Місіонерство

«Поселення християнізованих індіанців тапуйо», худ. Й. М. Ругендас, бл. 1820

Місіоне́рство (від лат. missio — послання, доручення) — напрям діяльності релігійних організацій та вірян: поширення віроповчальних і релігійно-моральних ідей (всередині країни та/або поза її межами) з метою донесення правд своєї віри до якнайбільшої кількості людей і навернення у проповідувану релігію.

Загальна характеристика

Як особливий напрям діяльності релігійних інституцій, а також вид релігійних практик, місіонерство притаманне космополітичним релігіям, що проповідують рівність людей перед Богом, можливість спасіння для всіх, незалежно від кастових, станових, етнічних, мовних тощо розбіжностей. Така відкритість, практична орієнтованість на навернення нових вірян не була властивою для традиційних етнічних релігій, які закріплювали соціальні, національні, мовні кордони (як-от брахманізм, юдаїзм, зороастризм та ін.).

Місіонерство — важливий чинник історичного й сучасного поширення світових релігій, неорелігійних течій. Найбільшого розвитку набуло у християнстві, особливо католицизмі та протестантизмі.

Натепер є цариною діяльності професійно підготовлених осіб, що спрямовують зусилля на навернення носіїв іншої віри та невіруючих. Для підготовки місіонерів різні конфесії створюють спеціальні навчальні заклади (наприклад, у християнстві — біблійні школи, біблійні коледжі, місіонерські семінарії), місіонерські центри — осередки учнівства й наставництва; розроблюють навчальні програми для мирян; проводять спеціальні заходи (семінари, тренінги, екскурсії, стажування тощо); видають часописи, іншу літературу місіонерського й катехитичного спрямування, розвивають релігійні медії тощо. Для вірян, які зайняті місіонерством, така діяльність є насамперед обов’язком і важливим складником їхнього релігійного життя, постає навіть як подвижництво. Звідси та настирливість і щирість, в якій виявляється місіонер.

У християнстві вирізняють різні види місіонерських відряджень: коротко-, середньо- й довгострокові; персональні, сімейні й командні; реляційні та ін. Деякі віряни присвячують цій справі все своє життя. Залежно від адресатів розрізняють зовнішню та внутрішню місію. Зовнішня — адресована прихильникам інших віросповідань і світоглядів (як релігійних, так і світських), її завдання євангелізувати, залучати неофітів до життя релігійних громад, створювати нові релігійні осередки. Внутрішня — звернена до членів Церкви, які відійшли від неї, захопилися єретичними ідеями, або невоцерковлені, слабко ознайомлені з віровченням, збайдужілі до релігійних практик; важливими складниками місії є катехизація, релігійна освіта.

Натепер місіонери у своїх діях прагнуть уникнути нав’язливості й примусу. Головне для них — пробудити свідомість, викликати інтерес до свого віросповідання. Сучасне місіонерство передбачає не тільки проповідництво, організовані зусилля з навернення, але також освітню й просвітницьку роботу, доброчинство й гуманітарну допомогу, заснування закладів охорони здоров’я, соціальної опіки, видавництв тощо.

У християнстві

Як форма релігійної діяльності виникає від часів раннього християнства. Витоки пов’язують із місією апостолів, яких, згідно з Євангеліями, Ісус Христос напучував «іти і навчити всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19), «йти по цілому світі й усьому творінню проповідувати Євангелію» (Мк. 16:15).

Важливим завданням Церква вбачала навернення язичників у християнство на землях всієї Європи, хрещення «варварських народів». Серед відомих місіонерів: «апостол Ірландії» Патрик, «апостоли германців» Боніфацій, Адальберт Бременський, «апостол слов’ян» Адальберт Маґдебурзький, «апостол англосаксів» Августин Кентерберійський та ін. Назагал західне християнство витворило особливий тип чернецтва — активного проповідника, націленого на роботу серед пересічних вірян та язичників; авангардом місіонерів стають не аскети-самітники, але ревні подвижники. У 12 ст. з’явилися жебрущі чернечі ордени: поряд із мережею монастирів та їхніх дочірніх філій місіонерські функції виконували мобільні, мандрівні, добре освічені монахи (бенедиктинці, домініканці, францисканці тощо).

Новий етап інституалізації християнського місіонерства пов’язаний із колоніальною експансією європейських держав, переважно Португалії, Іспанії, Англії, Франції. У 16 ст. саме з метою повсюдного поширення християнської віри, місіонерства й проповідування постав чернечий орден Товариства Ісуса під проводом Ігнатія Лойоли. Єзуїти діяли за взірцем апостолату (послідовників і посланців Ісуса Христа), були серед піонерів європейської колонізації в країнах Азії, Африки, Америки, освоювали нововідкриті землі, заснували місії в Індії, Японії, Китаї, Конго, Мавританії. Це був глобальний місіонерський, освітній, економічний та політичний проєкт, що поєднав Старий і Новий світ під гаслом: «Наш дім — увесь світ». До 2-ї пол. 18 ст. мережа єзуїтських монастирів, колегіумів, резиденцій, місійних осідків була однією з найрозвинутіших, причому єзуїтські місії були міцно закорінені в колоніальних структурах примусу й політичного контролю.

Від 1622 місіонерською діяльністю Католицької церкви керувала Конгрегація пропаганди віри (з 1968 — Конгрегація євангелізації народів). Від часів папи Григорія ХVІ місіонерство ототожнили із цивілізаційною діяльністю серед «історично відсталих» народів; з 19 ст. — сполучено з доброчинною та освітницько-культурною діяльністю. Серед місіонерів було чимало й подвижників-гуманістів, які значно прислужилися етнографічним і культурологічним розвідкам, створенню писемності для колоніальних народів, початковій освіті місцевого населення, виданню літератури, словників національними мовами, упровадженню медицини, протидії хворобам і епідеміям. З розпадом колоніальної системи місії продовжили свою діяльність у слабко розвинутих країнах, доклали значний внесок до розвитку освіти, охорони здоров’я, соціальної допомоги, доброчинства тощо.

Другий Ватиканський собор ухвалив рішення про доцільність підготовки місцевих кадрів священнослужителів (замість попередньої практики надсилання місіонерів-іноземців), використання місцевих національних традицій і мов у обрядовій практиці, широке залучення до місіонерства мирян, особливо молоді. Сучасна система місіонерства перебудована за парадигмою «нової євангелізації світу». Так, головні зусилля спрямовані на католицьку освіту та виховання нових поколінь у африканських, азійських країнах, заснування дошкільних освітніх закладів, шкіл різного рівня, коледжів, католицьких університетів; формування нової генерації політиків і державних діячів на засадах християнських цінностей.

У протестантських громадах місіонерство здійснюють спеціальні місіонерські товариства: перші з них розпочали діяльність у кін. 18 ст. (місії англікан, методистів, баптистів), вже на сер. 19 ст. діяли в усіх країнах традиційного поширення протестантизму, в 20 ст. — у переважній більшості країн світу (особливо євангельські, п'ятидесятницькі, адвентистські). Принцип загального священства вимагав від кожного вірянина-протестанта участі у місіонерському служінні. Активну місіонерську й видавничу діяльність вели Біблійні товариства.

Глобалізація стала платформою для об’єднання незалежних християнських організацій у місіонерській співпраці та просвітництві. Від поч. 20 ст. місіонерська діяльність координована у всесвітньому масштабі: перша міжнародна протестантська місіонерська конференція відбулася 1910 в м. Единбурзі (Шотландія). За її рішенням було створено координаційний центр — Міжнародну раду місій. 1957 в США утворено Міжнародну християнсько-місіонерську організацію «Обітниця Світу», у Великій Британії — Глобальне місійне товариство «Операція Мобілізація» (ОМ), відділи яких діють у багатьох країнах. У сучасному світі близько 40 країн відправляють місіонерів-протестантів, більш як 100 — приймають, бл. 60 — обмежують повністю або частково діяльність іноземних місіонерів.

В історії православ'я місіонерську діяльність у сполученні з імперською колонізацією найактивніше провадила Російська православна церква (РПЦ). На теренах багатоетнічної Російської імперії РПЦ прагнула навернути у православ’я «іновірців» та «інородців» (католиків, уніатів, протестантів, мусульман, буддистів, язичників). Від часу церковного розколу (17 ст.) висунула за мету «повернути в лоно Церкви» старообрядців і сектантів. Духовні місії РПЦ засновано як у кордонах імперії (так, у 1-й пол. 19 ст. діяли алтайська, єнісейська, забайкальська, іркутська, казанська, камчатська, оренбурзька, осетинська, пермська, сургутська, якутська тощо духовні місії, що намагалися християнізувати народи Поволжя, Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу), так і поза її межами (у Північній Америці, Кореї, Японії, Китаї, Палестині, Ірані).

В Україні

Натепер в Україні активно діє ціла низка зарубіжних місій. Серед них: римсько-католицька місія «Карітас-Спес Україна» (має Національний офіс і 7 регіональних осередків у кожній дієцезії Римсько-католицької церкви в Україні), десятки місій традиційних протестантських деномінацій (зокрема й місії Міжнародної християнської асоціації «Гедеон», Християнської місії «Благодійність», Міжнародної місії «Слово Боже» тощо). Місіонерську діяльність провадять різні харизматичні рухи, свідки Єгови, Церква Ісуса Христа святих останніх днів, Армія спасіння та ін.

Діяльність місіонерських товариств (місій) регулює Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991).

Література

Bainbridge W. F. Around the World Tour of Christian Missions: A Universal Survey. New York : C. R. Blackall, 1882. 583 p. URL: https://archive.org/details/cu31924023021078/page/n15/mode/2up
Biographical Dictionary of Christian Missions / Ed. by G. H. Anderson. New York : Macmillan Reference, 1998. 845 p.
Thorne S. Congregational Missions and the Making of an Imperial Culture in Nineteenth-Century England. Stanford : Stanford University Press, 1999. 247 p.
Porter A. Religion versus Empire? British Protestant Missionaries and Overseas Expansion, 1700–1914. Manchester : Manchester University Press, 2004. 373 p.
Яроцький П. Л. Релігієзнавство. Сучасні релігійні процеси в світі й Україні. Київ : Кондор-Видавництво, 2013. 439 с.
Barnes J. S. Power and Partnership: A History of the Protestant Mission Movement. Eugene : Pickwick Publications, 2013. 450 p.
Колодний А. Місіонерство // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2023. Т. 2. С. 335.
Кугутяк М. В., Єгрешій О. І., Королько О. З. Історіографія місіонерської діяльності Товариства Ісуса у Львівській архідієцезії в ХІХ – на початку ХХ ст. // Вісник науки та освіти. 2023. № 8 (14). С. 890‒908. URL : http://perspectives.pp.ua/index.php/vno/article/view/6232/6265

Автор ВУЕ

А. М. Колодний

Покликання на цю статтю: Колодний А. М. Місіонерство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Місіонерство (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.09.2024