Міжконфесійні відносини

Міжконфесі́йні відноси́ни — різновид суспільних відносин, сукупність багатоманітних, відносно стійких зв’язків і взаємодій між релігійними
суб'єктами — носіями різної конфесійної ідентичности.

Загальна характеристика

Переважна більшість країн сучасного світу є поліконфесійними (див. Поліконфесійність). Відтак царина міжконфесійних відносин — складна, динамічна, сповнена суперечностей, ціннісних конфліктів. Охоплює як історично вкорінену систему відносин між традиційними для тієї чи тієї нації (регіону, держави) конфесіями (це найбільш стійкий і консервативний тип міжконфесійних відносин), так і нововиниклі зв’язки, наприклад, із неорелігійними течіями, нетрадиційними релігіями. Відносини толерантности, співробітництва, солідарности, партнерства між конфесіями співіснують із відносинами суперництва, нетерпимості, конфлікту, конфесієфобії, ворожнечі, опору.

Суб’єктами міжконфесійних відносин постають релігійні громади та інші релігійні організації різної конфесійної ідентичности, церкви, деномінації, духовенство, віряни тощо.

Зміст і характер взаємодії конфесій значною мірою визначений об’єктом міжконфесійних відносин. Його можуть становити: правовий статус конфесій у державі (відтак формуються відносини рівности/нерівности, домінування/підпорядкування, дискримінації, соціального партнерства чи протиборства); внутрішньополітичні та геополітичні інтереси церковних і владних еліт; питання канонічности або зміни церковної юрисдикції; утворення нових течій і конфесій, розколи релігійні; спори навколо власности, церковного майна, культових споруд, земельних ділянок, фінансування тощо; характер і напрями місіонерської, прозелітичної, освітньої, доброчинної, капеланської тощо діяльности; питання віровчення (витлумачення догматів, канонів, церковних правил, священних текстів) і релігійної практики; завдання соціального служіння, потреби вирішення гострих соціальних проблем (злиденність, злочинність, наркоманія, безпритульність, падіння моральности, зростання розлучень, суїцидів тощо) глобальних проблем сучасности та ін.

На генезис, характер і форми вияву міжконфесійних відносин впливає ціла низка конкретно-історичних чинників, зокрема:

• історично сформований релігійний ландшафт, тип поліконфесійного середовища;
• особливості історичної ґенези суб’єктів міжконфесійних відносин, зокрема й фактор спільности історичного коріння (чим ближчими є віросповідання, на ґрунті яких сформувалися різні конфесії, тим конфліктнішими є відносини між ними, тим більше в них взаємних претензій щодо «чистоти» віровчення і «правильности» релігійного культу, — відтак чи не найгострішими є відносини між конфесіями, що постали внаслідок розколу колись єдиної церкви);
• рівень загального благополуччя і стабільности в суспільстві (досліджено, що в країнах зі стабільно високим рівнем життя населення, міжконфесійні відносини вирізняються толерантністю та тенденцією до інституалізації партнерства);
• правовий статус різних конфесій і релігійних організацій в суспільстві, реально впроваджені (а не задекларовані) принципи державно-конфесійних відносин;
• рівень політизації релігійної сфери, зокрема міра інтеграції політичних груп, кланів, партій, еліт з різними конфесіями, церковними структурами; практика втручання політиків у сферу внутрішньо-церковного життя; процеси політичної диференціації вірян і релігійних спільнот;
• розвиненість інститутів і структур громадянського суспільства;
• соціальна база конфесій; етноконфесійний склад населення та історично сформована система міжетнічних, міжнаціональних відносин; національна психологія і ментальність;
• стан і вектори розвитку міжнародної ситуації, зовнішні геополітичні впливи, ескалація міжнаціональної і міжрелігійної напруги; світові глобалізаційні процеси.

Окрім того, характер і форми міжконфесійних відносин обумовлені релігійними нормами, приписами, правилами, що вироблені в межах певної конфесії, та визначають припустимі межі й принципи її взаємодії з іншими конфесійними спільнотами. Рівним чином і світськими правовими нормами (та гарантією їхньої дієвості), що покликані забезпечити стабільне і толерантне функціонування громадянського суспільства.

Міжконфесійні відносини мають динамічну, процесуальну природу, формальний і неформальний рівні прояву, різноманітні форми та характер (активний/пасивний, толерантний/агональний/антагональний, конструктивний/деструктивний тощо); впливають більш або менш помітно на всю систему суспільних відносин, духовні, політичні, правові, етнонаціональні, соціокультурні процеси в суспільстві. Є одним із джерел норм, традицій і цінностей культури. Мають вагоме значення для іміджу країни на міжнародній арені.

Проблема нормалізації та оптимізації міжконфесійних відносин не втрачає своєї актуальности для більшості соціумів.

Основні форми

З-поміж основних форм міжконфесійних відносин виділяють: міжконфесійні контакти, міжконфесійну співпрацю, міжконфесійну конкуренцію, міжконфесійний конфлікт. Кожна з них, своєю чергою, охоплює різні підвиди й інваріанти міжконфесійної взаємодії.

Міжконфесійні контакти

Міжконфесійні контакти — нерегулярні, спорадичні, нетривалі, переважно формальні способи комунікації релігійних суб’єктів. Типовим прикладом є зустрічі представників різних конфесій у межах участі в конференціях, фестивалях, форумах, у роботі світських або міжрелігійних організацій, під час відзначення урочистих державних подій, часом — проведення спільних молебнів. Зазвичай ініціювання таких заходів належить не релігійним громадам, а громадським, науковим, державним структурам. Представники конфесій нерідко уникають активної комунікації, партнерства, діалогу,
обравши шлях автаркії, терпимого, але назагал пасивного й неконструктивного співіснування. Так, у 2000-х в українських реаліях переважала саме така модель міжконфесійних відносин: конфесії були зайняті головно своїми «внутрішніми справами», зосереджені на вирішенні власних організаційних, кадрових, майнових, фінансових, господарчих, правових та ін. питань, не виявляли ініціативи у продуктивній співпраці, спільних акціях, проведенні міжконфесійних заходів.

Прикметно, що Українська православна церква (в єдності з Московським патріархатом, УПЦ) керувалася у царині міжконфесійних відносин стратегічними документами Російської православної церкви (РПЦ). А саме: «Основами соціальної концепції Російської Православної Церкви» (ухвалено 2000), де відсутній спеціальний розділ, присвячений взаємовідносинам з іншими релігіями та конфесіями, та «Основними принципи ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я» (2000), що увиразнили упереджене ставлення РПЦ до міжконфесійної взаємодії (виключено будь-які можливості літургійного спілкування з «інославними», визначено неприпустимою участь у «так званих екуменічних чи міжконфесійних богослужіннях», акцентовано факт принципової розбіжності між православ'ям та будь-якими іншими віросповіданнями). Натомість, україноцентричні конфесії набули важливого досвіду міжправославної комунікації, зокрема переговорних процесів між Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ) та Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) і навіть кроків назустріч. Свою відкритість до міжконфесійних контактів і взаємодії за роки незалежности довела Українська греко-католицька церква, чимало ранньо- і пізньопротестантських деномінацій.

У незалежній Україні десятиліттями важливі майданчики для міжконфесійних контактів і діалогу (міжконфесійні заходи, конференції, фестивалі, форуми, Дні релігійної толерантности, спільні друки) створювалися зусиллями Української асоціації релігієзнавців (УАР), науковців відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, Центром релігійної інформації і свободи, державними органами України у справах релігій (тепер Державна служба з етнополітики та свободи совісті) тощо.

У світовому вимірі з 2-ї пол. 20 ст. були закладені підвалини для конституювання європейського і глобального простору міжрелігійної комунікації. Проведено низку міжрелігійних форумів (зокрема, Парламенту світових релігій, з 1893, де підписано спільні декларації представниками різних конфесій), засновано шерег міжнародних організацій [як-от: Міжнародна асоціація за релігійну свободу (англ. International Association for Religious Freedom, 1900), Всесвітній конгрес релігій (англ. World Congress of Faith, 1936), Всесвітня конференція релігії й миру (англ. World Conference on Religion and Peace, 1968), Всесвітня рада церков, Всесвітня спілка міжрелігійних рад (англ. World Felloship of Inter-religious Councils, 1981), Конгрес лідерів світових і традиційних релігій (2003), а також всесвітні організації християн, мусульман, буддистів, юдеїв тощо], комісій, міжконфесійних об’єднань, товариств, асоціацій прагматичного спрямування, котрі стали базою для міжконфесійних контактів, у подальшому — партнерства і взаємодії.

Сучасні умови, зокрема й російсько-українська війна — наймасштабніша на європейському континенті від часу Другої світової війни, щобільше спонукають представників різних релігій та конфесій до обговорення нагальних питань європейської та світової безпеки, проблем євроінтеграції, глобальних проблем людства, а також етики використання сучасних технологій і наукових відкриттів, активної присутності церкви в гуманітарній, освітній, культурній сферах.

Окрему увагу привертає царина ісламо-християнських міжрелігійних зв’язків. Так, від 1986 відбулась низка зустрічей і тематичних нарад представників мусульманських і православних конфесій; провадить систематичні засідання міжнародний Католицько-ісламський колоквіум; відомі спроби досягти більшого порозуміння між ісламом і християнством на рівні богословського спілкування.

Відбуваються помітні зміни у діяльності неорелігійних течій, значна частина яких відмовляється від принципів «опозиційності» і «клаузальності», виявляє зацікавленість в активному включенні в соціум, готовність до взаємодії у філантропічній та культурно-освітній діяльності.

Попри всю важливість міжконфесійних контактів, особливо на перших етапах розвитку міжконфесійних відносин, їх замало для подолання задавнених міжрелігійних протистоянь, відчужености, фобій, стереотипів масової свідомості.

Міжконфесійна співпраця

Міжконфесійна співпраця — усталена, систематична, конструктивна взаємодія між конфесійно визначеними суб’єктами у різних сферах релігійної та позарелігійної діяльності. Йдеться про такі форми взаємодії, як-от партнерство та співробітництво у вирішенні суспільно значущих проблем: поєднання зусиль у сфері захисту прав і свобод громадянських (зокрема й релігійної свободи), соціального служіння (пацифістської й миротворчої діяльності, доброчинства, розбудови медичної, освітньої, культурно-мистецької царин, надання соціальної підтримки ураженим верствам населення тощо); розвиток оптимальної моделі державно-конфесійних відносин; створення дієвих міжконфесійних об’єднань, комісій, рад; консолідація соціуму в умовах державного будівництва, післявоєнної відбудови; взаємодія в контексті сучасного екуменічного руху та ін.

Основою такого типу міжконфесійних відносин є релігійна толерантність, відмова від претензій на домінування, ексклюзивність, єдиноістинність, усвідомлення спільности ціннісних засад буття. Якщо розвиток міжконфесійної взаємодії у сфері релігійно-церковної діяльності (спільні молитовні й богослужбові практики, богословський діалог, співпраця у місіонерстві та духовній освіті) є складною справою (через існування приписів і канонів, які подібну практику забороняють або обмежують), то реалізація проєктів соціального спрямування окреслює широке поле для співробітництва.

Так, за роки незалежності були ініційовані конфесіями та утворені міжконфесійні та міжрелігійні об'єднання в Україні на загальнодержавному та регіональному рівнях. Засновані з метою маніфестації консолідованої позиції своїх членів, відстоювання спільних інтересів у відносинах між державою та релігійними організаціями. До них належать: Українське біблійне товариство (засн. 1991); Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (1996, натепер презентує понад 90 % усіх релігійних організацій України); Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнсько-військове братство (2000); Українська міжцерковна рада (2003); Нарада представників християнських церков України (2003); Рада євангельських протестантських церков України (2005); Всеукраїнська рада християнських церков (2007); Духовна рада України (2009); Всеукраїнська рада релігійних об’єднань (2015) тощо. На початок 2021 в Україні діяло 9 міжрелігійних та міжконфесійних об’єднань загальнодержавного рівня.

Резонансним прикладом діалогу та відповідальної взаємодії україноцентричних православних конфесій, духовенства й мирян став Об’єднавчий собор (15.12.2018) та конституювання помісної автокефальної церкви — Православної церкви України (2019).

Поряд із тим релігієзнавці висновували про помітну регіоналізацію України за характером міжконфесійних відносин. Найприхильніше до міжконфесійного партнерства й співпраці ставилися в західних регіонах України, де здавна культивувалися демократичні європейські традиції: УГКЦ, протестантські спільноти стали реальними осередками міжконфесійного спілкування. Натомість на сході, в умовах авторитарної політики УПЦ (в єдності з Московським патріархатом), систематичне міжконфесійне співробітництво було фактично відсутнім. Аналогічну ситуацію спостерігали й у Кримському ареалі, де в умовах надзвичайно складних православно-мусульманських відносин, набирала сили чергова хвиля міжконфесійної напруги.

У міжнародному вимірі взірцем торування шляху до толерантизації відносин між християнськими конфесіями у 20 ст. став екуменічний рух. Зініційований протестантськими деномінаціями, він призвів до заснування цілої мережі міжконфесійних організацій міжнародного, регіонального й національного рівнів, інституційним центром яких постала Всесвітня рада церков (ВРЦ, з 1948). Хоча у складі ВРЦ презентовані православні й старокатолицькі церкви, але сегмент протестантських деномінацій є найбільшим і панівним; традиційні протестанти найпослідовніше демонструють свою віротерпимість і відкритість, готовність до подолання відчужености та спілкування з іншоконфесійними суб’єктами, втілення концепції «соціального Євангелія» (сенс якої полягає у практичній реалізації християнських заповідей, заохоченні мирської активності вірян).

Вагомого значення засадам буття церкви у поліконфесійному середовищі та розбудови сталих міжцерковних відносин надає Католицька церква після започаткованого в середині 20 ст. процесу аджорнаменто — доктринального, інституційного, діяльнісного оновлення. Католицизм не тільки визнав реальність релігійного плюралізму, а й проголосив «богоугодність» і «життєву необхідність» міжцерковного й міжрелігійного діалогу, взаємодії між різними культурами і релігіями та створив відповідні організаційні структури.

Міжконфесійна конкуренція

Міжконфесійна конкуренція — гостре суперництво між конфесіями, їхніми інституціями та ієрархами за доступ до дефіцитних ресурсів, отримання кращих позицій, привілеїв чи переваг. Закономірно, що прагнення різних конфесій до оборони та збереження власної ідентичности, віровчення, норм, канонів, літургійної практики, з одного боку, та намагання досягти максимальної соціальної успішності в умовах релігійної свободи, навернути якомога більше вірян — з іншого, породжує різноманітні форми протидії, змагання, суперництва і навіть антагонізму щодо інших конфесійних спільнот. Доки ця протидія, суперництво, прагнення до домінації (регіональної, територіальної, майнової, політичної) перебігають у правовому полі й не набувають антагоністичних форм вияву, йдеться про міжконфесійну конкуренцію, а не міжконфесійний конфлікт.

В умовах глобалізації відбулося поширення ринкових відносин не тільки на економічну, а й на політичну, культурну, релігійну сферу. Значні зміни стали позірними у релігійному ландшафті цілих регіонів: колись панівні церкви, конфесії втратили духовну монополію; триває диференціація «старих» конфесій, активне творення нових церков, течій, рухів; увиразнюється відставання, консервативність одних конфесій і модернізаційний виклик інших. Ознакою постмодерної доби є поширення відверто прагматичних тенденцій у соціальних практиках індивідів і груп, морально-правовий релятивізм, прагнення до зиску, перетворення будь-якої діяльності на бізнес-проєкт, що захопило й царини конфесієтворення.

Полірелігійні суспільства щобільше відчувають тиск і наслідки конкуренції конфесій. Так, серйозним випробуванням для традиційних церков, насамперед православних, але також католицьких, ранньопротестантських, стала конкуренція з боку добре фінансованих, мобілізованих і досвідчених зарубіжних місіонерських структур. Нетрадиційні, зокрема харизматично спрямовані конфесії, з їхнім духом універсалізму й космополітизму, базовані на успішному використанні сучасних технологій підприємництва, менеджменту та соціальних комунікацій, роботи в мікрогрупах, колективно та індивідуально спрямованої пропаганди, стали запитаними на «ринку» релігій і конфесій. Вони пропонували такі форми релігійних практик, які більше імпонували сучасним вірянам, передусім молоді, представникам творчої, технічної, наукової інтелігенції, бізнес-класу. Це викликало опір ортодоксальних церков та апеляції до державної влади з вимогою обмежити присутність та свободу релігійної діяльності іноземних місіонерів.

Проблема пошуку оптимальних моделей улаштування поліконфесійної сфери, усталення правових і цивілізованих форм конкуренції та співіснування конфесій, управління міжрелігійними відносинами стає стратегічним суспільним завданням.

Міжконфесійні конфлікти

Міжконфесійні конфлікти — різновид релігійних конфліктів, деструктивні форми зіткнення різноконфесійних суб’єктів у намірах реалізувати власні інтереси, уявлення і цінності, зберегти або перерозподілити владу, вплив, майно, ресурси, статуси, привілеї та ін., захистити власну ідентичність. Міжконфесійні конфлікти є константним, універсальним видом суспільних конфліктів, закономірністю історичного розвитку релігії від початку процесів кофесієтворення. Серед їхніх істотних ознак: стійкість, історична тривалість і відтворюваність; схильність до перетворення на стан хронічної напруги між конфесіями; історико-генетичний, соціокультурний, ментальний зв’язок з етнонацієгенезом та міжнаціональними відносинами; тенденція до набуття політичного й етнополітичного характеру; прихованість глибинного змісту (маскування за видимим об’єктом конфлікту інших підстав для протистояння); схильність до швидкої ескалації тощо.

Міжконфесійні конфлікти традиційно типологізують за віросповідними напрямами конфесій-конфліктантів: православно-мусульманські, православно-католицькі, мусульмано-юдейські та ін. Найчастіше вони розгортаються навколо питань конфесійної ідентичности, віросповідної «чистоти», культової практики, правового або церковно-юридичного статусу конфесій. Нерідко переростають в етноконфесійні, якщо суб’єктам конфлікту притаманне стійке переплетення етнічної й конфесійної ідентичностей. За характером перебігу розрізняють конфлікти стихійні (сутички вірян, самовільне захоплення майна чи культових споруд, масові заворушення, акти громадянської непокори) та легітимовані (судові позови, офіційні звернення до державних органів виконавчої влади, місцевого самоуправління тощо). За формою перебігу: міжконфесійна конфронтація (тривале пасивне протистояння суб’єктів конфлікту із цільовим застосуванням політичних, адміністративних, інформаційних ресурсів, але без систематичних силових акцій); міжконфесійна боротьба (активні силові зіткнення між суб’єктами конфлікту, гоніння на іншовірних, нищення майна і святинь, прояви насильства); релігійна війна (масштабні збройні зіткнення, вмотивовані релігійною нетерпимістю, етноконфесійний геноцид).

Після розпаду СРСР і т. з. соціалістичного табору гострі міжконфесійні конфлікти вразили практично всі держави Східної Європи — країни Балтії, Болгарію, Румунію, Молдову, колишню Югославію, Україну. Найвищої гостроти сягли у 1-й пол. 1990-х. В Україні міжконфесійні конфлікти (найперше розкол православного середовища на проукраїнські та проросійські церковні структури — УПЦ (в єдності з Московським патріархатом), УПЦ КП, УАПЦ; між православними (переважно УПЦ) і греко-католиками після відродження УГКЦ; між традиційними конфесіями і неорелігійними громадами; православно-мусульманські протистояння в АР Крим, ускладнені внутрішніми розколами в ісламському середовищі та ін.) становили серйозну проблему для суспільної стабільности й національної безпеки. Мали наслідком етноконфесійну регіоналізацію України, зрощення політичних і релігійних структур. В умовах стрімкого соціального розшарування, гострої політичної боротьби, економічної кризи, такі конфлікти ставали не просто протиборством віросповідних цінностей та інтересів, а конфліктами етнічного й геополітичного вибору. Новий етап розвитку тяглого конфлікту між православними конфесіями пов’язаний із російською агресією 2014, конституюванням помісної Православної церкви України й початком процесу зміни релігійними громадами церковної юрисдикції (перехід із підпорядкування УПЦ до ПЦУ) та широкомасштабним вторгненням російських військ в Україну. Події російсько-української війни оприявнили колабораціонізм помітної частини кліру УПЦ, підтримку і пропаганду ідеології «русского мира», декларативність заяв про розрив церковно-канонічних зв’язків із Російською православною церквою, ухилення від виконання норм чинного законодавства. Назагал конфесія перебуває у стані відкритих або латентних конфліктів із більшістю релігійних інституцій в Україні (православних, римо- й греко-католицьких, протестантських, мусульманських, неорелігійних), а також політичних партій і громадських організацій. В умовах воєнного стану потенціал антагонізму, напружености, нетерпимості у міжконфесійних відносинах лишається високим.

Закономірності

Відносини між конфесіями здатні еволюціонувати від конфлікту, конфесієфобії до діалогу і співпраці. Підтвердження тому — радикальна зміна у католицько-протестантських відносинах: від запеклих релігійних воєн доби Реформації до мирного співіснування й соціального партнерства. Події новітньої історії засвідчили: нерідко молоді, новоутворені конфесії обирають шлях активного протистояння із традиційними конфесіями, але із перетворенням на визнаного й успішного суб’єкта полірелігійного середовища їхня «агресивність» різко спадає. Із розвитком правових держав та інститутів громадянського суспільства простежують тенденцію до нормалізації й толерантизації відносин між конфесіями, поступового витіснення їхніх антагоністичних форм.

Своєрідною «метаформою» міжконфесійних відносин постає міжконфесійний діалог, спрямований на конструктивний і значущий для суб’єктів результат. Діалог характеризують не лише як засіб, інструмент досягнення порозуміння між конфесіями, розв’язання конфліктних ситуацій, дієву альтернативу індиферентизму, упереджености, ворожості, ескапізму, але як нагальну потребу соціального й духовного буття, умову цивілізованого улаштування поліконфесійного середовища, пошук універсальних ціннісних засад глобалізованого світу.

Закономірно, що від кінця 20 ст. міжнародне співтовариство схвалило пакет правових документів, що закріплюють діалог і толерантні відносини між релігійними суб’єктами як засадничий соціальний інститут.

Література

1. Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / За заг. ред. А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана. Київ : Гнозис, 2001. 279 с.
2. Історія релігії в Україні : у 10 т. / Гол. ред. А. Колодний. Київ; Дрогобич : Коло, 2003.Т. 10. Релігія і Церква років незалежності України. 616 с.
3. Толерантність. Сфера міжконфесійних відносин: Релігієзнавчий аналіз / Наук. ред. А. Колодного, Л. Филипович. Київ : Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, 2004. 189 с.
4. Актуальні питання міжконфесійних взаємовідносин в Україні / Ред. кол.: Андрущенко В. П. та ін. Київ : [б. в.], 2005. 174 с.
5. Колодний А. М. Міжконфесійні та міжцерковні протистояння в незалежній Україні // Релігійна свобода. 2005. № 9. С. 81–99.
6. Арістова А. В. Поліконфесійність як феномен сучасності: Україна і світовий контекст // Мультиверсум. 2006. Вип. 55. С. 213–222.
7. Арістова А. В. Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання. Київ : Національний транспортний університет, 2007. 336 с.
8. Релігійна свобода: Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства / За заг. ред. А. Колодного, Г. Попова та ін. Київ : Світ Знань, 2007. Вип. 12. 203 с.
9. Україна релігійна : в 2 кн. Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, 2008.
10. Климов В. В. Свобода совісті, церква, релігійність в українському суспільстві періоду незалежності. Київ : Інститут філософії імені
    Г. С. Сковороди НАН України, 2009. 370 с.
11. Киридон А. М. Держава — церква — суспільство: інверсна трансформація в Україні. Рівне : Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, 2011. 216 с.
12. Релігійний чинник у процесах націє- та державотворення: досвід сучасної України. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. 272 с.
13. 25-річчя Української незалежності як історія релігійних свобод і світоглядного плюралізму: державні інституції та релігійні організації у пошуку моделей партнерства. Київ : Дух і Літера, 2017. 616 с.
14. Релігійна безпека/небезпека України. Київ : Українська асоціація релігієзнавців, 2019. 316 с.

Автор ВУЕ

А. В. Арістова

Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Міжконфесійні відносини // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Міжконфесійні відносини (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.07.2024