Спіноза, Бенедикт

Портрет, бл. 1665, невідомий художник

Спіно́за, Бенеди́кт (справжнє ім’я — Бару́х; івр. ברוך שפינוזה‎; лат. Benedictus de Spinoza; 24.11.1632, м. Амстердам, тепер Нідерланди — 21.02.1677, м. Гаага, Нідерланди) — філософ-раціоналіст і пантеїст, натураліст, політичний мислитель, один з чільних представників філософії раннього Нового часу.

Спіноза, Бенедикт (Benedictus de Spinoza)
Справжнє ім’я	Барух
Народження	24.11.1632
Місце народження	Амстердам
Смерть	21.02.1677
Місце смерті	Гаага
Місце поховання	Гаага
Місце діяльності	Нідерланди
Напрями діяльності	філософія, етика
Традиція/школа	філософія Нового часу

Життєпис

Походив з єврейської родини португальського коріння й середніх статків, що осіла в Нідерландах.

Закінчив 7-класну єврейську школу, де вивчав іврит, Біблію, Талмуд, основи богослов'я, познайомився з ученням Маймоніда та кабалою. У 17 років був вимушений перервати навчання, щоб допомагати родині у торговельних справах.

Між 1652 і 1656 відвідував заняття у приватній школі Франциска ван ден Ендена: студіював класичні мови (латину, грецьку) і твори християнської схоластики, а також математику, філософію та природничі науки. Перебував під значним впливом ідей Р. Декарта, вважав себе його учнем.

За недотримання юдейських релігійних практик був покараний т. з. малим відлученням від синагоги (на місяць). За неправовірні погляди (зокрема, заперечення безсмертя душі, трансцендентного старозавітного Бога; твердження, що Тора не була дана Богом і Закон вже не є обов’язковим для євреїв) Спінозу було піддано великому відлученню з юдейської громади і прокляттю (1656). Вигнаний з м. Амстердама як небезпечний вільнодумець. Відтоді був змушений змінити єврейське ім’я на Бенедикт, цілковито присвятив себе науці. Займався також шліфуванням лінз.

Мешкав спочатку у передмісті Амстердама, потім у містах Рейнсбурзі, Варбурзі, згодом переїхав до м. Гааги. Відкинув запрошення посісти кафедру Гайдельберзького університету (1673), бажаючи зберегти незалежність у поглядах і діях.

Погляди і праці

За життя філософа було опубліковано лише три його праці: «Основи філософії Декарта, доведені геометричним шляхом» (1663, єдиний твір, що побачив світ із зазначенням імені автора), «Теологічно-політичний трактат» (1670, анонімно) і «Короткий трактат про Бога, людину та її щастя» (укладено 1660, знайдений у 1878). Інші його праці було видано після смерті й анонімно, під назвою «Б. д. С. Твори, видані посмертно» (лат. В. d. S. Opera Posthuma; 1677): «Етика», «Політичний трактат», «Трактат про вдосконалення розуму» (написано 1661 або 1662) і «Листування».

Система Спінози спиралася на три основні джерела: пантеїстичну (див. Пантеїзм) метафізику, картезіанську теорію пізнання і механістичні погляди новочасного природознавства, а також на вільнодумні політичні течії в Нідерландах.

Подібно до Декарта, тлумачив пізнання в раціоналістичному ключі: критерієм істинності вважав ясність і виразність, а розум — головним джерелом істини.

Метафізика

У трактаті «Етика» розгорнув проєкт своєрідної «універсальної науки», що охоплює вчення про світ, Бога, пізнання та людську діяльність. Цю систему виклав у геометричній формі: виходив із чітко визначених дефініцій і аксіом та вибудовував на них логічні доведення наступних положень. Центральним завданням стало обґрунтування тези, що певним поняттям відповідає дійсність; отже, слід узгодити порядок мислення із порядком буття.

На відміну від декартівського дуалізму, який розділяв Бога і світ, дух і тіло, створив послідовно моністичну (див. Монізм) філософську систему. Виходячи з декартового визначення субстанції як того, що існує саме по собі та пізнається через себе, дійшов висновку, що субстанція може бути лише одна — і нею є Бог. Субстанція є причиною самої себе (лат. causa sui), не залежить ні від чого зовнішнього, мислиться незалежно від інших сутностей, існує необхідно, є вільною, єдиною та неподільною. Бог і субстанція — це не різні реальності, але два найменування однієї й тієї самої сутності. Звідси випливає, що світ не може існувати поза Богом, а лише в ньому. Таким чином, Бог і природа є тотожними (лат. Deus sive natura). Розрізнення між природою як активною першоосновою всього сущого (лат. natura naturans) та природою як сукупністю конкретних речей і процесів (лат. natura naturata) має лише аспектний характер.

Властивості світу, на його думку, логічно випливають із природи Бога. Усе, що відбувається, — відбувається з необхідністю, відповідно до вічних законів. У бутті немає ні випадковості, ані свободи в традиційному розумінні. Природа постає як цілісний механізм, і людина з її діями, суспільні інститути, держава та культура назагал є результатами цього необхідного природного розвитку. Спіноза послідовно відстоював універсальний детермінізм, у межах якого намагався зняти протиставлення між свободою і механічною зумовленістю.

Вважав, що Бог як абсолютно нескінченна субстанція володіє безмежною кількістю атрибутів, однак людському розуму доступні лише два з них — мислення і протяжність. Отже, Бог є водночас мислячою і протяжною субстанцією. Відповідно до цих атрибутів, постають два виміри реальності — духовний і матеріальний; кожен модус субстанції належить до одного з них. Свідомість і тілесна протяжність не є самостійними сутностями, а становлять різні способи вияву тієї самої реальності, яка виражає себе або як матерія, або як дух.

Бога не можна мислити як особистісну істоту, що приймає рішення на підставі вільного вибору. Бог, який діяв би довільно, перестав би бути справді нескінченним. Якби його свобода означала можливість вибору між альтернативами, вона була б обмеженою, адже Він не міг би реалізувати всі можливості одночасно. Тому божественна діяльність є необхідною. Так само до Бога не можна застосовувати поняття доцільності, оскільки воно має сенс лише в межах людської практики. Категорії суб’єктивного досвіду не можуть бути перенесені на природу, тобто на Бога.

Висновував, що у людині тіло належить до атрибуту протяжності, а душа — до атрибуту мислення, проте між ними існує повна відповідність. Ця гармонія не є наслідком причинної залежності одного від іншого; вона зумовлена тим, що і тіло, й душа є модусами однієї субстанції. Порядок ідей відповідає порядку тілесних станів. Цю відповідність Спіноза визначав як психофізичний паралелізм або ідентизм. Мислення може пізнавати речі, навіть поза безпосередніми контактами з ними, оскільки і думки, й речі є паралельними проявами божественної природи та розгортаються відповідно до тих самих законів.

Теорія пізнання

У гносеології Спіноза розрізняв три рівні пізнання: емпіричний, раціональний та інтуїтивний. Емпіричне знання ґрунтується не лише на поодиноких спостереженнях, а й на загальних зв’язках, відкритих індуктивним шляхом (див. Індукція). Раціональне пізнання полягає в осягненні необхідних відношень на основі загальних принципів. Інтуїтивне ж знання має за предмет сингулярну цілісність буття — єдину й конкретну реальність, тобто Бога.

Етика

Найґрунтовніше розробив етичну проблематику. Питання практичної філософії розглядав у двох останніх частинах трактату «Етика»: перша присвячена Богові, друга — пізнанню, третя — афектам. Людські пристрасті та дії, як і все інше, підпорядковані необхідності; тому люди не є вільними у звичайному розумінні. Через це, висміювати або засуджувати афекти вважав помилковим — їх слід розуміти. Прагнув досліджувати пристрасті з тією ж об’єктивністю, з якою вивчають геометричні фігури. Усі афекти є необхідними проявами природи: одні з них випливають із самої сутності суб’єкта, тоді як інші зумовлені зовнішніми причинами. Кожна істота прагне зберегти своє буття та діяти відповідно до власної природи; той, хто реалізує це прагнення, не підпавши під зовнішні впливи, є вільним. Дія, що узгоджується з природою, свободою і правильністю, є, посутньо, тим самим.

Раціональна поведінка означає активність, тоді як підпорядкування пристрастям — пасивність. Перехід до вищого рівня активності людина переживає як радість, а зворотний рух — як сум.

Подібно до стоїків, поєднував натуралістичну етику з раціоналізмом, вбачав справжню сутність людини в розумі. Найвище благо пов’язував із пізнанням Бога, яке породжує любов до Нього й веде до містичної єдності — найвищої форми людського щастя.

Оскільки жодна скінченна істота не може бути абсолютно самодостатньою, людина не здатна до повної свободи, тобто цілковитої незалежності від пристрастей. Проте вона є тим вільнішою й доброчеснішою, чим більше керується розумом і чим глибше пізнає дійсність раціонально або інтуїтивно. Лише Бог як нескінченна субстанція є абсолютно вільним; людина ж може усвідомити себе справді вільною лише в акті інтуїтивного пізнання, коли вона пізнає свою єдність із Богом.

Спіноза також запропонував оригінальні принципи раціоналістичної біблійної екзегези.

Політико-правові погляди

Політико-правове вчення, викладене в «Теологічно-політичному трактаті» та в 4-й частині «Етики», розглядають як розвиток ідей Т. Гоббса.

За Спінозою, в межах держави панування розуму над афектами здійснюється ефективніше, ніж поза нею. Гарантуючи безпеку, держава зменшує страх — афект, який найбільше заважає розумному мисленню. Справжнім призначенням держави є реалізація свободи, а найвідповіднішою формою правління — республіка, позаяк лише вона забезпечує свободу як політичну автономію.

Ідея свободи конкретизується у фундаментальних правах: на свободу думки й слова, наукову діяльність, вільний вибір віросповідання. Необхідною умовою цього є відокремлення церкви від держави. Люди вільні виступати за скасування законів, які вважають нерозумними та деспотичними, але мають робити це мирно та засобами раціональних арґументів.

Критика

Твори Спінози викликали широку й тривалу опозицію з боку філософів і теологів, передусім через можливі релігійні та етичні наслідки. Найгостріше критикували його вільнодумні теологічні та політичні ідеї, викладені в «Теологічно-політичному трактаті», а також метафізику за пантеїзм (який часто тлумачили як прихований атеїзм), і за детермінізм, що вважався загрозливим для моралі. Таке ставлення зберігалося у 17–18 століттях.

Водночас навіть мислителі, близькі до вільнодумства Спінози, зокрема П. Бейль, Вольтер, Х. фон Вольф, англійські деїсти та французькі енциклопедисти критикували його філософію з наукових позицій. Деякі з них, включно з Г. Ляйбніцем, звертали увагу на логічні слабкості «Етики», зазначали, що її математична строгість є радше удаваною: дефініції — багатозначні, аксіоми — неочевидні, а доведення — не завжди випливають із вихідних положень.

Поряд із тим заслугою Спінози вбачали послідовніше проведення картезіанських засновків, які він модифікував, перейнявши деякі містичні думки неоплатоніків і погляди Гоббса.

Визнання

Пам'ятник Спінозі у м. Гаазі, скульптор Ф. Гексамер, 1880

Філософію Спінози характеризують як значуще явище в історії європейської та світової філософської думки, а самого мислителя — як «духовного героя», поборника секулярного й ліберального суспільства, ідеалів свободи і толерантності в ранньомодерний період, який не поступився свободою вираження поглядів заради політичного і соціального добробуту.

Праці Спінози перекладено багатьма мовами, зокрема й українською.

Спадщину Спінози надзвичайно цінував А. Айнштайн.

На честь Спінози названо:

• наукову премію — найвищу урядову наукову нагороду Нідерландів (з 1995, у формі гранту), яку присуджують за видатні досягнення в галузі, метафорична назва — «Нідерландська Нобелівська премія»;
• астероїд 7142 Спіноза (відкрито 1994);
• вуличні сходи в м. Хайфі (Ізраїль);
• вулиці в різних містах Європи, зокрема у м. Умані.

Дійшов прижиттєвий портрет Б. Спінози (бл. 1665, невідомий художник). Пам’ятники філософу встановлені в різних містах Нідерландів, де він жив і працював. Будинок-музей Спінози діє в м. Райнбурзі.

Портрет Спінози був розміщений на банкноті Нідерландів номіналом 1000 гульденів, яка перебувала в обігу до запровадження євро.

Афоризми

• Все, що є, є в Богові, і нічого не може бути або осягатися без Бога
• Страх виникає внаслідок безсилля духу
• Вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть, і мудрість її полягає в спогляданні не смерті, а життя
• Найважче, здається, стати задоволеним собою
• Людина, яка думає, що вона вільна, подібна до кинутого каменю, який думає, що він летить
• Розуміння — початок згоди
• Коли залишився сам-один, потрібно точно знати, з ким ти залишився

Праці

• А н г л. п е р е к л. — The collected works of Spinoza : in 2 vol. / Ed. and trans. by E. Curley. Princeton : Princeton University Press, 1985–2016.
• Spinoza: Complete Works / Тrans. by S. Shirley. Indianapolis : Hackett Publishing Company, 2002. 964 р.
• Spruit L., Totaro P. The Vatican manuscript of Spinoza’s Ethics. Leiden; Boston : Brill, 2011. 318 р.
• У к р. п е р е к л. — Теологічно-політичний трактат / Пер. з лат. В. Д. Литвинов. Харків : Фоліо, 2018. 416 с.

Література

1. Curley E. M. Behind the geometrical method: A reading of Spinoza’s Ethics. Princeton : Princeton University Press, 1988. 175 p.
2. Deleuze G. Spinoza: Practical philosophy / Тrans. fr. fran. by R. Hurley. San Francisco : City Lights Books, 1988. 130 р.
3. Nadler S. Spinoza: A life. Cambridge : Cambridge University Press, 1999. 572 р.
4. Димерець Р. Й. Спінозівська концепція природної могутності (potentia) і трансформація поняття природи в натурфілософії XVI–XVII століть // Sententiae. 2004. № 2 (11). С. 83–101.
5. Kayser R., Einstein A. Spinoza: Portrait of a Spiritual Hero. Whitefish : Literary Licensing, 2013. 348 p.
6. Завидняк Б. Теодицея Бенедикта Спінози // Схід. 2017. № 6 (152). С. 91–97.
7. García Ruzo A. Decoding Spinoza: Navigating Essence and Existence through a Gnoseological Lens // Conatus – Journal of Philosophy. 2024. Vol. 9 (2). P. 75–101.
8. Tóth O. Adequacy as an Epistemically just Social Practice in Spinoza’s Philosophy // Scandinavian Journal of Philosophy. 2025. Vol. 63 (2). P. 174–191.

Автор ВУЕ

Ю. В. Розумна

Покликання на цю статтю: Розумна Ю. В. Спіноза, Бенедикт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Спіноза, Бенедикт (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.02.2026