Ніколаєв, Володимир Миколайович
Нікола́єв, Володи́мир Микола́йович (03.03.1847, Царське Село, тепер м. Пушкін, Ленінградської області, РФ — 24.11.1911, м. Київ, тепер Україна) — архітектор, педагог, громадський діяч, представник історизму, автор низки споруд у м. Києві.
|
Ніколаєв, Володимир Миколайович | |
|---|---|
| Народження | 03.03.1847 |
| Місце народження | Пушкін |
| Смерть | 24.11.1911 |
| Місце смерті | Київ |
| Місце поховання | Київ |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | архітектура |
Батько І. Ніколаєва (1870; тепер РФ — після 1937; Данія) — головного архітектора м. Києва 1893–1917 та піаніста, композитора, педагога Л. Ніколаєва (1878; тепер Україна — 1942; тепер Узбекистан), учителя Д. Шостаковича.
Життєпис
Народився у міщанській (купецькій) сім’ї. Закінчивши рисувальну школу Санкт-Петербурзького товариства заохочення мистецтв, 1864 поступив до Санкт-Петербурзької (Імператорської) Академії мистецтв (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна), яку закінчив 1871 зі срібною медаллю і званням класного художника 3-го ступеня. Його вчителями були майстри стилістики історизму — професори Р. Бернгард (1819–1887; тепер Естонія), Д. Грімм (1823–1898; тепер РФ), О. Резанов (1817–1887; тепер РФ). Під час навчання працював помічником відомих архітекторів, зокрема Д. Грімма. У травні 1872 переїхав із родиною до м. Києва на запрошення інженера й промисловця О. Термена (1835–1909; тепер Україна) для будівництва за власним проєктом пивоварного заводу на Подолі. До кінця 1870-х зажив слави одного із провідних архітекторів м. Києва. Від 11.1892 — академік архітектури «за знаменитість і праці на художньо-архітектурній ниві».
Похований на кладовищі, що було розташоване на Аскольдовій могилі в м. Києві. Могилу Ніколаєва, як і інші поховання Аскольдової могили, знищено за радянської влади.
Діяльність
Відзначався активною і багатогранною творчою діяльністю, проєктуючи різноманітні будівлі й споруди як за службовим обов’язком, так і приватно, причому не тільки у м. Києві, а й у Київській та Чернігівській (м. Глухів) губерніях. Працював на відповідальних керівних посадах: київський міський архітектор (01.1871–04.1887); член міської управи, котрий відповідав за будівельну справу (04.1887–03.1889); київський єпархіальний архітектор (1875–1898), архітектор Києво-Печерської лаври (1893–1899). Засновник і директор Київського художнього училища (1901–1911). Протягом 1880–1910 його обирали до складу міської думи, де він керував будівельним відділенням (1887–1911) та садовою комісією (1887–1894). Від 1894 — перший голова Архітектурного відділу Київського відділення Імператорського російського технічного товариства. Засновник і голова (1895–1904) Київського літературно-артистичного товариства. Директор Київського кредитного товариства (1884–1911), директор Київського відділення Імператорського російського музичного товариства. Фахово працював у сфері збереження і реставрації нерухомої культурної спадщини: від 1883 член Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії та Комітету з відновлення фресок Кирилівської церкви в Києві. Член і скарбник Київського товариства старожитностей і мистецтв (1897–1911). Створив унікальну систему опалення у Софійському соборі в Києві. Реставрував Андріївську церкву та Успенський собор Києво-Печерської лаври, Воскресенську церкву поряд з лаврою.
В архітектурному проєктуванні вільно застосовував стилістику різних напрямів історизму (необароко, неоготику, неокласицизм, неоренесанс, неовізантійський, неороманський, неоросійський, російсько-візантійський стилі), поєднував їхні характерні риси, що властиво еклектиці. Крім того, працював у мистецькій парадигмі так званого цегляного стилю, коли оригінальний фасадний декор будинку, виконаний із нетинькованої (див. Тиньк) і нефарбованої високоякісної київської жовтої цегли, неможливо віднести до жодного з відомих історичних архітектурних стилів. Цю цеглу разом з архітектурними деталями з теракоти активно впроваджував у будівництво, що надало особливо людяного, теплого колориту забудові історичного центру міста. Така стилістична розмаїтість архітектора-творця була проявом не художньої безпринципності, а характерних для тієї історичної доби прагматизму й поваги зодчого до можливостей замовника та його художніх уподобань.
Виконав архітектурну частину київських пам’ятників Богдану Хмельницькому, імператору Миколі І (не збережено), композитору М. Глінці та ін. Завершив будівництво провідних міських споруд, запроєктованих іншими архітекторами: Володимирського собору, Музею старожитностей та мистецтва будинку в Києві, Міського театру будівлі в Києві. При цьому сам зробив розрахунки акустики зали театру й Купецького зібрання, яку згідно з його розрахунками реалізовано й визнано досконалою.
Автор друкованих праць з питань архітектури, реставрації архітектурних пам’яток, архітектурно-будівельного законодавства.
Автор 18 церковних споруд (тільки у м. Києві і ще стільки ж — за його межами), 27 громадських будівель і кількох сотень прибуткових, садибних будинків та особняків, а також комплексів монастирських споруд Києво-Печерської лаври, Флорівського Вознесенського монастиря, Києво-Братського Богоявленського та інших київських монастирів, комплексів споруд кількох лікарень, притулків, закладів освіти, готелів, промислових підприємств.
Серед цих творів найвизначніші:
- архітектурний комплекс Земської лікарні у м. Глухові 1879–1895;
- будівля Купецького зібрання з концертною залою у м. Києві 1881–1882;
- дзвіниця Введенської громади у м. Києві 1882–1883 (не збережено, відбудовано 2018);
- церква Святого Олександра Невського у м. Києві 1888–1889 (не збережено);
- архітектурний комплекс Покровського жіночого монастиря у м. Києві 1890–1906;
- трапезна палата з церквою Преподобних Антонія і Феодосія Печерських у Києво–Печерській лаврі 1893–1895;
- особняк С. Лібермана на вул. Банковій у м. Києві 1898;
- особняк В. Симиренка на вул. Десятинній у м. Києві 1899;
- особняк М. Гальперіна на вул. М. Грушевського у м. Києві 1899;
- особняк С. Могильовцева («Шоколадний будиночок») на вул. Шовковичній у м. Києві 1900.
Галерея
|
Визнання
За універсальність інтересів і сфер діяльності та неймовірну працелюбність сучасники називали Ніколаєва «найкориснішим громадянином міста».
Мав чин дійсного статського радника. Нагороджений орденом Святого Володимира IV ст. (1896); з огляду на це 1897 отримав спадкове дворянство.
Від 1983 у м. Києві на житловому масиві Вигурівщина-Троєщина є вулиця Архітектора Ніколаєва.
Більшість збережених у м. Києві архітектурних творів Ніколаєва тепер є архітектурними пам’ятками національного та місцевого значення.
Література
- Виноградова М. В., Кальницький М. Б., Малаков Д. В. та ін. Головні та міські архітектори Києва. 1799–1999. Київ : Науково-дослідницький інститут теорії та історії архітектури і містобудування ; Головкиївархітектура, 1999. 36 с.
- Тимофієнко В. Ніколаєв Володимир Миколайович // Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 278–282.
- Бондаренко Р. Ніколаєв Володимир Миколайович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України : у 2 ч. Київ : Інститут історії України НАН України, 2005. Ч. 2. С. 94–96.
- Творчість архітектора Володимира Ніколаєва / Наук. ред., упоряд. С. Юрченко. Ніжин : ПП Лисенко М. М., 2015. 262 с.
- Вечерський В. Глухівський витвір київського архітектора Володимира Ніколаєва // Сіверщина в історії України. 2016. Вип. 9. С. 66–71.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Ніколаєв, Володимир Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ніколаєв, Володимир Миколайович (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.09.2024
| Національна філармонія. Документальна телепередача "Прогулянки містом" (телеканал "Київ") |
|---|
