Неокласицизм
Неокласици́зм — стилістичний напрям в архітектурі історизму другої половини 19 — початку 20 ст., зорієнтований на естетику й архітектурні форми класицизму.
Історична довідка
Стимулом для розвитку неокласицизму (іноді вживають назву «неогрек») стала необхідність створення у м. Афінах головних споруд Греції як відродженої держави — «Афінської трилогії» за проєктом архітектора Т. Е. фон Гансена (Національних: університету 1841, бібліотеки 1842, академії 1859–1885), а також Старого палацу (Парламенту) 1836–1847, Нового парламенту 1854–1871, палацу Заппіон 1874–1888, Національного археологічного музею 1866–1889, Політехнічного інституту 1862–1873; у м. Пірей — Муніципального театру 1895. Стилістику усіх будівель визначало застосування симетричних композицій з колонадами й портиками, ордера архітектурного з дотриманням архітектурних форм і пропорцій античних грецьких ордерів — іонічного, доричного, коринфського. У цій же стилістиці створено 1874–1883 Будівлю парламенту у м. Відні (архітектор Т. Е. фон Гансен). Після цього у багатьох країнах світу неокласицизм став стилем, який вважали найдоречнішим для урядових і престижних громадських споруд (зокрема у м. Вашингтоні). Неокласицизм вплинув на ар-деко, особливо у тоталітарних (див. Тоталітаризм) державах (Німеччина, Італія, Угорщина — будинок військового трибуналу у м. Будапешті 1930-х), стилістику радянського ретроспективізму в СРСР та постмодернізм.
Характеристика
Неокласицизму притаманна регулярність ордерної системи архітектурних форм, анфіладна (див. Анфілада) симетрична структура розпланування будинків, скульптурні елементи з античною символікою. З огляду на це неокласицизм нерідко плутають з класицизмом другої половини 18 — першої половини 19 ст. У зарубіжній архітектурі 1970-х — 1980-х неокласицистичний напрям постмодернізму використовує класицистичні архітектурні форми як відповідно до принципів класицизму, так і з їхньою нарочитою деформацією та іронічним переосмисленням.
З 1910-х неокласицизм поширився в Україні. Його провідними творами у м. Києві є такі будівлі: Ольгинська гімназія (1909–1914, архітектор П. Альошин), Вищі жіночі курси (1913–1914, архітектор О. Кобелєв), Бібліотека університету (1915, архітектор В. Осьмак), Кадетський корпус [1915, архітектор М. Шехонін (1882–1970; тепер Російська Федерація — Аргентина)], особняк Н. Уварової на вулиці Липській (1912, архітектор П. Голландський). У м. Харкові неокласицизм розвивався у творчості архітектора О. Бекетова, у Катеринославі (тепер м. Дніпро) — архітектора О. Красносельського (1877–1944; тепер Російська Федерація — Україна). Неокласицистична стилістика широко представлена будівлями палаців та особняків кінця 19 — початку 20 ст.: палац княгині М. Щербатової у м. Немирові 1894–1917, особняк міського голови Амосова у м. Глухові початку 20 ст. тощо. У сучасній архітектурі України неокласицистичну стилістику іноді вживають для надання солідності репрезентативним спорудам, особливо сакральним (церква Віри, Надії, Любові та їх матері Софії 2002 у м. Полтаві).
Література
- Асеев Ю. Стили в архитектуре Украины. Киев : Будівельник, 1989. 104 с.
- Ясієвич В. Неокласицизм // Архітектура: короткий словник-довідник. Київ : Будівельник, 1995. С. 183–184.
- Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. P. 216–217.
- Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ : Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 190–191.
- Вечерський В. Курс історії архітектури країн Східної Європи. Київ : АртЕк, 2007. С. 169, 175.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Неокласицизм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Неокласицизм (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.10.2022
