Поліконфесійність

Поліконфесійність.jpg

Поліконфесі́йність (від полі... і лат. confessio — віросповідання) — множинність релігійних течій, віросповідань, конфесій у соціумі (регіоні, країні); принцип демократичного суспільства.

Загальна характеристика

Упродовж 20 ст. набуває визнання той факт, що втрата релігійної однорідності соціуму — не соціальна аномалія, регрес чи трагедія, а об’єктивна закономірність розвитку сучасних суспільств (так само, як і різнорідність політична, економічна, культурна, етнонаціональна). Співіснування різних релігійних напрямів, рухів, течій, деномінацій — важливий маркер демократичного, гуманістичного та правового розвитку націй, а контекст світоглядного плюралізму — необхідна умова вільного самовизначення особистості. Поліконфесійність релігійного ландшафту відбиває, зокрема, щобільше урізноманітнення релігійних, духовних, екзистенційних потреб індивідів і груп.

Натепер, у добу глобалізації, кількість релігійно гомогенних суспільств мізерно мала. Більшість країн є поліконфесійними, проте правовий статус, фінансовий і майновий стан, соціальна база, публічна активність, можливості розвитку різних конфесій є неоднаковими.

Попри всі спроби відшукати оптимальну для певного соціуму модель державно-конфесійних відносин, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з принципами релігійної свободи — поліконфесійність періодично стає джерелом соціальної напруженості та міжконфесійних конфліктів.

У світі утвердилися різні конфігурації поліконфесійності та моделі державно-конфесійних відносин, як-от:

  • церква більшості спеціально згадана в конституції країни як державна, національна, наділена особливими преференціями щодо всіх інших;
  • закріплення національним законодавством особливого правового статусу кількох традиційних панівних конфесій;
  • упровадження правової категорії «визнаних релігій», які користуються ширшими правами, ніж інші;
  • уведення критерію чисельності послідовників, залежної від якої та чи та конфесія отримує додаткові права (наприклад, фінансування з місцевого або державного бюджету, заснування освітніх закладів тощо);
  • встановлення «випробувального терміну» для нових релігійних організацій;
  • законодавчі обмеження (заборони) для діяльності закордонних духовних центрів або релігійних організацій, афілійованих із закордонними керівними центрами;
  • запровадження обмежень щодо діяльності іноземних проповідників і місіонерів або навіть пряма заборона прозелітизму на своїй території та ін.

З наукового погляду, кожна конфесія з власною віросповідною парадигмою, організаційною структурою, релігійними практиками прагне вирізнитися з-поміж усіх інших, захистити та утвердити свою ідентичність і самобутність. А отже, так чи інакше має відмежувати / протиставити себе в релігійному середовищі (або вдатися до ескапізму). Дослідники сфери міжконфесійних відносин (від М. Вебера) вказували на проблему маніфестації та захисту релігійної/конфесійної ідентичності як одне з головних джерел конфліктності. Феномен релігійного, культурного, етнічного різноманіття відтак здатен відіграти амбівалентну (див. Амбівалентність) роль: бути як шансом для формування громадянського суспільства й реалізації демократичних цінностей, так і загрозою для соціальної стабільності й національної безпеки.

Типи поліконфесійності

Поліконфесійність має неоднакову історичну й функціональну природу в різних суспільствах. Зокрема, виділяють такі типи поліконфесійної структури.

  • Еволюційна (історично сформована), яка тривалий час усталювалася на певній території під впливом низки чинників: еволюції автохтонної релігійної культури; тривалих зовнішніх релігійно-культурних і політичних впливів; осідання діаспор або асиміляції іноетнічних та іноконфесійних груп; внутрішніх поділів (розколів), дивергенції традиційних релігій. В умовах демократичного ладу для цього типу поліконфесійності є характерними більш або менш рівноправні й толерантні міжконфесійні відносини.
  • Накинута (колоніальна), що породжена політикою колишніх метрополій щодо своїх колоній, як-от: демаркація політичних кордонів без врахування етноконфесійної структури населення; насадження офіційної релігії метрополії на землях колоній (передусім країн Південної Азії й Тропічної Африки), перетворення їх із часом на арену конкуренції місіонерів від ісламу, католицизму, протестантизму; резервація архаїчних, традиційних вірувань; дискримінація окремих етнорелігійних груп населення. У підсумку політико-економічна й культурно-релігійна експансія держав із вищим технологічним і військовим рівнем розвитку сприяє поліконфесійності як анклавному явищу, формуванню різноманітних синкретичних релігійно-культурних феноменів (див. Релігійний синкретизм), а для міжконфесійних відносин характерні конфронтаційні форми. Історична пам’ять про доколоніальне минуле транслюється через прив’язаність до віри пращурів, а процеси становлення й утвердження національної самосвідомості набувають релігійних форм (зокрема, визвольної боротьби під релігійними гаслами).
  • Постмодерна, що сформована за короткий час (фактично, одне-два десятиліття) за умов швидкої (радикальної) лібералізації політичної та релігійної царин. З-поміж її чинників: становлення відкритого суспільства; формування континентальних і світових ринків праці та каналів міграції робочої сили; інтенсивне множення нових етнічних та релігійних діаспор на території держави; наполеглива й систематична місіонерська діяльність зарубіжних релігійних організацій; процеси секуляризації / десекуляризації; розчарування у традиційних віруваннях і релігійних практиках, пошук нових джерел задоволення духовних потреб; поширення неорелігій. Така конфесійна структура — рухома, динамічна, охоплює десятки релігійних течій (переважно реформаторського, синкретичного чи харизматичного типу).
  • Гібридні форми, шо в той чи той спосіб поєднують ознаки всіх типів поліконфесійності.

Вирізняють також поліконфесійність «європейського», «американського», «азійського типу»; мультицентричну (кілька панівних конфесій серед багатьох), плюралістичну, мозаїчну; античну, новочасну, сучасну тощо.

В Україні

Зустріч представників Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій з Апостольським нунцієм, м. Київ, 2023

Геополітичне становище України, зустріч та історичне співіснування на її території східного й західного християнства, ісламу, юдаїзму, осідання гнаних у Західній Європі та Російській імперії етнорелігійних груп об’єктивно створювали умови для формування поліконфесійного середовища (див. у ст. Релігія в Україні).

В Україні (як і в інших пострадянських суспільствах) після здобуття незалежності сформувався гібридний тип поліконфесійності, що сполучив: відродження і розвиток традиційних, історично вкорінених на українських теренах конфесій; легалізацію та повернення до активної присутності в
соціумі катакомбних, дискримінованих тоталітарною радянською владою релігійних спільнот і груп; бурхливе поширення в історично короткий час нетрадиційних релігій, неорелігійних рухів (неоязичницького, неохристиянського, орієнтального тощо типів). Назагал за понад 30 років незалежності в Україні сформувалася складна й динамічна поліконфесійна структура, з домінуванням православного сектору.

Уже з перших років суверенної державності Україна швидко перетворювалася на одне з конфесійно найстрокатіших суспільств Європи. На 1994 в країні діяло близько 60 конфесій, а темпи приросту релігійних громад перевищували 30 % на рік. Процеси демократизації державно-конфесійних відносин (див. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України) і трансформацій у релігійній царині були значно стрімкішими й радикальнішими за зміни в інших сферах суспільства. Проте у складних умовах державотворення, соціального переходу до нового економічного й політичного ладу, системної кризи, аномії соціальних інститутів, інтенсивного розшарування й поляризації населення, зіткнення різних геополітичних орієнтацій і соціальних очікувань та загальної атмосфери конфронтаційності — поліконфесійність перетворилася на конфліктогенний чинник. Вона правила гальмівний вплив на процеси етноінтеграції, національної та політичної консолідації, становлення української політичної нації. Насамперед із урахуванням діяльності підросійської церковно-адміністративної структури — Української православної церкви (в єдності з Московським патріархатом; до 1990 — Український екзархат Російської православної церкви), провідника ідеології «русского мира», ідей «слов’янської братської єдності», «росіян і українців як єдиного народу», політики нетерпимості до українських національних церков тощо.

Вектори напруженості у поліконфесійному релігійному середовищі України увиразнилися вже на початку 1990-х: а) конфлікти між історичними (традиційними) конфесіями, кожна з яких претендувала на статус носія національно-державницької ідеї; б) протистояння традиційних і нетрадиційних для України, але місіонерськи успішних конфесій; в) проблеми і кризи внутрішньоконфесійного розвитку. Як окремий вектор часом виділяють політизацію релігії, зрощення конкуруючих політичних сил із різними церковними елітами та втручання державних осіб і місцевих адміністрацій у справи конфесій.

Реінституалізація Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та вихід із підпілля Української греко-католицької церкви (УГКЦ) вже з кінця 1980-х кардинальним чином змінило всю релігійно-політичну, конфесійну, етнокультурну ситуацію (у радянські часи в Україні бл. 71 % релігійних громад знаходилися в юрисдикції Російської православної церкви, бл. 27,7 % — кількох легальних протестантських течій). За три роки після легалізації УГКЦ за кількістю парафій (2,8 тис.) перевищила довоєнний рівень та фактично відновила свої структури.

Однією з визначальних подій боротьби з московським впливом, намірами Росії утримати Україну в своїй орбіті був розкол в Українській православній церкві (в єдності з Московським патріархатом; УПЦ в єдності з МП) та виділення з неї проукраїнського крила. Із меседжем «незалежна Церква у незалежній державі» постала Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Конфронтація трьох найбільших православних церков (УПЦ в єдності з МП, УПЦ КП та УАПЦ) та конфлікти між православними й греко-католиками на десятиліття визначили релігійну ситуацію в Україні. Були не так боротьбою церковних еліт і віросповідних цінностей, як зіткненням національно-культурних ідентичностей, конфліктами історичного, геополітичного й цивілізаційного вибору. Мали наслідком виразну регіоналізацію України за конфесійною ознакою (формування територій позірного панування однієї з церков не лише в світоглядному, але й правовому та політичному сенсі, з опертям на протекторат з боку місцевої влади у вирішенні господарських, майнових, фінансових, земельних тощо проблем).

Швидко зростала мережа протестантських і неопротестантських організацій, особливо завдяки припливу добре освічених зарубіжних місіонерів. Розширення присутності протестантизму православні структури спершу сприймали як територіальну та ідейну експансію. Конфесії конкурували за розширення своєї соціальної бази, у філантропічній, місіонерській, прозелітичній тощо царинах. Постійним подразником для традиційних церков стали неорелігії як виразники універсалізму, інакших культур і духовності, глобальних ідеалів.

Друга половина 1990-х позначена тенденцією до відносної стабілізації темпів зростання релігійної мережі, зменшення конфронтації та нормалізації міжконфесійних відносин. Конфесії активно освоювали нові сфери діяльності, санкціоновані українським законодавством (від підприємницької до освітньої та благочинної), демонстрували високий рівень самоорганізації. Суб’єктами відносин між державою і релігійними організаціями, а також важливою платформою артикуляції інтересів вірян і конфесій та міжрелігійного діалогу ставали різні міжконфесійні та міжрелігійні об'єднання в Україні. Так, з 1996 розпочала свою діяльність Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (натепер репрезентує 95 % релігійних громад України, визнана найавторитетнішою з-поміж міжконфесійних інституцій).

За офіційною статистикою Державного комітету України у справах релігій на 01.01.1999 (напередодні святкування 2000-ліття Різдва Христового) в Україні діяло 82 конфесії, понад 21 тис. релігійних громад. Більш як 97 % релігійної мережі сукупно охоплювали організації УПЦ (в єдності з МП), УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, Католицької церкви в Україні, євангельських християн-баптистів (ЄХБ), християн віри євангельської (ХВЄ), адвентистів сьомого дня (АСД), свідків Єгови, реформатських церков, а також мусульманські та юдейські громади. Найвпливовішим складником було православ'я (бл. 11,5 тис. релігійних громад).

До початку 2007 в Україні офіційно зареєстровано вже понад 100 конфесій, кількість релігійних організацій перевищила 33 тис. Релігійний ландшафт у загальних рисах набув усталення, темпи приросту релігійної мережі не перевищували середньоєвропейських. Численні дрібні деномінації існували як тло для кількох крупних церковних структур. Увиразнилися консервативність одних конфесій і модернізаційний виклик інших.

Під час аналізу громадської думки, стану суспільної свідомості, релігійної ситуації в Україні соціологи й релігієзнавці вказували на явні або латентні процеси, що стали наслідком і поліконфесійності зокрема. З-поміж них: коливання рівня релігійності населення (у межах 58 % — 76 % упродовж 2000‒2020); криза релігійної самоідентифікації; дезорієнтація православних вірян у своїй церковній належності; регіональний характер усіх аспектів релігійного і конфесійно-церковного самовизначення; заперечення зв’язку між релігійною вірою і обов’язковою віросповідною/конфесійною належністю; зростання рівня ксенофобії; зміна рейтингів довіри до релігійних інституцій та рівня їхнього морального авторитету тощо.

Вододіл між проукраїнськими і проросійськими симпатіями конфесій увиразнила Революція гідності. Протистояння православних москвоцентричних та україноцентричних церковних структур стало ключовим чинником міжконфесійних і державно-конфесійних відносин. Початок російської агресії проти України (2014, див. Російсько-українська війна), окупація частини південних і східних українських територій збурили й релігійне середовище: УПЦ КП, УГКЦ, переважна більшість протестантських деномінацій, юдейські та ісламські організації тощо засудили агресію РФ, надали підтримку українським військовим, волонтерам, вимушеним переселенцям. Натомість тимчасово окуповані райони стали зоною політичних і релігійних репресій, дискримінації «небажаних» конфесій, грубого порушення фундаментальних прав і свобод. Тільки в АР Крим за 2014–2017 кількість діючих конфесій зменшилася у 1,5 рази (практично зникли громади УАПЦ, УПЦ-КП, УГКЦ, свідків Єгови та ін.), відбулося розділення кримськотатарської спільноти, не уникла розколу практично жодна з протестантських деномінацій. На окупованому Сході об’єктами цілеспрямованих репресій стали проукраїнські церкви і діячі, протестантські та мусульманські громади, неорелігії.

Конституювання помісної Православної церкви України (ПЦУ, 2018) та отримання Томосу про автокефалію від Вселенського патріархату (07.01.2019) стали новою віхою державно-конфесійних, міжконфесійних і міжнародних релігійно-церковних відносин. Започатковано процеси зміни релігійними громадами своєї юрисдикції (перехід у ПЦУ), переформатування православного сектору релігійної мережі.

На 2020 у країні діяло понад 120 деномінацій і релігійних рухів (звіт про інституційну мережу містив 97 позицій, включно з пунктом «інші організації» у більшості «віросповідних напрямів» — нової категорії статистичного обліку релігійних організацій). З них: понад 60 конфесій християнського коріння, 9 — мусульманських, бл. 7 — юдейських, понад 10 — орієнтального походження, понад 5 — (нео)язичницької орієнтації тощо. Згідно з даними Міністерства культури та інформаційної політики України, діяли 36 796 релігійних організацій (зокрема, 1 728 громад без державної реєстрації), 97 % яких презентували різні християнські конфесії: 53,7 % — православні, майже 29 % — протестантські, 14,3 % — католицькі (державна статистика з 2014 наводиться без урахування показників мережі релігійних організацій АР Крим, а також тимчасово окупованих частин Донецької та Луганської областей).

Після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну факти антиукраїнської діяльності духовенства УПЦ (в єдності з МП), масові випадки колабораціонізму кліриків і парафіян спричинили швидке падіння авторитету і довіри до цієї церкви та нову хвилю виходу релігійних громад з-під її юрисдикції.

Натепер Україна переживає етап переосмислення місця й ролі релігійного чинника як у системі зовнішніх зносин, так і у внутрішній політиці, формуванні нової моделі розвитку державно-конфесійних відносин. Складниками останньої, зокрема, вбачають: розвиток національного законодавства в царині свободи совісті; зростання самостійності й правосуб’єктності релігійних організацій з питань власного функціонування, мінімізацію адміністративних важелів; розвиток системи релігієзнавчої освіти, підвищення якості освіти у духовних навчальних закладах; деполітизацію церков і релігійних організацій; розвиток міжконфесійної співпраці; контроль за релігійними організаціями, центри яких розміщені за кордоном, унеможливлення діяльності церков, релігійних організацій, керованих державою, що здійснює агресію проти України; захист інтересів національної безпеки.

Джерела

Література

  1. Курас І. Ф., Рибачук М. Ф., Кирюшко М. І. та ін. Релігія і політика в сучасній Україні. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. 272 с.
  2. Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні / За заг. ред. А. Колодного, П. Яроцького, О. Сагана. Київ : Гнозис, 2001. 279  с.
  3. Єленський В. Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. Київ : Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, 2002. 420 с.
  4. Актуальні питання міжконфесійних взаємовідносин в Україні / Ред. кол.: Андрущенко В. П. та ін. Київ : [б. в.], 2005. 174 с.
  5. Колодний А. М. Міжконфесійні та міжцерковні протистояння в незалежній Україні // Релігійна свобода. 2005. № 9. С. 81–99.
  6. Арістова А. В. Поліконфесійність як феномен сучасності: Україна і світовий контекст // Мультиверсум. 2006. Вип. 55. С. 213–222.
  7. Арістова А. В. Поліконфесійність як конфліктогенний фактор // Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання. Київ : Національний транспортний університет, 2007. С. 201–224.
  8. Релігія – Світ – Україна : в 3 кн. Київ : УАР, 2010–2012.
  9. Докаш В. Поліконфесійність як принцип демократичного суспільства (на прикладі Буковини) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. 2015. Вип. 26. С. 50-53.
  10. Саган О. Н. Державно-церковні відносини в Україні на сучасному етапі: актуальні проблеми, можливі сценарії розвитку // Вісник Національної академії наук України. 2023. Вип. 8. С. 84–90. URL: https://visnyk-nanu.org.ua/ojs/index.php/v/article/view/3902/3879

Автор ВУЕ

А. В. Арістова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Поліконфесійність // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Поліконфесійність (дата звернення: 11.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.08.2024


Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Поліконфесійність&oldid=391458
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶