Тома Аквінський

Тома́ Акві́нський (Тома з Аквіно, Фома Аквінський; лат. Thomas Aquinas; італ. Tommaso d'Aquino; близько 1225, фамільний замок Рокказекка поблизу м. Аквіно, тепер обл. Лаціо, Італія — 07.03.1274, абатство Фосса-Нова, м. Приверно, тепер обл. Лаціо, Італія) — філософ, богослов, чільний представник зрілої схоластики, систематизатор християнської думки, Учитель церкви. Ідейний засновник томізму — провідного напряму у схоластичній філософії та католицькій теології.

Тома Аквінський (Thomas Aquinas)
Народження	бл. 1225«бл» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 0.1225.
Місце народження	Аквіно
Смерть	07.03.1274
Місце смерті	Приверно
Місце поховання	Тулуза
Alma mater	Неаполітанський університет Федеріко II
Місце діяльності	Італія, Франція
Напрями діяльності	теологія, філософія, освіта
Традиція/школа	схоластика, томізм

Життєпис

Походив зі знатної й заможної родини, був наймолодшим з 9 дітей. Батько — граф Ландольф IV Аквінський лорд Рокказекки — служив у імп. Фрідріха ІІ.

Виховувався у абатстві бенедиктинців Монте-Кассіно. Продовжив навчання (імовірно з 1239) в Університеті Неаполя (тепер Неаполітанський університет Федеріко II). Тут познайомився з членами нещодавно створеного домініканського ордену (див. Домініканці). Попри опір родини, бл. 1244 склав чернечі обітниці.

Був направлений для навчання теології в Паризький університет (1245–1248), де став учнем Альберта Великого. Послідував за своїм наставником до м. Кельна, де студіював з 1248 і викладав як бакалавр-біблікус (академічний богословський ступінь, що давав право читати та коментувати Святе Письмо).

Повернувся до м. Парижа, викладав 1252–1259 у Паризькому університеті: з 1252 — бакалавр-біблікус; здобув ступінь магістра теології та з 1256 очолив кафедру (за сприяння папи Александра IV), з 1257 — доктор теології. Товаришував і полемізував з Бонавентурою, який тогочас викладав теологію в університеті. У цей період писав праці: «Про суще і сутність», «Коментарі до Сентенцій Петра Ломбардського», «Спірні питання про істину», коментарі до Боеція тощо; почав роботу над трактатом проти язичників.

1259 папа Урбан IV викликав Тому до м. Рима як головного богослова-радника папського двору та викладача. Читав курси лекцій з філософських дисциплін у монастирських школах та університетах Орвієто, Вітербо, Болоньї, Рима. Продовжував наукові дослідження: трактати «Сума проти язичників», «Про владу», «Про вічність світу», «Про єдність теологічного інтелекту», коментарі до Псевдо-Діонісія та Арістотеля тощо, майже десятиліття працював над своєю головною та найвідомішою філософсько-теологічною працею «Сума теології» (не встиг завершити за життя).

За ухвалою магістра ордену повернувся до м. Парижа для педагогічної діяльності в Сорбонні (1268–1272) та полеміки з аверроїстами (1270, див. Аверроїзм) і опонентами Арістотеля.

На прохання ордену організував у м. Неаполі Вищу теологічну школу (1272), де й викладав, зажив популярності своїми проповідями.

Помер дорогою до м. Ліона, де мав брати участь у Другому Ліонському соборі 1274. Похований у домініканському монастирі (Монастир Якобінців, франц. Couvent des Jacobins) у м. Тулузі (тепер регіон Окситанія, Франція).

Теологічні, філософські та політичні погляди

Певно, що аристотелізм є відправною точкою для думки Томи: подібно до того, як християнські догмати вважав домінантами у справах віри, так погляди Арістотеля — основою науки та філософії. Метафізика Арістотеля з її концепцією буття, доктриною причиновості та розрізненням матерії й форми, потенції та дії, субстанції та акциденції стала фундаментальною засадою томізму.

Мислитель здійснив синтез поглибленої та розвинутої арістотелівської філософії та християнського віровчення, обґрунтувавши гармонію віри й розуму. Для філософа абсолютно неприйнятні як позиції, що заперечують розум і науку, так і концепція двоїстої істини аверроїзму; відкидав і положення П. Абеляра, згідно з якими розум є найвищим критерієм істини. Для вченого наука (філософія) і релігія не суперечать одна одній, а обидві мають своє джерело в премудрості Бога. Тома визнавав правомірність науково-філософського знання. Стверджував, що філософія та окремі науки виконують допоміжні функції стосовно теології — саме філософія робить догмати віри зрозумілими для природного людського розуму. Водночас розпрацював і теологію як науку (в цьому аспекті відхід від августинізму є особливо виразним і мав фундаментальне значення для подальшого розвитку богослов’я). Поряд із тим не всі істини можна довести раціоналістичним шляхом: є істини, приступні розуму, а є такі, що належать винятково до сфери теології. Та в кожному разі суперечності немає: віра вища за розум, оскільки ґрунтується на абсолютній істинності Бога, тоді як людський розум може помилятися. У разі розбіжностей між вірою та розумом панівною є правда Об'явлення.

З-поміж тих положень теології, які, на думку Томи, можна довести філософським шляхом, — обґрунтування існування Бога (див. Докази буття Бога). Ці аргументи виклав детально у «Сумі теології», а також у «Сумі проти язичників» (або «Філософській сумі»), де навів п’ять логічних доказів (т. з. п’ять шляхів), заснованих на причиново-наслідкових зв’язках та картині світу:

• «кінетичний» — усе, що рухається, повинно мати причину свого руху (рушія), і такою причиною є Бог (у ланцюзі рухомих речей необхідно дійти до нерухомого першого рушія), «і саме Він є Вічним Двигуном», завдяки Богу відбувається перехід від можливості до дійсності;
• «причини, що породжує іншу» — кожна причина повинна мати Першопричину, яку й називаємо Богом;
• розрізнення «необхідності та випадковості» — випадковість, за Томою, це те, як матеріальний світ виявляє свою мінливість, а необхідність пронизує світобудову як відображення вічного й незмінного Божественного задуму; те, що є випадковим, передбачає необхідне, і так — до абсолютно необхідного акту;
• шлях «поступовості досконалості» — у навколишньому світі присутні речі, які є більш або менш добрими, істинними чи благородними, а отже, має існувати універсальна і найвища причина (еталон) буття, добра та будь-якої досконалості, яку й називаємо Богом;
• «про божественне керівництво світом» — доцільність діяльності та поведінки, яку спостерігають у речах і явищах (особливо — у живих істот), передбачає когось, хто має доцільно керувати світом, а отже, Бога.

У своїй онтології Тома близький до Арістотеля. Створюючи матерію, Творець вкладає в неї можливість, а форма її актуалізує. Тому конкретні речі складаються з можливості та дійсності. Матерія визначає індивідуальність і конкретність змісту речей, а форма виражає загальне. Існують різні форми: субстанційні (те, що надає речі саме її буття), акцидентальні (випадкові, мінливі), матеріальні та субсистентні (безтілесні) — до них належать ангели та душі людей.

Розрізняв сутність речей (те, чим річ є) та існування (власне факт присутності речі в реальності). У створених речах сутність та існування відрізняються, тоді як у Бозі, чистій досконалості, сутність та існування збігаються (що радикально відрізняє творіння від Творця). Бог не отримує буття ззовні, Його природа і є саме Буття.

Тома не оминув і одну з чільних тем середньовічних диспутів — проблему універсалій та посів проміжну позицію між реалістами (див. Реалізм) та номіналістами (див. Номіналізм). Вказував, що універсалії мають три види існування: у Божественному розумі, у предметах та в людському розумі.

В антропології — людина, згідно з Аквінатом, посідає проміжне положення між духовним світом ангелів і матеріальним світом, поєднавши в собі обидва. Бог створює душу і в момент творіння вдихає її в людину. В умовах земного існування душа й тіло пов’язані між собою нерозривно (душа безпосередньо з’єднується з тілом як своєю формою). Доктрина субстанціальної єдності людини стала предметом гострої полеміки, зокрема з францисканцями. Загалом погляди Томи є доволі ортодоксальними, надалі теолог теоретично обґрунтовує догмат про воскресіння з мертвих.

Гносеологія Томи продовжує арістотелівську, проте має деякі суттєві особливості. Для античного філософа пізнання це осягнення матеріальної дійсності, яке починається з чуттєвого досвіду та завершується діяльністю інтелекту. Тома вписує арістотелівську схему пізнання у християнський вимір, де природний розум доповнено надприродним Об’явленням, а кінцевою метою пізнання стає Бог. Розвинув доктрину активного інтелекту (поза теорією відчуттів), який розумів як здатність душі (божественне світло, відображене в душі).

Для Томи християнські істини не поглинають собою все, проте царина віри не повинна змішуватися зі сферою фізичного знання, так само як поняття фізичного світу не застосовні до Царства Божої благодаті. Божественне царство, у розумінні філософа, є вищим за «царство природи», але не знищує самостійності останнього. Фізична природа є підготовчим етапом, який веде до царства благодаті — з ним людину знайомить Об’явлення. Далі царство благодаті спрямовує до царства слави (особлива система сходинок, що веде до єдиного початку — Бога), спілкування з яким можливе в періоди духовного, містичного або інтелектуального споглядання.

У питаннях етики Тома слідує за Плотіном та Аврелієм Августином, вважаючи, що зло не може існувати самостійно, є недосконалою формою добра. Для гармонії необхідні різні ступені добра, а також речі різної міри досконалості, навіть певне зло не порушує гармонії Всесвіту, бо є необхідним. Порядок, справедливість, гармонія вимагають існування не тільки добрих людей, а й грішників. Бог є творцем зла як покарання, а не як провини. Людина має свободу волі, тому вона відповідальна за свої вчинки, бо сама здатна обирати між добром і злом. Міркував про співвідношення абсолютного блага та множинності благ у земному житті; Божественного закону, «природних» і надприродних чеснот; «природну мораль», притаманну людині, і принцип Божої любові та ін.

Тома стверджував верховенство розуму над волею (етичний інтелектуалізм): людина вчиняє доброчесні вчинки не тому, що цього забажала її воля, а тому, що її розум правильно визначив добро. У своїх висновках був дуже близький до Сократа, який вважав, що чим краще людина розвиває свій розум, тим доброчеснішою стає. Тома ніби продовжує цю думку, додавши своє судження: «знання та правильне мислення ведуть людину до спасіння».

Першим прокоментував «Політику» Арістотеля. Міркуючи про соціальне, розумів суспільство як таке, що випливає з самої природи людини. Водночас універсальні закони, соціальні інститути та держава — необхідні засоби досягнення спільного блага та підтримання божественного порядку. На думку Томи, суспільство завжди улаштовано ієрархічно, відбиває різноманіття досконалостей різних станів суспільного цілого. Більшість людей із необхідністю мусять займатися різною фізичною працею, а меншість — покликана до розумової праці та управління цією більшістю. Найзначущою працею, підкреслює Тома, є справа духовних пастирів, служителів церкви. Розвивав теократичну концепцію держави. На його думку, людина є суспільною та політичною істотою (у цьому він буквально повторює Арістотеля). Держава — необхідна норма життя суспільства. Проте, на відміну від Стагірита, Тома стверджує, що держава бере свій початок від Бога.

У своїх працях розрізняв три види права:

• від Бога, це «вічне право» — правильний і універсальний порядок речей;
• природне право» — відбиття вічного права в людському розумі, що виражає вроджене прагнення людини до добра;
• «людське право» — встановлені юридичні норми, які застосовуються до природного життя людей.

Основний принцип їх співіснування полягає в тому, що жоден нижчий закон не повинен суперечити вищому.

Міркував про три типи держави: олігархію, монархію та тиранію. Демократія для нього — різновид тиранії. Найприроднішою формою державної влади вважав монархію: як Бог єдиний у всьому світі, а душа єдина в тілі, так і єдиний правитель-монарх — найкраще для держави. Попри те, що влада походить від Бога, допускав випадки, коли правитель прийшов до влади незаконним шляхом або править несправедливо. Якщо влада відступає від Бога, Церкви, морально-етичних норм, то піддані мають право повстати проти неї. Утім Бог, відповідно до Свого задуму, може встановити погану владу з метою покарання людей за їхні гріхи. Політична влада має юрисдикцію над світовим порядком, а отже, відрізняється від влади Церкви (духовний порядок) і підпорядкована їй.

Детально розпрацював демонологію та ін. (вчення про демонів викладено у фундаментальній праці «Сума теології»).

Основні праці

Літературна спадщина Томи Аквінського налічує, за різними даними, від 80 до 100 творів, що охоплюють богослов’я, філософію, біблійну екзегетику та полеміку. Чільне місце серед них посідають: «Сума теології» (Summa Theologiae, 1265–1274) та «Сума проти язичників» (Summa contra Gentiles, бл. 1259–1265); «Про суще і сутність» (De ente et essentia; 1252–1256); «Дискусійні питання» (Quaestiones disputatae; 1256–1272), до яких входить цикл полемічних трактатів, створених у різні роки: «Спірні питання про істину» (Quaestiones disputatae de veritate; 1256–1259), відомий також під стислою назвою «Про істину» (De veritate), «Про Божу могутність» (De potentia; 1265–1266), «Про душу» (De anima; 1267–1268) та інші.

До політичних творів належать: «Про правління государів» (De regno ad regem Cypri, або De regimine principum; бл. 1265–1267); Коментар до «Політики» Арістотеля (Sententia libri Politicorum; 1269–1272); Коментар до «Нікомахової етики» Арістотеля (Sententia libri Ethicorum; 1271–1272).

Визнання

Учення Томи Аквінського здійснило винятковий вплив на розвиток європейської філософії, природного права, а особливо — католицького богослов’я та освіти. Спадщина вченого стала однією з вершин середньовічної думки й дотепер впливає на європейську інтелектуальну традицію (див. Неотомізм).

Створена ним логічно цілісна картина світу, проникнута ідеєю гармонійного порядку, стала квінтесенцією середньовічного інтелектуального світогляду. Почесний титул Аквіната «універсальний доктор» (лат. doctor universalis) підкреслює його роль у аналізі огрому філософських питань, які охоплювали всі доступні на той час галузі науки, філософії та теології. Серед відомих послідовників Томи — теологи й філософи Егідій Колонна (див. Егідій Римський), Гервей Наталіс (Ервей; бл. 1260–1323; Франція), Франсіско Суарес та ін. Ідеї Аквінського були значущими для Данте Аліг'єрі та ін. Богословська спадщина Томи стала офіційною доктриною католицизму.

Після смерті Аквіната названо «Ангельським доктором» (лат. Doctor Angelicus). Канонізований папою Іваном XXII у 1323; папа Пій V проголосив його 1567 Учителем церкви. Пам’ять святого Католицька церква згадує 28 січня.

Від 16 ст. домініканський коледж у м. Римі був названий на честь Божественного Томи (тепер Папський університет святого Томи Аквінського, відомий також як Ангелікум). Ім’я св. Томи присвоєно численним школам, коледжам, семінаріям, університетам, академіям у різних країнах світу, зокрема в Україні — Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського (засновано 1992).

Папа Лев XIII затвердив томізм як обов’язкове вчення для викладання в католицьких школах (1880). Від того часу виводять початки неотомістського руху, інституціювання справи дослідження, актуалізації та поширення інтелектуального доробку Томи Аквінського.

Образ Томи поширений в іконографії, зокрема у фрескових розписах, вівтарному живописі та скульптурі. Один із популярних сюжетів — «Тріумф Томи Аквінського». До його постаті зверталися художники Андреа Бонайуті (14 ст.), Філіппіно Ліппі (бл. 1457 — 1504), Карло Крівеллі (15 ст.), Фра Анджеліко (справжнє ім’я — Гвідо ді П’єтро; бл. 1395 — 1455), усі — Італія, Дієго Веласкес, Франсіско де Сурбаран та ін.

Праці Томи Аквінського перекладені десятками мов світу («Сума теології» — понад 50 мовами), зокрема українською. Завдяки міжнародній співпраці дослідників і перекладачів більша частина доробку мислителя оцифрована як «Корпус томістських текстів» (лат. Corpus Thomisticum).

Філософська спадщина Томи Аквінського справила помітний вплив на розвиток освіти та філософської думки в Україні. Цей зв’язок виразно простежується в історії братських шкіл, Києво-Могилянської академії та сучасних католицьких закладів освіти. У сучасному українському академічному середовищі систематично публікують дослідження, присвячені етиці, метафізиці та філософії природи Томи Аквінського.

Додатково

• Рішення Томи вступити до ордену домініканців викликало розпач і спротив у членів його сім’ї. Відомо, що мати наказала викрасти та ув’язнити сина. Брати схопили Тому по дорозі до м. Парижа, привезли до родового маєтку й намагалися змусити його змінити рішення. Проте майбутній вчений у своїх намірах залишився непохитним, родина була змушена змиритися з його життєвим вибором.
• Аквінат мав досить кремезну поставу, був мовчазним. За це отримав від домініканців прізвисько Німий Віл. Під час однієї з публічних теологічних дискусій відповіді Томи були такими глибокими та проникливими, що зворушений Альберт Великий пророче проголосив: «Рев цього вола лунатиме на весь світ».
• З ім’ям Томи Аквінського пов’язують крилатий вислів середньовічної схоластики про те, що філософія є «служницею теології» (лат. philosophia ancilla theologiae).

Джерела

• S. Thomae de Aquino Opera оmnia // Corpus Thomisticum. URL: https://www.corpusthomisticum.org/iopera.html

А н г л. п е р е к л. —

• On Kingship: To the King of Cyprus / Transl. by Gerald B. Phelan. Rev. ed. Toronto : Pontifical Institute of Mediaeval Studies, 1982. 119 p.

У к р. п е р е к л. —

• Коментарі до Арістотелевої «Політики» / Пер. з лат. О. Кислюк. 2-ге вид. Київ : Видавництво Соломії Павличко «ОСНОВИ», 2003. 796 с.
• Сума теології. Кн. 1: Про Бога. Питання 1–43 / Пер. з лат. П. А. Содомори. Львів : Сполом, 2010. 518 с.
• Компендіум теології / Пер. з лат. В. Котусенка, І. Піговської, А. Поляк. Київ : Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського, 2011. 423 с.

Література

1. Олексюк В. Томізм: християнська філософія Св. Томи з Аквіну. Чикаго : [б.в.], 1970. 206 c.
2. Torrell J.-P. Saint Thomas Aquinas: The Person and His Work. Washington : Catholic University of America Press, 2005. 439 р.
3. The Cambridge Companion to Aquinas / Ed. by N. Kretzmann, E. Stump. Cambridge : Cambridge University Press, 2006. 314 р.
4. Баумейстер А. Тома Аквінський: вступ до мислення. Бог, буття і пізнання. Київ : Дух і Літера, 2012. 408 с.
5. Содомора П. А. Терміносистема Святого Томи з Аквіну. Львів : Сполом, 2010. 286 с.
6. Чорноморець Ю. Апорії неотомізму // Sententiae. 2014. № 1 (30). С. 182–195.
7. Van Dyke Chr. Thomas Aquinas // Oxford Bibliographies in Philosophy. New York : Oxford University Press, 2016. URL: https://www.cvdphilosopher.net/_files/ugd/95dedd_ce8d0bfb86bb4548989d40b7b678314f.pdf
8. Shields Chr. J., Pasnau R. The Philosophy of Aquinas. New York : Oxford University Press, 2016. 322 р.
9. Бундак О. Теократична концепція держави та права у середньовіччі (на прикладі Августина Блаженного та Фоми Аквінського) // Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Право. 2025. Вип. 30. С. 7–15.

Автор ВУЕ

А. О. Налівайко

Покликання на цю статтю: Налівайко А. О. Тома Аквінський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Тома Аквінський (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.07.2026