Псевдо-Діонісій Ареопагіт
Псе́вдо-Діоні́сій Ареопагі́т (грец. Ψευδο-Διονύσιος ο Αρεοπαγίτης; від Діонісій Ареопагіт, справжнє ім’я, дати й місця народження і смерті невідомі) — невідомий ранньохристиянський діяч і письменник 5–6 ст., автор містико-богословських і філософських творів («Ареопагітики»), Отець церкви.
Життєпис і праці
Автор називає себе Діонісієм Ареопагітом і «переміщує» свою постать у апостольські часи (близько 9–96 н. е.).
Згідно з церковною традицією, він народився в м. Афінах, у знатній сім’ї, отримав філософську освіту вдома і в м. Геліополі (Нижній Єгипет). За переказом, був свідком сонячного затемнення, що супроводжувало страту Ісуса Христа. У 34 н. е. повернувся в Афіни, де був обраний архонтом. Наступного року став суддею Ареопагу. Після проповіді апостола Павла на Ареопазі у 51 н. е. навернувся в християнство (Діян. 17:34). Павло, за Євсевієм Кесарійським (Hist. Eccl. 3, 4.10), рукопоклав Діонісія (54 н. е.) на першого афінського єпископа. У 57 н. е. Діонісій був присутній на похованні Діви Марії в м. Єрусалимі. У 2-й пол. 60-х він відвідав м. Рим, здійснив мандрівку в м. Єрусалим та місіонерську подорож на Захід (Італія, Іспанія, Галлія, Германія). Переписувався із засланим на о. Патмос апостолом Іоанном Богословом, його учнем Полікарпом зі Смірни (ймовірно кін. 1 — 2 ст.). Був страчений у 96 н. е. в Лютеції (тепер тер. м. Парижа) в часи гонінь імп. Доміціана (81–96) на християн.
Церква визнала авторство Діонісія Ареопагіта (в науці — Псевдо-Діонісій) за корпусом текстів «Ареопагітики», задля надання їм авторитетного статусу.
«Ареопагітики» написані манірною грецькою мовою і включають 10 листів (адресовані різним особам 1 ст. н. е., чотири — терапевту Гаю, решта по одному — Дорофею, Сосіпатру, Полікарпу, Демофілу, Тіту, Іоанну Богослову) та 4 трактати: «Про небесну ієрархію» (грец. Περὶ τῆς οὐρανίου ἱεραρχία; 15 глав), «Про церковну ієрархію» (грец. Περὶ τῆς ἐκκλησιαστικῆς ἱεραρχία; 7 глав), «Про Божі імена» (грец. Περὶ θείων ὀνομάτων; 13 глав), «Про містичне богослов’я» (грец. Περὶ τῆς μυστικῆς θεολογίας; 5 глав). Трактати присвячені «співпресвітерові Тимофію»; перші два обговорюють догматичні та практичні питання, два інші висвітлюють подвійну (небесну й церковну) ієрархію. Автор згадує ще й інші свої твори, які він нібито написав або задумав написати (листи до Тіта, Тимофія, Аполлофана). Вони збереглися в переказах, але за стилем і змістом вочевидь належать іншому авторові.
Погляди
Автор «Ареопагітик» створив потужну систему містичної теології та став першим теоретиком — «батьком містики». Хоча містика не була чужою ранній церковній літературі, проте жоден із попередників Псевдо-Діонісія не підійшов до неї так близько, як він.
Богослов’я як науку про Бога Псевдо-Діонісій поділяв на стверджувальне, катафатичне (див. Катафатичне богослов'я), за яким у Богові містяться всі досконалості створених сутностей, але у найвищій мірі, та заперечувальне, апофатичне (див. Апофатичне богослов'я), яке доводить, що Бог є не лише вільним від усіх недосконалостей, але перевершує всі досконалості створених сутностей і всі наші поняття про нього, є трансцендентним. До тісного поєднання душі з Богом (обожнення) веде молитва; таке поєднання відбувається через три щаблі — очищення, просвітлення, піднесення. Створений Богом світ складає небесну (ангельську) й земну (церковну) ієрархії, які самі спрямовані до Бога та богопізнання душею в стані мовчання й надрозумного екстазу.
За своїм змістом «Ареопагітики» є систематично продуманим середньовічним християнським ученням: центр буття — непізнаване й невимовне божество, від якого випромінюються на всі боки, поступово спадаючи, світлові еманації, що проходять через світ ангелів, Церкву і далі — аж до пересічних людей і речей. Пантеїстичні риси (див. Пантеїзм) такого вчення сильно відчутні, що вважають прогресивним, порівняно з церковною догмою. У текстах простежується спроба еклектичного поєднання ідей неоплатоніків (зокрема Прокла) і християн.
«Ареопагітики» уперше в історії згадав у часи монофізитських суперечок один із лідерів міафізитів (див. Міафізитство) патріарх Севір Антіохійський (бл. 465 — 538) на помісному соборі в м. Тірі у 513. Пізніше він же цитував трактат «Про Божі імена» в полеміці зі своїм колишнім прибічником, ще одним єретиком Юліаном Галікарнаським (дата нар. невідома — після 518). У 531–533 послідовники Севіра покликалися на Псевдо-Діонісія в переговорах із халкідонітами під час Константинопольської співбесіди. Надалі твори згадували Іоанн Скіфопольський (6 ст.) та Андрій Кесарійський. Халкедоніти спочатку відкинули їх як апокрифічні, але в наступні століття прийняли за автентичні. Їх коментували й цінували Іоанн Скіфопольський і Максим Сповідник. На захист творів виступали римські папи Григорій I Великий і Мартин I. Останній опирався на них на Латеранському соборі 649 в полеміці з монофелітами.
Сирійський переклад «Ареопагітик» здійснив Сергій Рефсаїдський (6 ст.). У 827 колишній візантійський імператор Михаїл І Рангаве (правив у 811–813) надіслав один примірник «Ареопагітик» у подарунок Людовику І Благочестивому. Абат Гільдуїн із Сен-Дені привіз із Візантії рукописи «Ареопагітик», а Іоанн Скот Еріугена у 9 ст. за наказом Карла ІІ Лисого переклав їх латинською мовою (Migne, PG 3).
Визнання
Автора «Корпусу Ареопагітик» не вдалося ідентифікувати дотепер. Спроби пов’язати його з конкретною особою (наприклад, монофізитським патріархом Севіром Антіохійським) не мали успіху. Деякі дані вказують на сирійське походження творів. Можливо, їх написав чернець із Палестини чи Сирії в кін. 5 ст. Так, Псевдо-Діонісій згадує про свого вчителя Єрофея з Сирії та називає кілька його творів. Свого часу окремі вчені безуспішно приписували авторство «Ареопагітик» грузинському єпископу Петру Іверу (5 ст.).
Ці твори упродовж століть мали значний вплив на філософсько-богословську думку й духовну культуру в цілому Візантії й Заходу, особливо за середньовіччя, коли їх із натхненням коментували. Справили значний вплив на схоластику та містику на Заході. Протягом цілого тисячоліття, аж до епохи Відродження, «Ареопагітики» були найпопулярнішими творами релігійно-філософської думки, послужили одним із ідейних витоків усієї середньовічної філософії. Водночас разом із викладом середньовічної містики в «Ареопагітиках» оприявнені елементи діалектики і позитивні риси у вченні про матерію й форму, що з успіхом використовували в боротьбі з середньовічним аристотелізмом і схоластикою.
У 16 ст. гуманісти Лоренцо Валла та Еразм із Роттердама засумнівалися в часі створення «Ареопагітик» і довели їх неавтентичність. Виразна концептуальна залежність від Климента Александрійського, Орігена, Плотіна, Григорія Богослова, Василія Великого, Кирила Александрійського, Кирила Єрусалимського та Прокла, як і посилання на традиції Церкви 5 ст., а також мова творів, свідчать, що їхній автор мав би жити не в 1 ст., а значно пізніше. Фразеологія й стилістика творів, побутові реалії, що згадані в контексті символічних тлумачень Святого Письма, сліди прямого використання неоплатонічних текстів Прокла, передусім майже дослівного цитування твору «Про існування зла» (що було виявлено в кінці 19 ст. Г. Кохом і Й. Штігльмаєром), уможливлюють датування творів помежів’ям 5–6 ст.
Псевдо-Діонісія Ареопагіта вважають «батьком християнської містики», який виклав неоплатонічні ідеї у християнському дусі. Сам автор у христологічних питаннях поділяв позиції «Генотікону» (імператорський указ 482). Розвиваючи тринітарну й христологічну проблематику, містичне вчення про Бога та богопізнання, небесну й церковну ієрархію, «Ареопагітики» апелюють до алегорії та є апогеєм християнізованого неоплатонізму.
Література
- Нуцубидзе Ш. И. Петр Ивер и античное философское наследие (проблемы ареопагитики). Тбилиси : Литература и искусство, 1963. 490 с.
- Лаба В. Патрологія. Життя, письма і вчення Отців Церкви. Львів : Свічадо, 1998. 551 с.
- Stępień T. P. Pseudo-Dionizy Areopagita chrześcijanin i platonik: polemiczne aspekty pism Corpus Dionysiacum w kontekście mowy św. Pawła na Areopagu (Dz 17, 22-31). Warszawa : Wydawnictwo Uniwersytetu Kardynała Stefana Wyszyńskiego, 2006. 341 р.
- Мозговий І. П. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації. Суми : ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. 471 с.
- Чорноморець Ю. П. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Київ : Дух і Літера, 2010. 568 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Псевдо-Діонісій Ареопагіт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Псевдо-Діонісій Ареопагіт (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 09.10.2025
