Релігійні норми

Релігі́йні но́рми — різновид соціальних норм; випрацьовані в межах певної релігії (конфесії, деномінації) комплекси правил, приписів, заборон, заповідей, які регламентують поведінку вірянина в різних сферах суспільного і приватного життя, визначають належне, дозволене, можливе і неприпустиме в його діях, закріплюють уявлення про праведне та гріховне.

Загальна характеристика

Релігійні норми викладені у священних для певної релігії текстах (Біблії, Корані, Сунні, ТаНаХу, Талмуді, Ведах, Типітаці та ін.), актах духовної влади, працях авторитетних духовних законовчителів, моралістів, богословів, що формують віроповчальну традицію.

Поряд із універсальними релігійними нормами, що адресовані всім вірянам і закріплені у моральних заповідях, настановах засновників і пророків, Святому Письмі, ухвалах соборів, зведеннях канонічного права, формуються комплекси спеціальних субнормативних систем: для пересічних мирян, для духовенства (як окремого прошарку зі специфічним статусом), монахів, окремих чернечих орденів, жінок тощо.

У деяких суспільствах (наприклад, в ісламських) нормативна система упорядковує не просто поведінку, але всі сфери діяльності індивідів, спосіб життя вірянина назагал. Натомість для секулярного західного простору властиве достатньо чітке розмежування царин світського і релігійного внормування.

Історично сформована релігійно-нормативна система здійснює як традиційні для світських нормативних систем функції — регулювальну, орієнтаційну, санкціонувальну, інтегрувальну тощо, так і додаткові. Як органічна частина впливу релігії вона опосередковано виконує світоглядну, сенсотвірну, ідентифікаційну, традицієтворчу, демаркаційну функції. Понад те, упорядковує, норматизує й регулює життя релігійної спільноти саме на засадах її осібної ідентичності, вирізнення зі світського (або інорелігійного) оточення. Маніфестує себе не просто як альтернативну до світських норм систему, але як метанормативну систему, втілення надприродної, Божественної волі, приписів надприродного походження та універсальної значущості, первинний і тотальний спосіб організації людського буття.

З погляду релігії, девіантним постає увесь світський, секулярний, нерелігійний світ, що живе за законами і нормами, встановленими людьми, а не Богом; світ, де людина не знає справжніх зобов’язань (які можливі лише перед Творцем), як і справжньої винагороди за праведність та справжніх покарань (бо найтяжчі — кари у вічності).

У межах різних релігійних комплексів базові уявлення про норми і девіації будуть суттєво відрізнятися: норма у розумінні синтоїста, мусульманина, даоса або християнина передбачає різний набір уявлень, установок, моделей поведінки. Норми й правила, закріплені в одній традиції (наприклад, унормовані способи каліграфії в ісламі, правила вибору дружини у синтоїстській традиції), нерідко цілковито позбавлені нормативного сенсу для іншої, бо виходять поза межі уявлень про «норму» і «нормальне». Такі відмінності породжені й закріплені розбіжними соціальними, культурними, історичними, ментальними, етнопсихологічними чинниками. Поряд із тим те, що поєднує вкрай відмінні релігійно-нормативні комплекси — це сакралізація та абсолютизація уявлень про норму (і часто — демонізація відхилень від неї): все, що визнане правильним і належним, виповнюється змістом абсолютного добра, вищої правди й непорушності, а неправильним і злочинним — відповідно, змістом абсолютного і підступного зла.

Кордони релігійних норм і взірців, чеснот і моралі, належного і праведного зазвичай окреслені дуже чітко, вони важко піддаються змінам і новаціям; поведінка, що виходить за встановлені межі, автоматично потрапляє в царину гріха, неправедності, злосутності абощо.

Гнучкість, динамізм і компроміс — поняття, які слабко застосовні до характеристики релігійних нормативних систем, суперечать самій сутності релігійної норми як співвіднесеної з надприродним, вічним, абсолютним і досконалим джерелом (але не земній практиці її застосування).

Особливості релігійних норм

Ретельне, прискіпливе додержання усіх встановлених релігійних норм, конструює «ідеальний», взірцевий тип релігійної особистості.

До найсуттєвіших ознак релігійних норм відносять такі.

Претензія на безумовну домінацію стосовно вимог будь-яких інших норм (світських, звичаєвих, групових, сімейних). Релігійні норми, походження яких виводять з надприродного, богонатхненного, містичного джерела (об'явлення, просвітлення), постають як повеління, приписи, настанови, «закони Божі», що мають характер сакрально-авторитарних імперативів. Віряни мусять їх виконувати навіть всупереч вимогам будь-яких інших норм (аж до прямого нехтування останніми та зречення родинних і суспільних зв’язків). Переважна більшість релігій, зокрема релігії авраамічної традиції, імпліцитно містять вимоги безумовної дисципліни, покори, слухняності, неухильного дотримання встановлених приписів.
Прагнення до тотальності — претендують унормувати всі без винятку сфери життя вірянина, від сімейних і міжособистих стосунків до професійної сфери і громадської діяльності.
Переважно заборонний, обмежувальний та зобов’язальний характер базових норм. Історично ставав наслідком формування релігійних течій як форм духовного протесту проти чинної системи суспільних відносин та її ідеологічного й нормативного забезпечення. Поряд із надзвичайно високими вимогами до особи релігійно-нормативні системи містять дуже незначну частку дозвільних норм, різко звужують обсяг особистої свободи, можливого і допустимого у поведінці людини (релігійною максимою є ідея обов’язку і служіння людини Богу, торування шляху до спасіння, а не ідея її прав і свобод).
Спрямованість на обмеження (часто надмірне) фізичних, тілесних, природних потреб, систематичне утримання від їх задоволення або й пряму заборону на те (аж до табуювання).
Ексклюзивний і водночас демаркаційний характер: релігійні норми, адресовані носіям даної релігійної/конфесійної традиції (спільноти, громади) як «обраній», «Боговибраній», увиразнюють і закріплюють демаркацію вірян від адептів інших віровчень.
Передбачають специфічні засоби контролю та санкції у разі порушення чи невиконання, причому санкції «подвійні»: оскільки порушення релігійних норм вважають і гріховним і злочинним, то й покарання за нього передбачене, по-перше, як відплата «вища», потойбічна, від надприродної сили, і, по-друге, як кара земна, поцейбічна, силою корпоративного примусу (хоча й «заповідана Богом» і «делегована» його земним представникам).
Абсурдність помітної частини норм у фокусі повсякденності, здорового глузду, життєвого досвіду, буденного життя. Якщо більшість соціальних норм (правові, політичні, етичні), що врегульовують життєдіяльність великих і малих соціальних груп, закріплюють раціональний спосіб застосування накопиченого досвіду, колективного співжиття і задоволення соціальних потреб, то багатьом релігійним нормам така раціональність невластива. Крім того, частина норм, вкорінених у надто давніх звичаях і традиціях, просто втратили свою колишню раціональність через архаїчність і неадекватність у сучасних реаліях.

Релігійні норми і девіації

Соціологи функціонального напряму — Е. Дюркгейм, А. Коен (1918‒2014; США), , Р. Мертон — звертали увагу на те, що інституалізовані очікування, соціальні кодекси й норми здатні сприяти відхиленій (девіантній) поведінці окремих індивідів замість того, щоби унебезпечувати від неї. Порушення деяких соціальних кодексів схарактеризовано як «нормальна реакція нормальних людей на ненормальні умови».

Саме із особливостей релігійних норм виводять властиві їм девіантогенні ефекти, а саме:

своєрідний «нормативний парадокс»: цілковите і ретельне додержання релігійних норм спричиняє поведінку, що постає девіантною в очах світського суспільства (саме через ексклюзивність та антиномію всім іншим нормативним системам); в умовах секулярних держав це спричиняє колізію між релігійними нормами і світським законодавством;
категорично-заборонний, зобов’язальний і обмежувальний зміст релігійних норм (особливо виразний у порівнянні з іншими, толерантнішими моделями поведінки) та суворість встановлених санкцій нерідко породжують у відповідь природний протест, приховане чи відкрите стремління до ширшого задоволення своїх бажань і потреб, до самореалізації, можливостей вибору, користування благами суспільства;
протиріччя між священними, боговстановленими, авторитетними нормами, які лишаються еталоном, і реальною практикою релігійних громад (організацій, інституцій), конформізмом, залежністю від політичних, майнових, фінансових тощо інтересів і зисків;
консервативність, опір змінам, осучасненню, інноваціям (навіть назрілі адаптивно-важливі зміни у нормативному комплексі релігії широкий загал спершу сприймає як девіацію, згодом — певну контркультуру, пізніше — субкультуру, тільки через доволі тривалий час нові культурні стандарти набувають статусу релігійної норми);
дефіцит прийнятних з погляду ортодоксії способів задоволення природних людських потреб (наприклад, у комфорті, у тривалості сну, статевих стосунках, в їжі), неповнота чи неадекватність їх задоволення, що спонукає людину до анормативної активності;
фактичне співіснування двох опозиційних один одному рівнів актуалізації релігії в суспільстві — «офіційно-визнаної» релігії та релігії «популярної», народної, яка значно відхиляється від віросповідних (і нормативних) еталонів; офіційна релігія зазвичай є ревним борцем з язичницьким змістом народних вірувань, маргінальними релігійними практиками, архаїчними звичаями і забобонами;
втрата релігією у секуляризованих суспільствах функцій соціального контролю, зміна ставлення до релігійних норм з боку членів самої релігійної спільноти (колишні імперативи перетворюються з часом на данину традиції, застарілі звичаї, спадок минувшини).

Девіантогенні ефекти пов’язані з особливостями релігійного постмодернізму (вільний духовний пошук особистості, бриколаж світоглядної системи, синтез різних релігійних ідей і норм, вільний перехід із однієї конфесії в іншу, конструювання нової ідентичності тощо).

З-поміж проблем психології релігії — механізм впливу релігійних норм на особистість, спосіб та інтенсивність інтеріорізації таких норм, перетворення їх на внутрішні імперативи та обмеження вірянина. Характер переведення соціальних норм у внутрішнє «Я», глибина їх проникнення у свідомість зумовлені структурою конкретної особистості та усім її попереднім досвідом. Релігія, яка на нормативно-інституційованому рівні зберігає достатню цілісність, стійкість, константність, на індивідуальному рівні постає як феномен варіативний, мінливий, похідний від багатьох суб’єктивних рис особистості. Людина у повсякденності, залежно від ситуації, керується то практичними знаннями, то цінностями здорового глузду, то корпоративними правилами, то соціальними очікуваннями і лише у певних випадках — релігійними нормами. Відтак у побутових, комунікативних професійних тощо ситуаціях особа здатна вчиняти і вчиняє дії, які у співвіднесенні з її релігійною ідентичністю постають девіантними (як-от праця у релігійні свята, порушення правил посту, нерегулярне відвідування храму, не жертвування десятини від доходу).

Вибір девіантної моделі поведінки можуть розглядати: а) як незнання певних правил, приписів, статутів, регламентів; б) як другорядність, неавторитетність, невартісність тих чи інших норм для вірянина в його власній ціннісній ієрархії; байдуже ставлення до інститутів релігійного контролю; в) як певний суб’єктивний ризик, на який індивід наважується, попри можливі санкції для себе і свого оточення. Висновують, що в реаліях постмодерного світу девіантогенний вплив релігійних норм посилюється, а їхній колишній стабілізувальний потенціал (що був одним із базових чинників збереження і самовідтворення традиційних суспільств) швидко спадає. Нормотворча і нормоконтрольна сила релігії у світських західних суспільствах радикально обмежена. В умовах поліконфесійності кожна деномінація посідає в соціумі свою нішу нормативної субкультури й конкурує за вірян; а пересічний індивід часто на свій розсуд добирає для себе норми, цінності та авторитети. Перебігає процес релігійної аномії — послаблення дієвості релігійних приписів і норм, релятивізації релігійних переконань, посилення умовності релігійних санкцій, втрати соціального контролю за індивідом з боку релігійних інститутів (не релігія диктує людині, якою вона мусить бути, а навпаки, людина — релігії).

Прогнози щодо майбутнього нормативних функцій релігії суперечливі: деякі науковці вказують на посилення процесів фундаменталізації релігії та корпоративно-примусового впливу релігійних норм, інші — на процеси формування нових релігійно-правових інститутів на засадах толерантності, гуманістичних та етичних імперативів.

Література

Вовк Д. О. Право і релігія: загальнотеоретичні проблеми співвідношення. Харків : Право, 2009. 224 с.
Вовк Д. Співвідношення права і релігії у християнській правовій традиції: етап постсекуляризації // Вісник Академії правових наук України. 2010. Вип. № 4 (63). С. 58‒67.
Маніліч О. В. Місце релігійних норм у правовій системі держави // Право і суспільство. 2012. № 4. С. 43‒47.
Титаренко В. Плюралізація релігії як наслідок диференціації суспільства в утопіях і реальності // Українське релігієзнавство. 2016. № 79. С. 4‒7.
Арістова А. В. Феномен релігійної девіації: теоретичні нариси. Київ : Інтерсервіс, 2017. 180 с.
Арістова А. Форми релігійної девіації // Релігія та соціум. 2017. № 3‒4. С. 56‒63.
Мельникович М. С. Релігійні норми в структурі системи права // Київський часопис права. 2023. № 1. С. 36‒40.

Автор ВУЕ

А. В. Арістова

Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Релігійні норми // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Релігійні норми (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.03.2025