Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові
Тро́їцько-Іллі́нський монасти́р у Черні́гові — пам’ятка архітектури національного значення, Україна.
Розташований на західній околиці історичного центру міста на Болдиних горах над заплавою р. Десни. Завдяки висотній композиції собору й дзвіниці ансамбль домінує в панорамі м. Чернігова. Складається з двох різноісторичних частин: Іллінського монастиря 11–17 ст. на терасі біля підніжжя гори та Троїцького монастиря 17–18 ст. на найвищому пагорбі.
Історична довідка
Появу печерного монастиря на схилах Болдиних гір пов’язують з ім’ям Антонія Печерського, який 1069 перебрався до м. Чернігова (вірогідно через конфлікт з великим князем київським Ізяславом Ярославичем). Того ж року чернігівський князь Святослав ІІ Ярославич над печерою Антонія спорудив дерев'яний храм Святого Пророка Іллі. Протягом 12 ст. печера Антонія перетворилася на розвинений підземний комплекс. У середині 12 ст. перед входом до нього на нижній терасі Болдиної гори звели замість дерев'яної невелику муровану Іллінську церкву, що збереглася дотепер. Під час монголо-татарського погрому м. Чернігова (1237) убито ченців і поруйновано наземні монастирські споруди; монастир занепав до серед. 17 ст. 1649 його відновлено коштом чернігівського полковника Стефана Пободайла (1600–1654), котрий і похований у відбудованій Іллінській церкві. Іллінський монастир як самостійний проіснував до 1672. Великий наплив прочан до чудотворної ікони Іллінської Богородиці вимагав розширення монастирського комплексу, що й здійснив архієпископ чернігівський Лазар Баранович. На сусідній горі (верхнє плато Болдиних гір), почали споруджувати ансамбль Троїцького монастиря. Тут було зведено низку мурованих споруд: 1677–1679 Введенську церкву з трапезною та три корпуси келій; за проєктом Й. Б. Зауера 1695 завершено будівництво Троїцького собору. Розширений монастир було названо Троїцько-Іллінським. Тоді ж упорядковано печерний комплекс, який складається з кількох ярусів підземних галерей, каплиці, келій та трьох підземних тридільних церков: Преподобного Антонія, Преподобного Феодосія та Святого Миколи, князя чернігівського (Миколи Святоші). Поряд було влаштовано відкритий склеп з кістками загиблих 1237 ченців.
1719 на горі збудовано східні келії, пекарню і мур, що оточував монастир. У середині 18 ст. монастирську територію розширено на захід і збудовано нові ділянки муру з 2-ма наріжними восьмигранними вежами. 1750 споруджено будинок архімандрита, у 2-й пол. 18 ст. — господарський корпус з погребами і льодівнею, кухню зі службами тощо. Остаточного завершення ансамбль набув 1771–1775, зі спорудженням дзвіниці, яка стала висотним акцентом архітектурної композиції монастиря та однією з головних містобудівних домінант м. Чернігова. У 17–18 ст. Іллінська і Троїцька частини ансамблю було з'єднано дерев'яною галереєю (не збережено). Після закриття монастирів і секуляризації їх маєтностей (за Катерини ІІ) у Троїцько-Іллінському монастирі зібрано колекцію творів українського золотарства, вилучених із різних монастирів Чернігівської єпархії. Указ Катерини ІІ про розміщення в Троїцько-Іллінському монастирі університету (1786) не було виконано; 1790 тут розташували архієпископську резиденцію.
Від 1967 монастир входив до складу Чернігівського архітектурно-історичного заповідника (тепер Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів Стародавній». 1970–1980-х проведено реставраційні роботи на пам'ятках архітектури: дзвіниці (1970), трапезній церкві, келіях, огорожі з вежами (1982–1983), печерному комплексі (1980). Соборові за проєктом архітектора-реставратора М. Говденко 1974–1985 повернуто первісні барокові форми і початкову семиверхість, втрачену під час пожежі 1731. Відреставровано Іллінську церкву, в якій улаштовано музейну експозицію. 1988 монастир передано під резиденцію архієпископа Чернігівського і Ніжинського УПЦ (МП).
Характеристика
Найдавнішою пам'яткою ансамблю є Іллінська церква, яка спершу виконувала функції хрещальні й була тридільною, однобанною, складалася з бабинця, нави та апсиди. З заходу до бабинця прилягав невеликий притвор. Зазнала перебудов 1649, унаслідок яких стала триверхою і набула рис стилістики бароко. В інтер'єрі зберігся іконостас в стилі рококо 1774. На північний захід від церкви розташована триярусна дзвіниця типу «восьмерик на четверику» 1908–1910; нижній двоярусний четверик мурований, верхній восьмерик — дерев'яний, увінчаний двоярусною банею барокових обрисів. З Іллінської церкви є вхід у печери й підземні споруди — складну систему галерей, окремих споруд і приміщень різного призначення, розташованих у чотири яруси в пагорбі, що прилягає до Іллінської церкви з північного сходу. До підземного комплексу влаштовано два входи — безпосередньо з Іллінської церкви та знадвору, від північного фасаду церкви. Найдавніший ярус міститься на глибині 12 м від денної поверхні (тут зроблені археологічні знахідки, що датуються 11 ст.). У другому ярусі — підземні церкви Антонія і Феодосія з добре виявленими обсягами притвору, нави й вівтаря. Стіни приміщень і склепіння обкладено цеглою. Найбільшою і найкращою за архітектурним вирішенням є церква Преподобного Феодосія, висотою 8,4 м. У третій ярус печерного комплексу ведуть цегляні сходи. Тут є каплиця, тупикові коридори, а також вихід на хори церкви Преподобного Феодосія. Галерея веде на 4-й ярус до церкви Миколи Святоші і келії Антонія Печерського. Загальна довжина відомих на 2020 печер становить 315 м: 1-й ярус — 85 м, 2-й — 80 м, 3-й — 54 м, 4-й — 96 м. Ширина галерей — від 0,5 до 1,0 м, висота до 1,9 м. Підлоги церков Антонія і Феодосія вимощено керамічною плиткою.
Троїцький собор спорудив Й. Б. Зауер з ініціативи Лазаря Барановича коштом гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Собор тринавовий, шестистовпний, триапсидний, з трансептом і 7-ма банями: 5 із них височіли над основним обсягом, 2 — над сходовими вежами, що фланкують західний фасад. Під собором є шестикамерна крипта, що використовувалася як місце поховання церковних ієрархів. Після пожежі 1731 4 бічні бані над основним обсягом не були відновлені й собор став трибанним. Після пожеж 1781 та 1808 собор відбудовано, внаслідок чого він набув рис класицизму. Проте фасадна пластика є вільною композицією символічно трактованих ренесансно-барокових ордерних форм. Чотириярусна надбрамна дзвіниця висотою 58 м стоїть посеред північного прясла монастирського муру, фланкована бароковими брамами з пластичними фронтонами. Дзвіниця в плані — квадрат з увігнутими гранями й зрізаними кутами. Нижній ярус масивний, має наскрізний арковий проїзд та наріжні контрфорси, оформлені як декоративні волюти. У верхніх ярусах влаштовано аркові отвори з круглими отворами-розетками над ними. Наріжники акцентовано пучками колон: на 2-му ярусі — римо-доричного ордера, на 3-му — іонічного, на 4-му — коринфського ордерів. Площини стін прикрашає барельєфне декоративне ліплення рослинного характеру. Вінчає дзвіницю гранчаста баня параболічних обрисів із маківкою. Введенська трапезна церква розташована з північного боку собору. Вона двобанна, має композицію, типову для українських монастирських трапезних 17 ст.: споруда лінійної багатокамерної структури з послідовним нанизуванням приміщень уздовж осі схід–захід: вівтар, нава, зал братської трапезної, сіни, господарські приміщення; сама церква безстовпна, зального типу, з гранчастою вівтарною апсидою. Над приміщеннями вівтаря і нави — по одній двозаломній бані, причому над навою — баня на світловому восьмерику. Споруда відзначається витонченим цегляним декором, що пов'язує цю пам'ятку зі стилістикою московської архітектури 2-ої пол. 17 ст. На території монастиря збереглося декілька мурованих корпусів господарського та житлового призначення. Серед них найцікавішими за архітектурним вирішенням є одноповерхові північно-східні келії, збудовані у два етапи: 1670–1680-х та 1770-1780-х. Вони мають складну форму плану, прилягають до монастирської огорожі й утворють внутрішній двір. Архієрейський будинок, зведений 1750, неодноразово перебудовувався, зокрема 1793 та упродовж 19–20 ст. Н-подібний у плані, двоповерховий, розташований навпроти головного західного фасаду Троїцького собору, формуючи парадний двір монастиря. Мур з брамою і вежами зведено в 2 етапи, які датують кін. 17 та сер. 18 ст., збереглися з деякими втратами. Найдавніші вежі були чотиригранними (не збереглися), а збудовані в 1740–50-х — восьмигранні. У східному пряслі муру міститься Іллінська брама, збудована на поч. 18 ст. Мур, брами й вежі витримано в стилістиці пізнього бароко.
Значення
Ансамбль Троїцько-Іллінського монастиря — унікальний витвір архітектури й містобудування, що справив визначальний вплив на розвиток української архітектури 18 ст. Він є винятково цінним свідоцтвом української культури доби бароко, має в своєму складі типологічно унікальні споруди, відомі в одиничних зразках, є автентичною пам'яткою. Іллінська церква — єдина уціліла споруда такого типу в архітектурі Давньої Русі; започаткувала найпоширеніший тридільний тип храму в українській мурованій архітектурі 13–18 ст. Троїцький собор належить до унікальної групи гетьманських соборів, в яких відроджено композиції мурованих храмів Київської Русі з впливами литовського і польського бароко. Послужив зразком для собору Мгарського Спасо-Преображенського монастиря.
Додатково
- У серед. 17 ст. Іллінський монастир став визначним центром українського іконопису. Провідним митцем був виходець із Волині Григорій Костянтинович Дубенський, у чернецтві Геннадій (? – після 1676). 1654 він написав ікону Богородиці для Іллінського монастиря, яка 1662 прославилася чудом.
- У Троїцько-Іллінському монастирі 1699 ієромонах Леонтій Боболинський (? – після 1700) завершив свій «Літописець, сі єсть Кройніка з різних авторов і историков многих...».
- 1679 Лазар Баранович перевіз сюди друкарню з м. Новгорода-Сіверського. Тут влаштували «типографський двір» і монастир перетворився на провідний центр українського друкарства. Славу виданням Чернігівської друкарні склали гравери й художники: львів'янин Никодим Зубрицький (1688–1724), киянин А. Козачківський та майстер Федір. Троїцько-Іллінська друкарня виховала низку місцевих художників книги: Никона Фігурського, Макарія Синицького, Інокентій Піддубного та ін. Визначними майстрами мідериту були Леонтій Тарасевич (1650–1703) та Іван Стрельбицький. З Троїцькою друкарнею співпрацював Інокентій Щирський (1650–1714). З 1743 тут працювали Михайло Чернявський та Іліодор Таляревський.
Цитати
«Чудо ікони Іллінської Богородиці 1662 описав козацький літописець Самійло Величко: ″Плакаше тогда Пресвятая Діва, жалующи православних христиан Малороссиянов (...), яко чрез незгоду, раздвоєніє і міждоусобіє єдини уже смертоносним оружиєм докончишася, другії з отчизни бідні в плін отведошася, треті имяху отведени бити, а четвертим предлежаша в отчизні глави положити, за предводительством неистовившихся тогда властолюбивих й к міждоусобию готовившихся вождов своих″»
(Вечерський В. В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. С. 199).
«У головній бані Троїцького собору до 1805 був напис: «В рок 1679 апріля в послідний день Храм сей свят зачатий, 17 літ здася. Совершися року 1695 коштом ясневельможного его милости пана Іоанна Мазепи гетмана войска запорожского»
(Вечерський В. В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. С. 201).
Література
- Логвин Г. Н. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль. Москва : Искусство, 1980. С. 107.
- Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. Київ : УРЕ ім. М. Бажана, 1990. С. 74-75, 280, 808.
- Говденко М. М. Дві споруди зодчого Йоганна Баптиста. З історії української реставрації. Київ : Українознавство, 1996. С. 244-251.
- Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання. Київ : Техніка, 2000. С. 294-295.
- Вечерський В. В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України: виявлення, дослідження, фіксація. Київ : Вид. дім А.С.С., 2005. С. 52-64.
- Вечерський В. В. Українські монастирі. Київ : Наш час, 2008. С. 196-209.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.03.2020
