Київ : Кліо, 2019. 248 с.
Романюк Т. Патріарх Володимир, або Спогади про батька. Документальний нарис. Косів : Писаний Камінь, 2019. 184 с.
Рапп І. Романюк Василь Омелянович (Патріарх Володимир) // Дисидентський рух в Україні. URL: https://museum.khpg.org/1113937541

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Володимир (Романюк) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Володимир (Романюк) (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.06.2023