Татіан

Пергамент 3 ст. із текстом «Діатессарона» Татіана (факсимільна копія, 1935)

Татіáн (грец. Τατιανός; сир. ܛܛܝܢܘܣ), Татіан Сирієць (грец. Τατιανός ό Σύρος), Татіан Ассирієць (між 112 і 120 н. е., римська пров. Ассирія, тепер імовірно Північний Ірак — дата і місце смерті невідомі, ймовірно 170–180-ті н. е., там само) — християнський письменник-полеміст і апологет. Писав грецькою та сирійською мовами.

Життєпис

Походив із язичницької родини. У творі «Слово до еллінів» писав про себе як «уродженця ассирійської землі» (римська провінція у 116–118 н. е. на території Давньої Ассирії). Здобув широку елліністичну освіту з філософії, історії та риторики, був добре обізнаний у греко-римській поезії, міфології, філософії, опанував ораторське мистецтво. Про себе казав, що «дуже славився» в язичницькій мудрості.

Подорожував різними містами Римської імперії як учитель красномовства, шукав нових знань, прагнув осягнути істину. Зібрав багато відомостей про побут, звичаї та релігійні вірування різних народів Азії та Європи. Був посвячений у якісь грецькі містерії, ймовірно Елевсинські, але й тут не знайшов бажаного. Прибуття в м. Рим ще більше переконало Татіана в тому, що істина — не в язичництві.

Студіював різні релігійні та філософські вчення. Глибоке враження справили на Татіана книги Святого Письма, де остаточно «знайшов для себе правду та задоволення», так само й життя християн, особливо їхня готовність померти за свої вірування. Близько 150 навернувся в м. Римі до християнства і став, за свідченням Іринея Ліонського, учнем свого старшого сучасника Юстина Філософа. Разом із Юстином вступив у полеміку з філософом-кініком Кріскентом (Кресцентом, 2 ст.), постраждав від його переслідувань.

Після мученицької смерті Юстина (166) він, за прикладом вчителя, став проповідником та захисником християнства. Припускають, що Татіан був наступником Юстина в його римській катехитичній школі чи створив власну, за взірцем Юстинової. Єронім Стридонський вказував, що у Татіана був учень на ім’я Родон, також уродженець Азії, автор полемічних творів проти маркіонітів та монтаністів (див. Маркіонізм, Монтанізм).

У 169 Татіан припинив спілкування з Римською церквою і повернувся на Схід. Близько 172 у Сирії захопився гностицизмом і приєднався до єретичного руху енкратитів (грец. Ἐγκρατεῖς — ті, хто утримався), дуалістичне вчення яких поєднувало суворий аскетизм і стоїцизм. Татіан став одним із лідерів громади, про нього згадують у зв’язку зі школою цієї спільноти. Про його подальшу долю відомості відсутні. Останні роки свого життя провів у Азії.

Учення

Татіан писав, що книги християн вразили його «простотою їхньої мови, невигадливістю письменників, зрозумілістю пояснення всього творіння, передбаченням майбутнього, перевагою правил і, нарешті, вченням про єдиного Володаря над усім». Вважав класичні літературні та моральні цінності грецької цивілізації «зіпсованими», вирішив відмовитися від їхнього інтелектуалізму на користь «варварської» християнської культури.

На відміну від поміркованого Юстина, що намагався знайти спільний ґрунт для діалогу християн із язичниками, Татіан був налаштований радикально, стверджував повну несумісність християнства з язичницькою філософією, войовничо заперечував грецьке мистецтво й літературу. Був схильним до крайнощів, ображав і відштовхував своїх супротивників замість терпеливої дискусії. Вів нещадну полеміку проти грецької науки; висвітлював слабкість грецького політеїстичного богослов'я на тлі «величі» християнської концепції єдиного божества. Татіан стверджував, що юдео-християнська традиція наповнила грецьку моральну філософію всім цінним, однак перша демонструвала безкорисливість, чого бракувало другій. Здібний письменник, він, проте, часом апелював до ефекту, а не логіки, демонстрував недбайливість і несистемність викладу.

Погляди Татіана характеризують як певний синтез юдео-християнського монотеїзму зі стоїчною концепцією проміжного логосу, що створює раціональну і цілеспрямовану цілісність Всесвіту. Особистісний вимір забезпечувала віра в остаточне повернення занепалої душі до космічної пневми, звідки вона й вийшла.

Основні заблудження Татіяна, за свідченнями Іринея Ліонського, Іпполита Римського, Климента Александрійського та інших церковних письменників, полягали в тому, що він допускав невідомі еони, подібно до гностика Валентина (бл. 100–150, засновник течії валентиніан); пояснював біблійний вислів «Нехай буде світло!» (Бут. 1:3) як прохання деміурга до вищого Бога; відкидав можливість спасіння Адама за непослух; заперечував святість шлюбу, який вважав розпустою; засуджував вживання м’яса й вина та був одним із лідерів єретичної громади енкратитів, які, зокрема, практикували вживання води, а не вина, при здійсненні євхаристії. Так, Іриней Ліонський у книзі «Проти єресей» писав, що після смерті Юстина Філософа Татіан схилився до єресі енкратитів і валентиніан. Єронім приписав Татіану докетичний (див. Докетизм) спосіб думок про плоть Христа, оскільки той засуджував матерію як злу, і тим заперечував дійсне тіло Ісуса. Дорікали, що Татіан турбувався лише про власне спасіння (на відміну від церкви, яка пеклася про спасіння всіх людей) і духовно нагадував Тертулліана.

Твори

Повністю дійшов тільки один твір Татіана — апологія «Слово до еллінів» (грец. Λόγος πρός Ἓλληνας; відома також під назвами «Слово проти еллінів», «Промова проти язичників») у 42 главах. Написаний, мабуть, в м. Римі, після навернення Татіана в християнство (у період між 161 і 172, найімовірніше в 171); за іншою версією — в Антіохії, як переробка шкільної бесіди, призначеної для широкого розповсюдження. Праця збереглася в трьох пізніших копіях, недбало скомпонованих у 11–12 ст. із т. з. Кодекса Арети, створеного на замовлення візантійського богослова й церковного діяча Арети Кесарійського (бл. 860–935).

У першій частині (гл. 1–30) Татіан порівнював основні положення християнського вчення (про Бога, Слово, створення світу, провидіння, ангелів і демонів) із філософськими й релігійними поглядами греків і наголошував на перевазі християнства над античною філософією та міфологією. У другій (гл. 31–42) — доводив, що християнське вчення не тільки досконаліше, а й старше від грецької мудрості, бо Мойсей начебто жив за 400 років до Троянської війни, а отже, Гомер та інші грецькі письменники «викрали» його мудрість (насправді на ті часи контакти греків з юдеями були практично відсутні). В останній (42-й) главі Татіан подав коротку автобіографію, визнав свою віру, висловив намір залишатися в ній, спонукав інших наслідувати йому.

Твір є не так апологією, як агресивною полемікою з ученими грецького світу. Автор висловлює найглибшу зневагу до грецької культури, по суті, звинувачує всю класичну цивілізацію. Про християнство автор говорить стисло, тоді як недоліки язичництва трактує дуже докладно з позицій віровчення й моралі, полемічний дух тут значно переважає над апологетичним. Особливості цієї праці Татіана — несистемність викладу й непримиренна критика язичницької філософії (до якої його попередник і вчитель Юстин ставився з великою повагою, віднаходив у ній проблиски Божественної істини). Татіан нещадно висміює філософів, які, за його словами, постійно впадають у протиріччя та висловлюють абсурдні судження. Проте й сам використовує філософські концепції та методи, запозичені головно у стоїків. Праця мала великий авторитет у ранньому християнстві; уривки з неї наводили у своїх творах Афінагор Афінський (бл. 133–190), Климент Александрійський, Тертулліан, Євсевій Кесарійський та інші.

Інший твір — євангельська cимфонія «Звід чотирьох Євангелій», або «Діатессарон» (грец. Тὸ διά τεσσάρων [εύαγγέλιον]), написаний, імовірно, сирійською мовою (або майже одразу перекладений автором з грецької). Праця укладена після розриву Татіана з церквою, дійшла у фрагментах. Узгоджуючи тексти чотирьох Євангелій, Татіан вилучив родовід Христа і всі місця, що показують його історичне походження від царя Давида, вніс інші зміни (відкидав також Послання до євреїв і два Послання до Тимофія). Твір вдалося частково реконструювати на основі коментаря Єфрема Сирина (зберігся у вірменському перекладі), а також за допомогою цитат з Афраата Перського (270–345) та латинської й арабської переробок твору Татіана. «Четвероєвангелієм» до 5 ст. користувалися не лише послідовники Татіана, а й православні християни Антіохійської церкви. Феодорит Кирський знайшов понад 200 його примірників у церквах свого округу, спалив їх та замінив на канонічні Євангелія.

За свідченням Євсевія Кесарійського та Єроніма Стридонського, Татіан написав дуже багато книг, відомих тепер лише за назвами або невеликими уривками. Євсевій приписує Татіану «Книгу питань». Татіан сам згадував про свої книги: «Про тварин» і «Проти тих, хто міркував про божественні справи» (полемічна праця проти язичників). Климент Александрійський подав невеликий витяг з його твору «Про приготування за вченням Спасителя» (грец. Περί τοΰ κατά τόν Σωτήρα καταρτισμού), в якому Татіан засуджував подружжя. Відомі назви інших творів («Про диявола», «Проблеми» тощо).

Праці

Tatiani Oratio adversus Graecos // Patrologiae cursus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris: Apud Garnier, 1857. Vol. 6. Р. 803–888.
У к р. п е р е к л. — Слово проти еллінів / Пер. А. Хромяка. URL: https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/apolohety/tatian-asyrijets-slovo-proty-elliniv/

Література

Zahn T. Forschungen zur Geschichte des neutestamentlichen Kanons und Der altkirchlichen Literatur : in 4 Bd. Erlangen; Leipzig : Andreas Deichert, 1881. Bd. 1. Theil 1: Tatian’s Diatessaron. 286 p.
Petersen W. L. Tatian's Diatessaron: Its Creation, Dissemination, Significance, and History in Scholarship. Leiden : Brill, 1994. 555 p.
Wesseling K.-G. Tatian der Syrer // Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexikon : in 44 bd. Nordhausen : Traugott Bautz, 1996. Bd. 11. P. 552–571.
Лаба В. Патрологія. Життя, письма і вчення Отців Церкви. Львів : Свічадо, 1998. 551 с.
Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие. Киев : Храм прп. Агапита Печерского, 2002. 360 с.
Emily J. H. Christianity in the Second Century: The Case of Tatian. New York : Routledge, 2003. 256 р.
Мозговий І. П. Неоплатонізм і патристика, або Світло в присмерках великої цивілізації. Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2009. 471 с.