Брахманізм
Брахмані́зм [брагманізм; від санскр. ब्रह्मन्, bráhman, brahmán, brāhmaṇá — початково священне слово, молитовне заклинання (brahmán), знавець священного слова (brāhmaṇá); пізніше — священна сила, універсальне творче начало (bráhman)] — система релігійного світогляду і ритуалу в Давній Індії, що розвинулась із ведійського віровчення в 1 тис. до н. е. і лягла в основу класичного індуїзму в перші століття н. е.
Зміст
Походження терміна
Назву «брахманізм» виводять як похідну від етимологічно пов’язаних понять: «брахман» — втілення верховної сутності, «Брахма» — бог-творець, «брахмани (браміни)» — вища варна давньоіндійського суспільства, жрецтво культу, а також назва частини ведійського корпусу (див. Веди) священних текстів (брахмани, укладені гіпотетично в період між 10 і 6 ст. до н. е.), що містять детальний опис ритуалу, тлумачення символіки і сенсу ритуальних дій.
Термін, власне, має європейське походження: від 16 ст. його вживали як синонім індуїзму; з 19 ст. — на позначення ранньої та окремої стадії його еволюції (хоча й дотепер низка джерел індентифікують усю тяглість вірувань, започаткованих Ведами, винятково як індуїзм).
Практикуючі індуїсти зазвичай розглядають брахманізм як частину цілісної традиції, на означення якої послуговуються ендонімом «санатана дгарма», букв. — вічна дгарма, тобто вічний порядок).
Догматика та еволюція брахманізму
Брахманізм як протоіндуїзм пов’язаний головно з біляведійською літературою (брахмани, араньяки, упанішади). Його вважають перехідним етапом від політеїзму до ідеї єдиного Бога-Творця, а пізніше — абстрактного Абсолюту, основи і причини світу.
Брахманізм сформувався у межиріччі Джамни і Ганги в результаті взаємодії ведійської релігії аріїв з місцевими культами. На той час мова давніх Вед вже стала мертвою й малозрозумілою широкому загалу. Світоглядною основою трансформації ведизму на брахманізм стало повчання Вед про те, що у світі діє встановлений богами космічний порядок — рита (санскр. ṛtá), котрий свідчив, що існує його творець, який значно перевищує богів, і цим творцем є брахман — першопричина буття.
Тривалий період розвитку протоіндійського суспільства зі щобільшою специфікацією соціальних відносин обумовив значне і стійке розшарування населення. Зосередження релігійних практик в руках особливого прошарку — жерців-брахманів, знавців текстів і ритуалів — супроводжувало підвищення його статусу (монополізували інтелектуальну сферу, претендували на політичну гегемонію, мали високий ранг сановників, суддів, становили основу індійської знаті).
З бігом століть техніка виконання ритуалів постійно ускладнювалася, зазнавали змін пантеон і міфологія. При цьому усі видозміни відбувались на підложжі анімістичних (див. Анімізм) ведійських вірувань. Ключовим було послідовне зведення множинності явищ світу до певної єдиної сутності, а також впорядкування космогонії й теології.
У брахманізмі численні ведійські божества (Індра, Агні, Варуна, Сур'я та ін.) втратили своє значення. Зокрема, Індра (головне ведійське божество) поступився Праджапаті (у Ведах — другорядне), який втілив жертвоприношення як структуроване дійство, що репрезентує ідею дгарми. Праджапаті став персоніфікованою творчою силою, першоосновою всякого буття, яка породжує і охороняє світ; осмислене також і як жертва, якою світ створюється. В силу цього жертовна дія розумілася значно більшою, ніж ритуальна церемонія, набула космогонічного сенсу (за умови правильно виконаних ритуальних дій). З появою в брахманізмі ідеї світової катастрофи (пралаї) космогонія набула циклічного характеру.
Згодом Праджапаті ототожнено з Брахмою, а в подальшому ідея отримує розвиток в концепції Тримурті (тріади богів), особи якої, окрім основних функцій (Брахма — творець, Вішну — охоронець світу, Шіва — руйнівник світу), були наділені цілою низкою допоміжних. Відтак верховним богом брахманізму став Брахма — творець Всесвіту, до з’єднання з яким мали прагнути безсмертні душі живих істот. З часом Брахма як головне божество поступився місцем двом іншим, особливого значення набув Вішну як бог-спаситель людства: у брахманізмі відомі принаймні десять аватар (втілень) Вішну в героїв чи богів для відновлення дгарми. Форма індуїзму, що розвинулась у 1 тис. н. е., зосередилась головно на бгакті (поклонінню) окремим божествам, переважно Вішну або Шіві.
Філософське підґрунтя брахманізму — сформульоване в упанішадах учення про Брахмана (світову душу) й атмана (індивідуальну душу), які вважаються тожсамою сутністю: щоб досягти спасіння (мокші), особистість має спочатку усвідомити цю тотожність. Подібно до того, як людина несе в собі божественну іскру, так і боги є різними аспектами брахмана, кожен із яких задовольняє певну людську потребу, будучи однією неподільною сутністю. Значна увага в упанішадах приділена прані (диханню, життєвій енергії), що є одним із проявів атмана, і через яку кожен з’єднується зі всесвітом.
У цей же час закладаються духовні засади практично усіх індійських релігій, як-от: ідея сансари і карми. За брахманізмом, кожній людині призначено обов’язок виконувати від народження те, до чого вона покликана. Її душа після смерті тіла буде перевтілюватись доти, доки не виконає свою карму у відповідності до дгарми, — лише тоді вона зможе з’єднатися з атманом і звільнитися від колеса сансари.
Головна увага брахманізму зосереджена на символічному тлумаченні жертвенного ритуалу (яджни), оскільки світ, згідно з ведійською міфологією, виник у результаті принесення в жертву космічної істоти Пуруші. Аби впорядкований світ (розділений на сакральний — світ богів і профанний — світ людей) не повернувся до хаосу, необхідно було постійно відтворювати акт творіння у жертвенному ритуалі: вважали, що саме існування богів залежало від регулярного здійснення звернених до них жертвенних обрядів. Класична ритуальна традиція «шраута» (однойменна нечисленна секта дотепер існує в Індії) символічно відтворювала космогонічний акт: лаштунки ритуального простору і вівтаря символізували устрій всесвіту, частини тіла жертовної тварини, а також ритуальне збіжжя ототожнювали зі стихіями, сторонами світу, богами тощо. Ритуал, що був спочатку засобом комунікації людини з богами, став інструментом невідворотного магічного впливу на богів. Космічна сила брахман, яку викликали через ритуал, дала назву текстові (молитві), що став засобом такого впливу. Цим же словом почали іменувати й жерців — знавців тексту і виконавців обряду жертвоприношення, духовного й інтелектуального проводу давньоіндійського суспільства. Поступово професійна спадкова каста жерців-брахманів набула винятково високого статусу «посередника» між людьми і богами.
Для брахманізму притаманна толерантність щодо інших переконань, він і сам демонструє широкий спектр напрямів: монотеїзм, пантеїзм і навіть атеїзм. Жерці-брахмани заохочували вшановувати будь-яке божество, адже всі вони були рівною мірою аспектами вищої реальності.
Як світогляд, брахманізм виходив із принципу еволюціонізму: світ твориться брахманом з вічної (нествореної) первинної речовини (пракриті) й у вічному коловороті знову трансформується на цю ж первинну матерію.
Священні тексти
В Індії здавна було поширене уявлення про чотири стадії життя, що їх повинна пройти людина:
- учень, що вивчає Веди;
- голова родини, котрий складає жертви;
- відлюдник, що полишив мирське життя і живе в лісах;
- аскет-монах без жодної власності та іншої мети, окрім прагнення до злиття з Абсолютом.
Цим стадіям відповідають чотири корпуси текстів — Веди, брахмани, араньяки та упанішади.
Брахмани — тексти, де концепція брахмана як космічної сили остаточно увиразнена. Кожній дії та предмету надано космологічне трактування. Зазвичай оповідає історію, пов’язану з певними обставинами життя богів, які формували модель соціальної та релігійної поведінки.
Араньяки — тексти для лісових відлюдників, де роз’яснені різного роду таємні ритуали.
Упанішади — містична, філософська частина біляведійських текстів, певна реакція на крайній формалізм ритуалу та сувору регламентацію усіх проявів людського життя. Заперечення механістичності обрядів, надання їм глибинного духовного змісту (де зовнішній ритуал поступається внутрішньому, що здійснюється подумки) означали рішучий крок упанішад від міфології до філософії та релігії. Якщо у Ведах Єдине — це божество, то в упанішадах — безособове начало. Здійснюється поступовий перехід від політеїзму до монотеїзму і монізму, позірна еволюція уявлень про основу сущого: від Пуруші, через особистісне начало (Праджапаті, а пізніше Брахми) до безособистісної причини всього — брахмана.
Сангіти (ведійські гімни), вкупі з брахманами, араньяками та упанішадами, утворюють корпус текстів одкровення — шруті (почуте). Поряд із ними в період брахманізму з’явилась і практичніша література — смриті (запам’ятоване), що має вигляд настанов і правил здійснення ритуалів, написаних мудрецями, де фактично продовжено традицію шруті, реформовану під потреби індуїзму (пурани, Магабгарата, Рамаяна, Веданга тощо).
Соціальна структура давньоіндійського суспільства
Все давньоіндійське населення поділялося на варни — спадкові, ендогамні соціальні групи, пов’язані передусім професійною діяльністю. Кастова структура суспільства була юридично закріплена в збірнику «Манава-Дгармашастра» (у європейській традиції — «Закони Ману», бл. 5 ст. до н. е.), укладання якого приписують міфічному прабатькові Ману. Ці закони юридично закріпили поділ на чотири варни, які покликані увиразнити дгарму:
- брахмани (жерці — тлумачі Вед і виконавці ритуалів, інтелектуальна і політична еліта суспільства);
- кшатрії (військово-племінна адміністрація);
- вайшії (вільні члени общин: землероби, ремісники, торговці);
- шудри (позбавлені прав, слуги, підлеглі).
Нижче за шудр знаходились т. з. недоторкані, які вважалися ритуально нечистими і не входили до системи варн (як і народжені від змішаних шлюбів і раби). Брахманізм закріпив також нерівноправний стан жінок: навіть у потойбічному світі душа дружини повинна йди слідом за душею чоловіка.
В законі наведено міф про те, що такий поділ встановив Брахма для збереження Всесвіту, створивши людей з частин власного тіла: брахманів — з уст, кшатріїв — з рук, вайшіїв — зі стегон, шудрів — з ніг. Перші три варни проходили обряд ініціації та вважалися «двічі народженими». Уявлення про головні божества розвивалися відповідною варною: про Брахму — брахманами, про Вішну — кшатріями, про Шіву — двома нижчими варнами. Головними замовниками жертвоприношення були кшатрії.
Критерієм поведінки людини вважали виконання чи порушення дгарми, що встановлена Брахмою для кожної з варн. Жертва — головний засіб досягнення кращого перевтілення у наступному житті, тому усі значимі події життя супроводжувались жертвопринесеннями за участю жерця-брахмана (без такої участі ритуал вважався недійсним). Крім того, представники перших трьох варн могли стати «двічі народженими» лише через жертвоприношення.
Покарання за відхід від дгарми «Закони Ману» потрактовують як каральну силу богів.
Особливості культу
Культові споруди брахманізму були невибагливими, ритуал здебільшого проводився просто неба з вівтарем і жертовним вогнищем (храмова архітектура почала активно розвиватися уже в межах класичного індуїзму).
Велике значення надавали обрядам очищення, як ритуального, так і фізичного, що було неодмінним складником успішного жертвоприношення. Ритуальна практика передбачала вживання під час релігійних церемоній спеціального хмільного напою — соми (пізніше персоніфікований у божество, див. Сома).
У ритуалі найменша деталь мала символічне значення: способи принесення жертви, кількість складів у ритуальних замовляннях, їх тон і гучність виконання, координація ритуальних дій із промовлянням текстів, правильно вибрані час і місце тощо. Важливе значення мала також тривалість ритуалів жертвоприношення, які часом тяглися місяцями (напр., ашвамедга — царський ритуал принесення в жертву коня). У ритуалі визначились три головних компоненти: фізична дія, мовленнєвий супровід і ментальне зусилля. Вірили, що молитва, пов’язана з принесенням жертви, має неймовірну силу, якій підвладний увесь світ, і ця сила втілюється Брахмою, який вміщує у собі все. Вважали, що дотримання правил ритуалу, які відомі лише жерцям, дає їм владу над жертвоприношенням, а відтак і над вселенським устроєм.
Молитви і замовляння служили також оберегом від хвороб, окрім магії використовували трави, мінерали та інші природні компоненти. З часом виформувана система знань з традиційної індійської медицини — Аюрведа.
Релігійна практика брахманізму породила інститут гуру (духовних наставників) всередині кожної варни (окрім шудрів).
Важлива особливість культу (за араньяками) — пустельництво: життєвий ідеал брахманіста, який в жертві усамітнення і аскези, а також практикою умертвіння плоті (див. Тапас), досягав духовних цілей.
Характерною ознакою було й поклоніння тваринам, що свідчить про вкорінення вірувань у давній тотемізм (майже кожне божество асоціювали з певною твариною; деякі тварини, як-от корови і мавпи, оголошено священними).
Реформування брахманізму
Релігійна думка розвивалася в двох напрямах — екзотеричному, народному (тексти-брахмани) та езотеричному, священницькому (упанішади). Останній так і не став надбанням широкого загалу вірян головно через те, що світ явищ розумівся як мая (ілюзія), а остаточне звільнення вимагало стати на шлях самозречення від матеріального світу.
Близько 600 до н. е. окремі мислителі наважилися заперечувати авторитет жерців-брахманів, котрі могли інтерпретувати Веди на власний розсуд, оскільки загал не володів санскритом.
Подальші реформування брахманізму призвели до еволюції санатана дгарми, низка реформаторів цілковито відкинули авторитет Вед і сформували власні вчення з інакшим світорозумінням. Ортодоксальні релігійно-філософські школи, що й надалі визнавали одкровення Вед, відомі як астіка (шість систем: ньяя, вайшешика, санкхья, йога, веданта, міманса); ті ж, хто цілковито заперечував ведичні основи, знані як настіка (див. Астіка і настіка). Серед філософських і релігійних учень, які виникли на ґрунті заперечення ідей брахманізму, найвідоміші — чарвака, джайнізм, буддизм.
Література
- Gonda J. Vedic Literature (Saṃhitās and Brāhmaṇas). Wiesbaden : Otto Harrassowitz, 1975. 470 p.
- Ларіонова В. К. Історія національних (етнічних) релігій. Івано-Франківськ : В. І. Третяк. 2010. С. 65–71.
- Keay J. India : A History. New York : Grove Press, 2011. 640 р.
- Nicholson А. Unifying Hinduism: Philosophy and Identity in Indian Intellectual History. New York : Columbia University Press, 2013. 380 p.
- Perrett R. An Introduction to Indian Philosophy. Cambridge : Cambridge University Press, 2016. 249 p.
- Baird F., Heimbeck R. Philosophic Classics : in 6 vol. 3rd ed. Vol. 6: Asian Philosophy. London : Routledge, 2017. 626 p.
- Індійська філософія / За ред. Т. П. Кононенка. Харків : Фоліо, 2019. 142 с.
- Long J. D. Historical dictionary of Hinduism. Lanham : Rowman & Littlefield Publisher. 2020. 474 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Брахманізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Брахманізм (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.10.2022
