Іларій Піктавійський

Іла́рій Піктаві́йський (лат. Hilarius Pictaviensis), Іларій із Пуатьє (фр. Hilaire de Poitiers), святий Іларій (бл. 315, м. Піктавіум, тепер м. Пуатьє, регіон Нова Аквітанія, Франція — 367 або 368, там само) — теолог, єпископ, святий, Учитель церкви.

Іларій Піктавійський (Hilarius Pictaviensis)
Народження	бл. 315«бл» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 0.315.
Місце народження	Пуатьє
Смерть	367 або 368
Місце смерті	Пуатьє
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	теологія, місіонерство, пастирське служіння
Традиція/школа	християнство

Життєпис і діяльність

За свідченням Єроніма Стридонського, Іларій походив з аристократичної язичницької родини. Навчався вдома і в школі, здобув класичну граматичну й філософську освіту.

Присвятив ранні роки життя вивченню філософії. Прагнення осягнути сенс життя спонукало його звернутися до вивчення Нового Завіту. За переказом, в ту мить, коли він читав пролог Євангелія від Іоанна, де викладено вчення про божественне Слово-Логос, на нього зійшло небесне світло, що спонукало його до хрещення (350). Прийняв хрещення разом із жінкою й донькою Аброю.

353 обраний єпископом м. Піктавіума просто з мирян, попри те, що мав сім’ю (див. Раннє християнство).

Близько 354–356 Іларій як єпископ дав благословення своєму учневі Мартіну Турському заснувати перший пустельний монастир у Галлії, пустинь в Локотігіаку (тепер м. Ліґюже, регіон Нова Аквітанія), неподалік від м. Піктавіума.

Іларій не брав участі в Арелатському (353) та Медіоланумському (355) соборах, які підтвердили обвинувачення Афанасія Александрійського, проте активно зайнявся організацією опозиції галльських єпископів до Сатурніна, аріанського митрополита Арелата. На той час західні єпископи не знали грецької мови, а тому й не розуміли важливості відмінностей між термінами «омоусіос» (грец. ὁμοούσιος — єдиносутнісний; термін обстоювали нікейці) і «оміусіос» (грец. ὁμοιούσιος — подібносутнісний; термін аріан), хоча формально різниця полягала лише в літері йота («ι»), якою не хотів поступатися Афанасій. Коли імператор Констанцій ІІ (правив у 337–361) скликав собор у м. Медіоланумі (тепер м. Мілан, Італія) для засудження Афанасія, Сатурнін запропонував перевести собор до Галлії. Іларій не підписав його рішень і вплинув на інших єпископів, щоб вони цих рішень не підписували. Сатурнін на соборі в Бетеррах (тепер м. Безьє, регіон Окситанія, Франція) звинуватив його в неповазі до імператора, і Констанцій ІІ заслав Іларія як політичного підбурювача в Малу Азію (весна — літо 356).

У період заслання (356–360) Іларій перебував головно у Фригії, де вивчав грецьку мову, твори Орігена та Афанасія (хоча міг вільно пересуватися і діяти як мандрівний проповідник). Про ліберальність його поглядів свідчить той успіх, якого Іларій досяг у встановленні контактів з різними релігійними партіями Сходу. Він засудив як «святотатство» декларацію крайніх аріан, що прийняли так звану «Другу Сірміумську формулу» (357), згідно з якою Син навіть «не подібний» Отцю. На Селевкійському соборі в Ісаврії (359) він вітав перемогу поміркованої партії на чолі з єпископом Василієм Анкірським (4 ст.) і схвалив підтвердження Антіохійського Символу віри (341), який міг стати гарантом правовір’я Східної церкви.

Протистояв єретикам, що діяли в Галлії та Італії. На початку 360 він відвідав м. Константинополь і звернувся до імператора з проханням дозволити йому зустрітися на публічному диспуті з Сатурніном Арелатським і взяти участь у новому помісному Константинопольському соборі (360). Проте імператор під тиском аріан відмовив у цих проханнях і наказав Іларію повертатися до Галлії, після чого єпископ виступив з відкритим звинуваченням Констанція.

Прибувши в Галлію, Іларій відновив свою боротьбу з Сатурніном, внаслідок чого на соборі галльських єпископів у Парізіях (361, тепер м. Париж) той знову був засуджений і позбавлений посади. Майже всі єпископи підписали нікейські рішення.

Відтоді аріанство втратило свої позиції у Галлії. За часів імп. Юліана ІІ Відступника всі християни були звільнені з заслання. Восени 362 Іларій разом із Євсевієм Верцелльським (Верчелльським; бл. 283–371) боровся проти аріанства в Північній Італії. Він спробував переконати імп. Юліана відправити на заслання аріанина Авксентія, єпископа Медіоланумського, проте язичницький імператор відмовився.

Разом із Євсевієм Верцелльським Іларій зібрав 364 у м. Медіоланумі собор з метою засудження єп. Авксентія, але імп. Валентініан І (правив у 364–375) заборонив йому перебувати в Італії. Іларій повернувся в Піктавіум, де невдовзі й помер. Був похований за міськими стінами, на південному цвинтарі, де колись збудував сімейну каплицю.

Праці

Іларію Піктавійському належать догматичні, історико-полемічні й екзегетичні твори та гімни. Головною його працею є трактат «Про Трійцю» (лат. De Trinitate; 359–359, у 12 кн.), написаний у період заслання і присвячений доказу божественності Ісуса Христа як Сина Божого. Тут висловлена думка про те, що відмінності між правовірним і єретичним ученням часом є наслідком різного розуміння термінів, а не справжньою різнодумністю. В іншому творі «Про собори, або Про віру Східних”» (De Synodis seu Fide Orientalium; 359, у 2 ч.), як 13-й книзі до корпусу «Про Трійцю», Іларій намагається консолідувати нікейців на Заході перед собором в Арімінумі (тепер м. Ріміні, Італія; 359). Розповідає про те, що лише перед самим засланням уперше познайомився з Нікейським Символом віри. Книгу доповнюють «Апологетичні відповіді до тих, хто ганьбить книгу “Про Собори”» (Apologetica ad reprehensores libri de Synodis responsa; поч. 360-х).

Так звані 15 «Фрагментів з історичного твору» (Fragmenta ex Opere historico), ймовірно, є витягом із його праці проти аріан. Дві книги «До Констанція Августа» (Ad Constantium Augustum; 357 і 360) є проханням до імператора про допуск до дискусій з аріанами, в чому йому було відмовлено, через що він написав памфлет «Проти імператора Констанція» (Contra Constantium Imperatorem). Після невдалого собору проти Авксентія Іларій підготував працю «Проти аріан, або Проти Авксентія Медіоланумського» (Contra Аrianos, vel Auxentium Mediolanеnsem).

Серед його екзегетичних творів — «Коментар на Євангеліє від Матвія» (Commentarium in Matthaeum; 353–355), розділений на 33 глави (початок і кінець не дійшли), і «Трактат на Псалми» (Tractatus super Psalmos; 365), в якому Іларій дотримується алегоричного методу тлумачення біблійних текстів і водночас перебуває під сильним впливом орігенівської екзегези. Зберігся «Трактат про таємниці» (Tractatus mysteriorum). Єронім згадував про твори Іларія «Коментар на Пісню Пісень» (Commentarius in Canticum Canticorum), «Трактат на Книгу Іова» (Тractatus in Job) і невелике послання «До префекта Саллюстія, або Проти Діоскора» (Ad praefectum Sallustium sive contra Dioscоrum), але всі втрачено. Від Іларієвої поетичної «Книги гімнів» (Liber hymnorum) частково збереглися три гімни.

Відомо, що діяч листувався з єпископами Галлії, Германії, Британії та Сходу, проте його листи, крім кількох сумнівних, пропали.

Іларій визнавав гармонію віри й розуму, опирався на стоїцизм і був тільки поверхово знайомий із язичницькою літературою. Мова його творів складна. Далекий від умоглядних тонкощів східного богослов'я (на Заході тринітарна й христологічна термінологія тільки формувалася), він разом із Марієм Вікторином переніс проблематику й методи східної патристики на Захід (хоча й сам губився в термінології).

Визнання

За свою тверду позицію в богословській боротьбі з аріанством, яке заперечувало божественність Христа, здобув прізвиська «Афанасій Заходу», «батько християнства в Галлії».

Канонізований як святий. У католицизмі пам’ять вшановують 14 січня (імовірний день смерті або поховання Іларія), англіканстві — 13 січня, православ’ї — 14 (27) січня. 13.05.1851 папа Пій IX проголосив Іларія Учителем церкви.

На честь святого названо собор Сен-Ілер-ле-Гран та вулицю в м. Пуатьє, численні храми в інших містах Франції, кілька муніципалітетів. У 889, після спустошення м. Пуатьє вікінгами та в умовах загрози нових набігів, мощі святого були тимчасово перенесені до м. Ле-Пюї-ан-Веле (тепер регіон Овернь — Рона — Альпи). Уздовж всього шляху, яким прямували ченці, поширені топоніми на честь святого.

Ще з 4 ст. відомо про церкву Сант-Іларіо в м. Казале Монферрато (обл. П’ємонт, Італія). Культ св. Іларія поширився в Західну Британію, на його честь названо села Сент-Гіларі (графство Корнуолл, Англія) та Лланілар (графство Кередігіон, Вельс), а також на південь Іспанії, Канаду тощо.

Джерела

S. Hilarii, Pictaviensis episcopi opera omnia // Patrologiae cursus completus. Series Latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1844–1845. Vol. 9–10.
Documents of the Christian Church / Еd. by H. Bettenson. 2nd еd., rev. Oxford : Oxford University Press, 1970. 368 p.

Література

Durst M. Die Eschatologie des Hilarius von Poitiers: ein Beitrag zur Dogmengeschichte des vierten Jahrhunderts. Bonn : Borengässer, 1987. 386 p.
Лаба В. Патрологія. Життя, письма і вчення Отців Церкви. Львів: Свічадо, 1998. 551 с.
Hamman A. G. Les Pères de l'Église. Paris : Migne, 2000. 353 р.
Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие. Киев : Храм прп. Агапита Печерского, 2002. 360 с.
Colautti G. B. Las figuras eclesiológicas en S. Hilario de Poitiers. Roma : Pontificia Università Gregoriana, 2005. 299 p.
Petri S. Introduzione a Ilario di Poitiers. Brescia : Morcelliana, 2007. 176 р.
Dupont-Fauville D. Saint Hilaire de Poitiers: théologien de la communion. Roma : Pontificia Universita Gregoriana, 2008. 412 p.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Іларій Піктавійський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іларій Піктавійський (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.02.2026