Безпритульність

Безпритульна дитина у ящику для сміття у
м. Одеса, 1928. Фонд Державного центрального музею сучасної історії Росії

Безприту́льність — дисфункційний життєвий стан людини, за якого у неї відсутні місце проживання постійне, побутова влаштованість, засоби для існування.

Безпритульні (бездомні, безхатьки, безхатченки) — особи різного віку й статі (діти, підлітки, люди середнього та похилого віку), які не навчаються і не працюють, ведуть асоціальний спосіб життя, систематично перебувають у стані бездомності, переважну частину часу проводять у пошуках води та їжі, інших засобів для існування. Деякі періодично у нічний час перебувають у притулках для бездомних.

Відповідно до Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей» (2005) безпритульною особою є «повнолітня особа, яка проживає на вулиці, в парках, підвалах, під’їздах будинків, на горищах, об’єктах незавершеного будівництва, в інших місцях, непризначених та непридатних для проживання», а безпритульними — «діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання».

Історична довідка

Безпритульність була поширеною наприкінці 19 — початку 20 ст. Відсутньою була державна система піклування про безпритульних осіб, зокрема дітей. Загрозливих масштабів безпритульність досягла після Першої світової війни. У 1920-х радянська влада розробила систему заходів боротьби з безпритульністю. Роботу з дорослими безпритульними проводили органи забезпечення соціального, з дітьми — інститути освіти та охорони здоров’я. Головною формою допомоги безпритульним дітям було влаштування їх на державне утримання до стаціонарів, дитбудинків (інтернатів).

Основні заходи зі зниження безпритульності серед підлітків і дорослих:

  • працевлаштування;
  • влаштування на навчання;
  • відправлення на батьківщину;
  • надання матеріальної допомоги;
  • консультування;
  • призначення опіки;
  • усиновлення;
  • патронат (улаштування в сім’ї за домовленістю органів охорони дитинства з громадянами — для дітей молодшого віку).

Примусова колективізація, голодомор 1932–1933, репресії зумовили новий сплеск безпритульності. За цих умов посилили адміністративні заходи, встановили відповідальність за своєчасне виявлення та влаштування безпритульних, зокрема дітей, налагодження діяльності дитячих установ із метою запобігання втечам із них вихованців. Розширили повноваження органів міліції щодо виявлення місць зібрання безпритульних, вилучення з них дітей, створили приймальники-розподільники для дітей Народного комісаріату внутрішніх справ. Багато безпритульних потрапляло у Виховно-трудові колонії Наркомосвіти.

Друга світова війна спричинила різке збільшення кількості безпритульних. Для сиріт відновлювали мережу дитячих будинків. Від 1961 боротьбу з безпритульністю проводили створені в органах місцевого рівня комісії у справах неповнолітніх.

Соціально-економічна нестабільність 1990-х викликала нову хвилю безпритульності дорослих та неповнолітніх. В Україні на подолання безпритульності та захисту прав дітей спрямовано Національну програму «Діти України» (1996), Укази Президента «Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації у суспільстві» (1998), «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності» (2000). Основна мета цих нормативних актів — формування засад розв’язання проблем профілактики безпритульності та правопорушень серед підлітків, створення належних умов для їхнього фізичного, інтелектуального та духовного розвитку, підготовки до самостійного життя.

Ухвалення Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб та безпритульних дітей» (2005)

  • унормувало поняття «безпритульна особа», «безпритульні діти»;
  • узаконило систему обліку та реєстрації бездомних осіб і безпритульних дітей;
  • унормувало систему державних заходів щодо запобігання бездомності та безпритульності;
  • визначило механізми реінтеграції бездомних осіб і безпритульних дітей.

Характеристика

Безпритульність як соціально-економічне явище існує практично в усіх країнах. Її рівень є індикатором соціального-економічного та морального благополуччя нації. Кількість безпритульних збільшується в періоди соціально-економічних криз, потрясінь, природних і техногенних катастроф тощо.

Причини поширення безпритульності:

  • соціально-економічні (спад виробництва, погіршення соціально-економічної ситуації в країні, безробіття, міграція, малозабезпеченість населення, нестача дешевого житла тощо);
  • політичні (недієва державна політика щодо соціального захисту населення, міжнаціональні та воєнні конфлікти);
  • правові (корупція, відсутність правових важелів захисту майнової власності, зокрема житла внаслідок протиправних дій родичів або сторонніх людей чи шахрайства, недостатність правової культури населення, зокрема молоді);
  • сімейно-особистісні (невиконання батьками своїх виховних функцій, зловживання алкоголем, наркотична залежність, конфлікти в сім’ях, аморальний спосіб життя, протиправна поведінка, а також психологічні особливості підлітків, зокрема прагнення до незалежності, схильність до бродяжництва).

Безпритульна людина позбавлена догляду, сімейної опіки, можливості задовольняти свої первинні фізіологічні та соціальні потреби, а відтак веде бездомний спосіб життя, перебуваючи у непристосованих для нормального існування умовах.

Безпритульність за масштабами прояву:

  • індивідуальна (залишення місця проживання однією особою свідомо або вимушено внаслідок різноманітних причин);
  • групова (кочівні народності, наприклад, роми, групи мігрантів з африканських країн до Європи);
  • масова (біженці із зон військових конфліктів, переселенці з локацій техногенних або природних катастроф), характерна для великих міст, особливо мегаполісів.

Методи протидії

Проблема безпритульності потребує комплексного розв’язання на державному та місцевому рівнях; сприяння бездомним у отриманні житла є лише частковим її вирішенням.

Основні шляхи протидії безпритульності:

  • подолання корупції та бідності;
  • соціально-економічна стабільність;
  • правовий захист населення;
  • виховання загальної культури стосунків міжособистісних, зокрема в сім’ях;
  • державна підтримка неповнолітніх (особливо дітей-сиріт і підлітків, схильних до девіацій) та осіб, які повернулися з місць позбавлення волі.

Додатково

Безпритульність несе потенційні загрози для суспільства. Відсутність житла й засобів для існування штовхає безпритульних осіб до порушень громадського правопорядку, аморальної поведінки, злочинів.

Проблему безпритульності в Україні, як і в багатьох інших країнах, повністю не вирішено. За даними Міністерства соціальної політики, 2019 по допомогу звернулися 33 тисячі осіб без житла.

В Україні на початок 2020 функціонувало 100 закладів для бездомних людей, зокрема 91 центр обліку, 15 центрів реінтеграції, 22 будинки нічного перебування та 5 відділень соціальних готелів.

Джерела

Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей: Закон України № 2623-IV від 02 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. 2005. № 26. Ст. 354. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2623-15#Text

Література

  1. Зінченко А. Г. Діяльність добровільних товариств щодо подолання дитячої безпритульності в Україні у 20–30-х роках // Наукові записки Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Серія юридична. 1999. Спецвипуск. С. 59–67.
  2. Пришляк С. О. Дитяча безпритульність у 20–30-х рр. XX століття // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2012. № 2 (1). С. 54–61.
  3. Кривачук Л. Актуальні проблеми соціально-правового захисту бездоглядних і безпритульних дітей: окреслення специфіки // Демократичне врядування. 2014. Вип. 14. С. 1–6. URL: http://lvivacademy.com/vidavnitstvo_1/visnyk14/fail/kryvachuk.pdf
  4. Медвідь А. О. Соціальний захист бездомних осіб і безпритульних дітей. Одеса : Фенікс, 2016. 196 с.
  5. Юзікова Н. С. Феномен безпритульності та жебракування неповнолітніх як симптом нездорового суспільства: витоки, характеристика та запобігання // Вісник асоціації кримінального права України. 2016. № 2 (7). С. 264–269.
  6. Кожура Л. О. Адміністративно-правовий захист бездомних осіб і безпритульних дітей: теорія та практика. Київ : Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2017. 245 с.

Автор ВУЕ

А. С. Лобанова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Лобанова А. С. Безпритульність // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Безпритульність (дата звернення: 7.12.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
10.11.2021

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ