Ляйбніц, Готфрід Вільгельм

Портрет Ґ. В. Ляйбніца, художник К. Б. Франке, бл. 1695–1700

Ля́йбніц, Ґо́тфрід Ві́льгельм (Лейбніц; нім. Leibniz, Gottfried Wilhelm; 01.07.1646, м. Лейпциг, тепер земля Саксонія, Німеччина — 14.11.1716, м. Ганновер, тепер земля Нижня Саксонія, Німеччина) — останній з універсальних учених Європи: філософ, історик, математик, фізик, геолог, інженер, юрист, мовознавець, дипломат, винахідник та ін.; конструктор першої механічної лічильної машини, основоположник (поряд із І. Ньютоном) числення диференціального, числення інтегрального та двійкової системи числення. Іноземний член (Паризької) Академії наук (з 1672), Лондонського королівського товариства (з 1673), фундатор і перший президент (1700) Прусської королівської академії наук (тепер Берлінсько-Бранденбурзька академія наук).

Життєпис

Народився в сім’ї вченого-правника, професора Лейпцизького університету. Рано втратив батька, але його велика бібліотека справила винятковий вплив на самоосвіту підлітка.

З ранніх років виявляв виняткові інтелектуальні здібності, самостійно студіював наукові праці, цікавився античною літературою (читав праці Тита Лівія, Платона, Ціцерона, Плінія Старшого, Геродота та ін.), у 12 років опанував латину.

Навчався (з 1661) у Лейпцизькому університеті, де студіював право, математику й філософію (ступінь бакалавра мистецтв за дис. «Про принцип індивідуумів» у 1662, магістра мистецтв — 1664, бакалавра права — 1665, доктора філософії — 1666) та Єнському університеті (1663, тепер Єнський університет Фрідріха Шиллера). Здобув 1667 ступінь доктора права (світського й церковного) в Альтдорфському університеті (тепер м. Альтдорф-бай-Нюрнберг, земля Баварія). Відмовився від пропозиції посісти кафедру в Альтдорфі та академічної кар’єри.

Обрав юридичну та дипломатичну царину. Вступив 1667 на службу до курфюрста в Майнці, став співробітником його першого міністра. Коло діяльності Ляйбніца було надзвичайно широким: від реформування юридичної освіти та кодифікації законодавства до питань боротьби з єресями та зусиль з міжконфесійного порозуміння католиків і протестантів. У 24 роки обійняв посаду радника верховного суду в м. Майнці. У складі дипломатичних місій провів кілька років у м. Парижі (1672–1676), відвідував міста Лондон (1673, 1676) та Амстердам (1676).

За кордоном інтенсивно займався математикою та природознавством. Саме в цей період здійснив відкриття диференціального числення. Глибоко вивчав праці Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Паскаля. Підтримував особисті контакти або листування з провідними інтелектуалами Європи — філософом і математиком А. Арно (1612; Франція — 1694; тепер Бельгія), Н. Мальбраншем, П. Д. Юе, дипломатом і богословом Г. Ольденбергом (1618; Німеччина — 1677; Велика Британія), філософом і математиком Е. В. Чірнгаусом (1651; тепер Польща — 1708; Німеччина), Е. Маріоттом, Х. Гюйгенсом, Р. Бойлем, Е. Коллінзом, Б. Спінозою, І. Ньютоном, братами Якобом та Йоганном Бернуллі, М. Мерсенном та ін.

Після смерті курфюрста та його міністра Ляйбніц залишив службу в м. Майнці (1676) й оселився в м. Ганновері, де став радником двору та бібліотекарем. На цій посаді перебував до кінця життя (близько 40 років). Поряд із тим значну частину часу проводив у подорожах, виконував дипломатичні доручення, брав участь у наукових та політичних проєктах.

Посприяв заснуванню 1682 першого німецького наукового журналу «Акта ерудіторум» (лат. «Acta Eruditorum», укр. «Дії вчених»), який зіграв значну роль у поширенні наукових знань у Європі (виходив 1682–1782 у м. Лейпцигу). Служив ідеї організації наукового життя та створення академій наук. Активно просував такі ініціативи в Берліні, Дрездені, Відні та Петербурзі. Ініціатор створення і перший президент Прусської королівської АН (на момент заснування у 1700–1701 мала назву Наукова організація курфюрста Бранденбурзького, запропоновану Ляйбніцем).

За дорученням Брауншвейг-Люнебурзького курфюрста складав історію роду Гвельфів-Брауншвейгів: працював над нею понад 30 років і встиг довести до раннього середньовіччя. Останні роки життя були важкими через інтриги придворних, нападки духовенства та недовіру курфюрста (від 1714 — короля Георга І).

Погляди і праці

Наукові інтереси Ляйбніца охоплювали історію права, теологію, природничі науки, механіку, медицину, гірництво, мовознавство, логіку, математику, філософію тощо. Висловив цікаві ідеї з організації освіти, медицини, бібліотечної справи. Замолоду писав переважно латинською мовою, згодом — переважно французькою, німецькою мовою послуговувався зрідка.

За життя вченого світ побачила лише відносно невелика частина його творчої спадщини. Більшість його фундаментальних праць, як-от «Монадологія», «Нові досліди про людське розуміння» та «Розмірковування про метафізику», опубліковано після його смерті. Уклав «Дипломатичний кодекс міжнародного права» (лат. Codex iuris gentium diplomaticus; 1693) — розлоге зібрання документів (договорів, законодавчих актів) з міжнародних відносин у Європі. Працював над масштабними історичними працями з Брауншвейг-Люнебурзького родоводу від давнини до кін. 12 ст., опрацював обширні архівні матеріали: «Аннали Брауншвейгів» (Annales Brunsvicenses), «Історія Брауншвейзького дому» («Scriptores rerum Brunsvicensium»; 1707–1710) та ін.

Переважну частину своїх текстів оприлюднював у наукових періодичних виданнях, зокрема в «Acta eruditorum» та «Журналь де саван» (франц. «Journal des sçavans»). Виступав у межах спеціалізованих наукових дискусій, готував доповіді для академічних зібрань, підтримував надзвичайно активне листування (бл. 15 тис. листів) з ученими різних країн, створював полемічні твори й тексти з конкретної нагоди.

Вченого вважають одним із творців німецької філософської та наукової термінології, що суттєво вплинуло на становлення інтелектуальної культури Нового часу.

Метафізика

Ляйбніц не залишив системного й вичерпного викладу власної філософської системи. За винятком ранніх академічних дисертацій, окремою книгою видав фактично тільки «Теодицею». До найважливіших філософських творів належать: «Про принцип індивідуальності» (1663), «Метафізичні міркування» (1686), «Нова система природи» (1695), «Есе з теодицеї» (написана 1696, опублікована 1710), «Нові есе про людський розум» (написана 1704, опублікована 1765), «Принципи природи і благодаті» (написана 1714, опублікована 1740), «Монадологія» (1714, опублікована 1720), а також невелика праця «Перші істини». Серед його листування особливе значення з філософського погляду має кореспонденція з Антуаном Арно та Самуелем Кларком.

Однією з чільних філософських проблем 17 ст. було питання природи субстанції. Ляйбніц, поділяючи індивідуалістичну та плюралістичну настанову своєї доби, визнавав існування необмеженої кількості субстанцій, які, попри свою множинність, належать до одного роду буття — духовного (спіритуалізм).

Вважав, що у природі не існує різких розривів або стрибкоподібних переходів — там панує безперервність, усі явища взаємопов’язані. Застосування цього принципу дозволило Ляйбніцу подолати традиційні дихотомічні підходи, зокрема опозицію матерії та духу, звести їх до єдності. (Саме на цьому ґрунті запровадив у психологію поняття несвідомих психічних станів. Паралельно цей самий принцип став підставою для математичного аналізу неперервних величин через використання нескінченно малих величин).

Стверджував, що субстанції якісно відрізняються одна від одної та мають індивідуальний характер. Ці індивідуальні сутності він назвав «ентелехіями» або «монадами», а свою метафізичну систему — «монадологією». Відомий вислів Ляйбніца — «монада не має вікон» — означає, що жодна субстанція не отримує впливів ззовні. Кожна з них становить замкнений у собі мікрокосм. Разом із тим монади не є пасивними: вони наділені внутрішньою силою, здатністю до саморозвитку та зміни. Вони нематеріальні, непротяжні й неподільні. За своєю природою субстанції ближчі до душ, ніж до тіл. Зміни, що відбуваються в монаді, філософ називав «перцепціями» («сприйняттями»). Ті ж із них, які супроводжуються усвідомленням, дістали назву «аперцепцій». Саме відмінності в перцепціях визначають індивідуальність монад — кожна монада відображає той самий всесвіт, проте із різним ступенем ясності та з власної перспективи. Чим більша частка перцепцій стає аперцепціями, тобто чим вищий рівень свідомості, тим вищою є монада в онтологічній ієрархії. Найнижчий рівень становлять «голі» монади, позбавлені свідомості; найвищий — Бог (Першомонада), у якому всі перцепції абсолютно ясні. Між цими крайніми точками розташовуються душі — не лише людські, а й душі тварин і рослин. Вся природа є одушевленою. Людина не лише сприймає, а й зберігає в пам’яті свої сприйняття, а головне — володіє самоусвідомленням, що відрізняє її від простого психічного процесу. Ляйбніц рішуче відкинув картезіанське твердження, що сутність духу зводиться до мислення або свідомості. Він розширив поняття психічного, включивши до нього також несвідомі стани.

Тіла є лише проявами субстанцій. Для Ляйбніца тілесність — це спосіб, у який одна монада постає перед іншою. Тіла належать до сфери явищ. Феноменальний характер мають не лише чуттєві якості — колір, тепло чи світло, — а й ті властивості, які механістична філософія 17 ст. вважала об’єктивними характеристиками речей, зокрема протяжність, форма й рух.

Час і простір не входять до сутності субстанції, адже кожна субстанція є неподільною єдністю, тоді як простір і час виражають відношення множинності. Відношення між субстанціями мають не часовий, а ідеальний характер, подібний до логічних зв’язків. Субстанції діють не механічно (що характерно для світу явищ), а цілеспрямовано, телеологічно. Кожна монада розвивається відповідно до внутрішнього принципу, який визначає послідовність її станів.

Ляйбніц не заперечував зв’язку душевної монади з монадами, що становлять тіла, адже всі монади у всесвіті пов’язані між собою. Однак цей зв’язок не є причиново-дієвим у звичному сенсі; він має ідеальний характер. Узгодженість забезпечується Богом, що встановив між монадами гармонію, за якої розвиток кожної монади відбувається автономно, проте в цілковитій відповідності та паралельно з розвитком усіх інших. З-поміж усіх можливих світів реальним став той, що виявився найгармонійнішим. Його складові частини найповніше узгоджені між собою, а отже, він є найкращим із можливих. Твердження про те, що Бог, творячи світ, обрав найліпший варіант, виражає фундаментальний оптимізм Ляйбніца.

Логіка

Ляйбніц спеціально й систематично займався формальною логікою, де значною мірою перевершив своїх попередників, зокрема й Р. Декарта. Підкреслював фундаментальне значення формальної логіки для філософії загалом і для метафізики зокрема.

Наголошував, що виведення тверджень спирається на певні формальні правила, коректність застосування яких можна встановити незалежно від змісту самих суджень (на відміну від Декарта, який вважав, що правильність простих висновків може бути «безпосередньо схоплена» інтуїцією).

Прагнув створити впорядкований реєстр понять, виражених через прості символи, — своєрідну «абетку мислення», на основі якої можна було б конструювати всі складні поняття. Його проєкти «універсального логічного числення» (calculus universalis), загальної науки про знаки (characteristica universalis) та «абетки думок» утворювали єдину концептуальну систему, де логіка мислилася як універсальний інструмент раціонального аналізу. Філософські засади Ляйбніца мають і логічний, і метафізичний вимір: описують одночасно відношення між поняттями та структуру самої реальності.

Особливого значення і впливу набула його класифікація істин. Найвищими принципами вважав закон тотожності (А є А) та закон достатньої підстави. Відповідно до першого, судження є істинним тоді, коли предикат уже міститься в понятті суб'єкта — повністю або частково. Такі твердження називав «істинами розуму»: їх можна встановити апріорно, без звернення до досвіду; вони мають характер «вічних істин». На законі достатньої підстави (для всього, що є або відбувається, є достатня підстава) уґрунтовані «істини факту» — твердження, правдивість яких з’ясовується через звернення до досвіду. Проте ця відмінність стосується лише обмеженого людського інтелекту: для Бога всі істини є раціонально необхідними.

Закони логіки, за Ляйбніцем, чинні не тільки для актуального світу, а й щодо всіх можливих світів — тобто всіх несуперечливих систем понять. Можливі світи існують у божественному інтелекті як сукупність потенцій. Реальним є саме той світ, який Бог обрав і актуалізував із множини можливих. Вибір здійснено на підставі досконалості: як Істота всеблага, всемогутня й наймудріша, Бог надаватиме перевагу лише найкращому з можливих світів.

Із цих логічних принципів Ляйбніц виводив низку метафізичних наслідків. Якщо всі істини мають раціональний характер, то й сама дійсність є впорядкованою раціонально. Події, що відбуваються із субстанцією, вже містяться в її понятті, а отже, не можуть бути наслідком зовнішнього впливу інших субстанцій. Звідси випливає універсальний детермінізм: усе, що трапляється, є необхідним. Якщо ж людина не усвідомлює цієї необхідності й змушена покладатися на досвід, то це свідчить лише про обмеженість її пізнавальних можливостей. Сам мислитель не оприлюднював цих радикальних висновків, розуміючи їхню невідповідність християнському вченню. Лише у 20 ст. дослідники виявили в його рукописах цю «другу філософію» — аналітичну, панлогічну та послідовно детерміністичну.

Теологія

Попри те, що Ляйбніц не був релігійним мислителем, як-от Паскаль, його філософська система глибоко зачіпає царину теології. Найвиразніше це проступає в осмисленні проблеми теодицеї: якщо всемогутній і всеблагий Бог, обрав і створив світ як найкращий із усіх можливих, то як пояснити наявність і реальність зла? Ляйбніц іде шляхом пошуку такого тлумачення зла, яке не суперечитиме божественній досконалості. Він розмежовує три типи зла — метафізичне, фізичне та моральне — і доводить, що жоден із них не заперечує ідеї Бога. Навпаки, усі ці типи зла є необхідними для більшої досконалості цілого (хоча обмежене людське розуміння нездатне повністю охопити загальний план світобудови). Метафізичне зло полягає у похідному характері творива: усе створене не є Богом і, отже, є скінченним. Це «зло» невіддільне від факту творіння і може бути усунене лише разом зі створеним світом. Фізичне зло — страждання, хвороби, смерть — не зводиться винятково до негативного виміру; а може виконувати позитивну роль як спонука до корисних дій і засіб морального вдосконалення. Моральне зло, тобто гріх, мислитель розглядав як необхідну умову можливості морального добра: без свободи помилитися не існувало б і свободи чинити добро. При цьому зло тлумачить як брак або відсутність належного добра, а не як самостійну субстанцію. Світ, у якому не існувало б свободи, навіть за відсутності зла, був би менш довершеним.

Питання гріха безпосередньо пов’язане з проблемою свободи волі. Лише за умови свободи людина може нести відповідальність за свої вчинки. Водночас Ляйбніц обмежує сферу необхідності подіями у створеному світі, не поширюючи її на сам акт творіння. Існування світу він вважав результатом вільного вибору Бога, а не логічної неминучості. Хоча людські рішення за конкретних обставин зумовлені сукупністю чинників, самі ці обставини не є необхідними: Бог міг обрати інший можливий світ, у якому вони були б іншими або взагалі відсутні.

Історики філософії вказують на проблематичність спроби поєднати ідеї всезагального порядку (де кожна подія має достатню підставу і випливає з сутності речей) та свободи волевиявлення у межах раціоналістичної метафізики.

Математика

Сформулював базові правила диференціювання та інтегрування, що стали підґрунтям подальшого розвитку математичного аналізу. Запровадив низку термінів, які увійшли в науковий обіг, зокрема: «диференціал», «диференціальне числення», «диференціальне рівняння», «функція», «змінна», «стала», «координати», «абсциса», «алгебраїчні та трансцендентні криві», «алгоритм» тощо, а також багато математичних символів.

Основні результати своїх досліджень здобув незалежно від І. Ньютона, а оприлюднив раніше у праці «Новий метод максимумів і мінімумів» (1684). Спираючись на геометричне тлумачення відношення dy/dx, учений стисло виклав критерії зростання і спадання функцій, умови досягнення максимумів і мінімумів, ознаки опуклості та увігнутості кривих, а також визначення точок перегину. Запровадив поняття диференціала як нескінченно малої різниці між двома нескінченно близькими значеннями змінної величини, а інтеграл визначив як суму нескінченної множини таких диференціалів. Вказав формулу для багатократного диференціювання добутку (див. Ляйбніца формула).

Інші математичні твори присвячені теорії рядів, чисел теорії тощо.

Описав двійкову систему числення з використанням лише двох символів — 0 і 1. Ляйбніца також вважають піонером програмування та теорії інформації: він усвідомив, що двійковий код є найпридатнішим для механічних систем, здатних функціонувати шляхом чергування простих активних і пасивних станів.

Розв’язав низку знакових математичних задач, зокрема про форму кривої найшвидшого спуску і ланцюгової лінії.

Механіка і фізика

У фізиці розвинув учення, згідно з яким простір, час і рух мають відносний, а не абсолютний характер.

У механіці запровадив кількісну характеристику руху — величину, що дорівнює добутку маси тіла на квадрат його швидкості, яку назвав «живою силою». Протиставляв її підходу Р. Декарта, який вважав мірою руху добуток маси на швидкість (т. з. «мертву силу»). Згодом поняття «живої сили» трансформувалося на сучасне поняття кінетичної енергії. Узагальнення своїх зрілих фізичних ідей учений подав у праці «Нарис динаміки» (1695).

Сформулював закон збереження «живих сил», що став одним із перших формулювань загального закону збереження енергії. Висловив ідею взаємного перетворення різних форм енергії. Висунув один із ключових варіаційних принципів фізики — «принцип найменшої дії», який пізніше отримав назву принципу Мопертюї.

Здійснив низку важливих досліджень у спеціальних розділах фізики — зокрема в теорії пружності та теорії коливань, а також запропонував формулу для обчислення міцності балок.

Подібно до атомістів і картезіанців, не приймав концепції всесвітнього тяжіння Ньютона. Пояснюючи вагу земних тіл і рух небесних тіл, звертався до гіпотези рухомого середовища, зокрема етеру, розвиваючи вихрову концепцію, започатковану Декартом.

Естетика

Стояв біля витоків філософської естетики як окремої галузі знання та істотно вплинув на формування естетичної думки доби німецького Просвітництва. Уточнив і поглибив зміст понять «символ» і «символічне», надавши їм теоретичної визначеності.

Ключове значення для подальшого розвитку естетики мали дві його ідеї. По-перше, чуттєве сприйняття він розглядав як ясну, хоча й не завжди раціонально усвідомлену форму пізнання. По-друге, задоволення тлумачив як чуттєве осягнення досконалості речей. Естетичне переживання розумів як відчуття гармонії та бездоганності — незалежно від того, чи йдеться про внутрішній стан людини, чи про властивості зовнішніх об’єктів.

Відповідно до його метафізичної концепції реального світу як найдосконалішого з можливих, кожна річ і кожна її властивість у певному сенсі мають сприяти загальній гармонії та довершеності буття.

Лінгвістика

У мовознавстві запропонував теорію історичного походження мов і зробив крок до їх генеалогічної класифікації. Розвивав учення про виникнення назв із метою з’ясувати зв’язок між словом і предметом.

Відкинув поширене в його час біблійне пояснення мовного різноманіття, згідно з яким усі мови та діалекти нібито походять від давньоєврейської. Натомість звернув увагу на історичну та структурну спорідненість окремих мов, заклавши підвалини порівняльно-історичного підходу в мовознавстві.

Біологія

Узагальнив палеонтологічні матеріали свого часу в праці «Протогея» (1693), яка за його життя не була опублікована. У ній висловив ідею еволюційного розвитку Землі, розглядаючи її формування як тривалий природний процес.

Еволюційні погляди мислителя мали механістичний характер: розвиток живого тлумачив як поступове розгортання наперед заданих, преформованих зародків. Водночас дійшов висновку про органічну спорідненість усіх живих істот і їхній зв’язок із неорганічною природою. Наголошував на цілісності органічних систем і сформулював принцип, згідно з яким органічні процеси не можна редукувати до суто механічних.

Правознавство

Обстоював ідею національної єдності німецьких земель та розвивав концепцію природного права. Прагнув поєднати засади правової та поліцейської держави, а також узгодити елементи демократії та абсолютизму. У його інтерпретації держава виникає на основі суспільного договору, де носієм верховної влади є сама держава як інституція, а не окрема особа монарха.

Мислитель пропонував реформувати податкову систему, скасувати панщину й кріпацтво, а також запровадити елементи громадського самоврядування.

Винахідництво

У 1673, після знайомства з Х. Гюйгенсом, сконструював механічний калькулятор (арифмометр), здатний виконувати математичні операції додавання, віднімання, множення й ділення, а також обчислювати корені та підносити числа до степеня. Цей пристрій став важливим етапом у розвитку обчислювальної техніки.

Запропонував Д. Папену ідею конструкції парової машини з використанням циліндра та поршня, а також сам працював над створенням парового насоса.

Як інженер удосконалював обчислювальні пристрої та годинникові механізми, розробляв обладнання для гірничодобувної промисловості, проєктував оптичні прилади й гідравлічні машини, а також працював над концепцією «пневматичного двигуна».

Визнання

Посів осібне місце в історії філософії як творець оригінальної та цілісної метафізичної системи. Висунув низку значущих ідей (як-от теорія тотожності висловлювань, принцип достатньої підстави та проєкт універсальної комбінаторики в логіці; принцип неперервності як методологічна настанова; концепція підсвідомого та самоусвідомлення в психології; динамічне розуміння матерії тощо), які вплинули на історію науки.

Здобув почесні титули та відзнаки від різних монарших дворів, поєднуючи інтелектуальну діяльність із активною участю в політичному й культурному житті Європи.

Ідеї Ляйбніца вплинули на Х. фон Вольфа (з яким пов’язують започаткування т. з. леяйбніце-вольфівської школи), А. Г. Баумгартена, І. Канта, Й. Ф. Гербарта, Б. Больцано та ін. Послідовником філософії Ляйбніца в Україні був, зокрема, професор Київського університету Г. Челпанов. Д. Дідро вказував у «Енциклопедії», що Ляйбніц став для Німеччини тим, ким для Греції були Платон, Аристотель і Архімед вкупі. Б. Рассел називав його засновником математичної логіки. Ідеї вченого високо цінував Н. Вінер.

Мірою видання неопублікованих праць мислителя повага до його інтелектуального доробку зростала (особливо у 20 ст.). У 2007 рукописи та листи Ляйбніца включено до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Учений став першим цивільним діячем у Німеччині, на честь якого встановили пам’ятник; у Лейпцизькому та Єнському університетах відкрито меморіальні дошки.

На честь діяча названо:

теореми Ляйбніца, формули Ляйбніца та формули Ньютона-Ляйбніца, інтегральне правило Ляйбніца тощо;
Потсдамський астрофізичний інститут, Музей природознавства в Берліні;
Наукове товариство імені Ляйбніца (засновано 1990), що об’єднує 96 науково-дослідних установ Німеччини;
Премія Ляйбніца, яку присуджує Німецьке науково-дослідне товариство за видатні наукові досягнення (з 1986);
астероїд головного поясу 5149 Ляйбніц (відкрито 1960) та кратер на Місяці;
Суперкомп’ютерний центр у передмісті Мюнхена, що є одним із провідних європейських обчислювальних центрів;
понад 20 шкіл по всій Німеччині;
вулиці в різних містах Німеччини, зокрема у Берліні, Лейпцигу, Ганновері, Дортмунді, Ессені, Кілі, Карлсруе тощо. Від 2023 на честь діяча перейменовано вулицю в м. Києві.

Праці вченого перекладені багатьма мовами. Триває оцифрування його наукової та епістолярної спадщини.

Додатково

Філософські ідеї Ляйбніца викликали інтерес не лише в наукових колах, а й у європейських дворах. Серед монарших осіб, які підтримували з ним зв’язки, були Софія Ганноверська, Софія-Шарлотта Прусська, принцеса Вельська, принц Євгеній Савойський та ін. До нього звертався за порадами російський цар Петро І.
Сприйняття Ляйбніца сучасниками було неоднозначним. У консервативних колах його вважали небезпечним вільнодумцем, тоді як представники наукових і прогресивних напрямів упереджено ставилися до його спроб узгодити філософію з релігією. З позицій картезіанства з ним полемізував А. Арно, а з боку ньютонівської традиції — С. Кларк.
На посаді бібліотекаря Ляйбніц сформулював принципи систематизованої каталогізації, які передбачали впорядковану класифікацію й опис книжкових фондів і стали підґрунтям сучасних бібліотечних стандартів.
Н. Вінер у книзі «Кібернетика» написав: «Якби мені довелося вибирати в анналах історії наук святого — покровителя кібернетики, то я вибрав би Лейбніца».

Афоризми

Наш світ — найкращий з усіх можливих світів.
Природа щедра у своїх діях і ощадлива у пропонованих нею причинах.
Бог діє як найвидатніший геометр, який надає перевагу найкращому розв’язанню задач.
Теперішнє завжди вагітне майбутнім.
Якби геометрія так само суперечила нашим пристрастям і інтересам, як моральність, то ми б так само сперечалися про неї та порушували її всупереч усім доказам.
Наше щастя зовсім не полягає і не має полягати в цілковитому задоволенні, за якого не лишалося б геть нічого бажати, що сприяло б тільки отупінню нашого розуму. Вічне прагнення до нових насолод і нових досконалостей — це і є щастя.

Праці

А н г л. п е р е к л. — De Summa Rerum: Metaphysical Papers 1675–1676 / Transl. by J. H. R. Parkinson. New Haven; London : Yale University Press, 1992. 145 р.
The Labyrinth of the Continuum: Writings on the Continuum Problem, 1672–1686 / Transl. by R. T. W. Arthur. New Haven; London : Yale University Press, 2001. 484 p.
Confessio Philosophi: Papers Concerning the Problem of Evil, 1671–1678 / Transl. by R. C. Sleigh, Jr. New Haven; London : Yale University Press, 2005.
The Leibniz–Des Bosses Correspondence / Transl. by B. C. Look, D. Rutherford. New Haven; London : Yale University Press, 2007. 558 p.
Dissertation on Predestination and Grace / Transl. by M. J. Murray. New Haven; London : Yale University Press, 2011. 226 p.
У к р. п е р е к л. — Монадологія (Український переклад Павла Бартусяка під редакцією Олега Хоми) // Sententiae. 2013. Vol. 28. Is. 1. Р. 151–177.

Література

Rescher N. The philosophy of Leibniz. Englewood Cliffs : Prentice-Hall, 1967. 168 р.
Gilles D. Le pli : Leibniz et le Baroque. Paris : Editions de Minuit, 1988. 191 p.
Adams R. M. Leibniz: Determinist, Theist, Idealist. New York : Oxford University Press, 1994. 433 р.
Довгань А. О. Гносеологічний оптимізм: монада-субстанція Г. Лейбніца і відношення-істина Н. Мальбранша. Тернопіль : Aстон, 2009. 272 с.
Garber D. Leibniz: Body, Substance, Monad. Oxford; New York : Oxford University Press, 2009. 428 р.
Antognazza M. R. Leibniz: An intellectual biography. Cambridge : Cambridge University Press, 2011. 623 р.
Паньонко І., Ряшко О. Г. В. Лейбніц – геніальний мислитель західноєвропейської науки і культури (до 300-річчя від дня смерті) // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. 2016. № 855. С. 451–457. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnulpurn_2016_855_71
Jolley N. Leibniz. 2nd ed. London : Routledge, 2019. 260 p.
Секундант С., Орєхова А. Час і простір у філософії Ляйбніца. Частини І–ІІІ // Sententiae. 2022. Vol. 41. Is. 2. Р. 98–123; Vol. 41. Is. 3. Р. 91–116; 2023. Vol. 42. Is. 2. Р. 87–110.
Іванова Н. Історія математики в культурній спадщині Європи : у 3 т. Київ : Інститут математики НАН України, 2026. Том 3: Математика Європи від Середньовіччя до XVII століття. 219 с.

Автор ВУЕ

Ю. В. Розумна

Покликання на цю статтю: Розумна Ю. В. Ляйбніц, Готфрід Вільгельм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ляйбніц, Готфрід Вільгельм (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.02.2026