Особистість

Особистість у системі соціальних зв'язків

Особи́стість (лат. persona — маска, per se una — неподільна за суттю, per sonare — пронизана звуком) — 1) соціальний індивід, людина як суб’єкт взаємин міжособистісних і спільної діяльності різного предметного змісту; 2) системотвірна інстанція, що координує поведінкову активність людини у складі комплексу когнітивних та емоційно-вольових патернів, які характеризують способи самовизначення та індивідуального пристосування до життя.

Особистість поєднує в собі риси універсального (загальнолюдського), суспільно значущого (релевантного цінностям певної спільноти) та індивідуально неповторного, що втілює досвід специфічного для кожної людини життєздійснення.

Особистість формується в процесі онтогенезу під впливом певних соціокультурних умов та агентів соціалізації — сім’ї, референтної групи в закладах освіти, медіа тощо.

Історична довідка

Періоди розвитку наукових поглядів на особистість: філософсько-літературний, клінічний та експериментальний. Перший охоплює проміжок часу від мислителів стародавнього світу до початку 19 ст. Уявлення про особистість складалися на підставі спостереження за особливостями соціальної поведінки людей, містили спроби типології темпераментів і характерів, зазвичай на моральній основі.

Клінічний період тривав до першої чверті 20 ст. У цей час описові характеристики особистості доповнено результатами цілеспрямованих спостережень і бесід з психічно хворими людьми в умовах клініки. Це поклало початок численним теоріям рис, які характеризують особистість як з погляду норми, так і патології.

В експериментальний період (триває дотепер) піддано випробуванню окремі психічні процеси і властивості (часом на шкоду уявленням про цілісну особистість). Відбулося витіснення описової (герменевтичної) стратегії вивчення особистості пояснювальною (експериментально-діагностичною) із застосуванням математико-статистичних прийомів і верифікація принципів встановлених феноменів. На початку 21 ст. панує тенденція взаємного доповнення обох дослідницьких стратегій внаслідок методологічної тріангуляції — поєднаного використання якісних (феноменологічний метод, дискурсивний, наративний аналізи тощо) і кількісних, експериментальних методів, що послуговуються методами статистики математичної (дисперсійний, кореляційний, факторний, регресійний аналізи тощо).

Проблематика вивчення особистості охоплює питання нейрогуморального субстрату (темперамент, задатки як біологічні передумови формування здібностей), характеру, індивідуального стилю діяльності, стратегій життя, адаптаційних механізмів психіки, потребово-мотиваційної сфери як джерела активності, самосвідомості та Я-концепції, психології вчинку, свободи волі, морального вибору, ціннісного самовизначення тощо.

Характеристика теорій особистості

Компоненти теорій особистості: структура, мотивація, розвиток, психопатологія, психічне здоров’я, зміна особистості за допомогою терапевтичного впливу. Контури теорії особистості зумовлені аксіоматичними ціннісними уявленнями про природу людини за опозиціями свобода — детермінізм, раціональність — ірраціональність, [[[холізм|холізм]] — елементаризм, конституціоналізм — енвайроменталізм (біологічне — соціальне), мінливість — незмінність, суб’єктивність — об’єктивність, проактивність — реактивність, гомеостаз — гетеростаз, пізнаваність — непізнаваність. Ефективність виконання теорією її основних функцій — пояснювальної і прогностичної — оцінюють за шістьма критеріями: верифікованість, евристична цінність, внутрішня узгодженість, економність, широта охоплення і функціональна значущість.

Найпоширеніші теорії (гранд-теорії) і методологічні підходи (мініпарадигми):

• психоаналітична теорія З. Фройда;
• феноменологічна теорію К. Р. Роджерса;
• підходи до особистості з погляду її рис (Г. В. Олпорт, Г. Ю. Айзенк, Р. Б. Кеттел), п’ятифакторна модель чи «Велика п’ятірка» (П. Коста, нар. 1942; США), Л. Голдберг (нар. 1932; США), В. Норман (1926–2013; США), Р. МакКрей (нар. 1949, США);
• підходи теорій навчання до особистості (Дж. Б. Вотсон, Е. Л. Торндайк, Б. Ф. Скіннер та ін.);
• когнітивна теорія особистісних конструктів Дж. А. Келлі;
• соціально-когнітивна теорія А. Бандури і У. Мішела;
• когнітивні, інформаційно-процесуальні підходи до особистості.

Зазвичай кожна теорія особистості відповідає на три ключові запитання: «Що?» (стосується характеристик людини та їхнього взаємозв’язку), «Як?» (пов’язане з детермінацією індивідуальної поведінки з погляду генетичних і середовищних чинників), «Чому?» (орієнтоване на пошук її причин). Напрями дослідження особистості за класифікацією психолога С. Клонінгер (1944; США):

• психоаналітичний (З. Фройд, К. Юнг);
• психоаналітико-соціальний (А. Адлер, Е. Г. Еріксон, К. Горні);
• напрям, що вивчає риси особистості (Г. В. Олпорт і теорії факторного аналізу рис);
• навчальний напрям [Б. Ф. Скіннер, Дж. Доллард (1900–1980; США), Л. Е. Міллер (1909–2002; США)];
• когнітивне соціальне навчання (У. Мішел, А. Бандура, Дж. А. Келлі);
• гуманістичний напрям (К. Р. Роджерс, А. Г. Маслоу).

С. Р. Мадді (1935–2015; США) вважав, що особистість — це конкретна сукупність характеристик і прагнень, що зумовлюють ті загальні та індивідуальні особливості поведінкових проявів (думок, почуттів, ідей), яким притаманна стійкість у часі і які можна пояснити через аналіз соціальних і біологічних факторів, що впливають на актуальну ситуацію функціонування людини.

Прагнення постають як загальнолюдське інтенціональне і доволі стабільне ядро особистості, а характеристики — ситуаційно залежні периферійні риси. Теорії особистості автор відносить до однієї з трьох пояснювальних моделей — конфлікту, самореалізації чи узгодженості.

З. Карпенко (нар. 1959; тепер Україна) обстоює телеологічний (див. Телеологія) вектор розбудови психології особистості, зосереджений на ціннісно-цільовій детермінації людської поведінки як прояву свободи волі. Такий підхід потребує представлення цілісної особистості як інтегрального суб’єкта життєздійснення, наділеного потенціалом вітальним (індивід як «умовний», відносний суб’єкт життєдіяльності), адаптаційно-діяльнісним (власне суб’єкт умовно індивідуальної діяльності — моносуб’єкт), морально-комунікативним (особистість у значенні соціального індивіда — полісуб’єкт), творчо-естетичним (індивідуальність — метасуб’єкт) і сакрально-духовним (особистість у найповнішому, універсальному сенсі — абсолютний суб’єкт).

Література

1. Maddi S. R. Personality theories : A comparative analysis. 5th ed. Chicago (IL) : Dorsey Press, 1989. 749 p.
2. Hjelle L., Ziegler D. Personality Theories : Basic Assumptions, Research, and Applications. 3rd ed. New York : McGraw-Hill, 1992. 603 p.
3. Pervin L. A. The science of personality. New York : Wiley, 1996. 471 p.
4. Горностай П. П. Психология и роль : ролевой подход в социальной психологии личности. Київ : Інтерпрес ЛТД, 2007. 312 с.
5. Фурман А. А. Психологія особистості : ціннісно-орієнтаційний вимір : монографія. Одеса : Одеський національний політехнічний університет ; Тернопіль : Тернопільський національний економічний університет, 2016. 312 с.
6. Карпенко З. С. Аксіологічна психологія особистості : монографія. 2-ге вид., перероб., доповн. Івано-Франківськ : ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», 2018. 720 с.
7. Cloninger S. Theories of personality : Understanding persons. 7th ed. London : Pearson, 2018. 456 p.
8. Титаренко Т. М. Психологія життєтворення особистості в умовах невизначеності : монографія. Київ : Талком, 2021. 240 с.
9. Максименко С. Д. Генезис особистості : теорія і практика. Київ : Слово, 2021. 624 с.

Автор ВУЕ

З. С. Карпенко

Покликання на цю статтю: Карпенко З. С. Особистість // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Особистість (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.03.2026