Громадська думка

Волтер Ліпман – автор однієї з популярних теорій громадської думки.

Грома́дська ду́мка — притаманний окремим соціальним групам, спільнотам або суспільству стан свідомості масової, що виражається в явних або неявних уявленнях, фактах, емоціях, оцінних судженнях щодо певної теми, суспільної проблеми, події чи процесів суспільного життя. Громадська думка є механізмом соціальної взаємодії, відображає колективну позицію громадян щодо проблем, які спричиняють загальний інтерес. Може виявлятися в різних сферах суспільного життя: політиці, економіці, культурі, релігії, праві, освіті тощо.

Історична довідка

Уперше словосполуку «громадська думка» вжив державний і громадський діяч, письменник Дж. Солсбері (1115, за ін. даними 1120 — 1180; тепер Велика Британія) у книзі «Полікратик» (1159). Під цим поняттям автор розумів підтримку парламенту з боку населення.

Поняття усталилося з кінця 18 ст.

Одні дослідники вважають, громадська думка була в усі історичні епохи, але в традиційних суспільствах вона формувалася переважно в аристократичному колі (див. Аристократія). Інші пов’язують її виникнення зі становленням сучасного індустріального суспільства, де люди як вільні громадяни можуть безперешкодно генерувати думки про суспільні питання. Г. де Тард причину експансії громадської думки в 19 ст. вбачав у розвитку засобів комунікації — друку, залізниці та телеграфу.

Характеристика

Етапи формування громадської думки

1. Зародження індивідуальних думок. Знання про нове явище або ситуацію громадяни зіставляють із власними інтересами та інтересами інших членів суспільства.
2. Обмін думками. Під час спілкування та зіткнення різних думок виникають спільні судження й позиції, формуються різні групи з певним ставленням до явищ, подій чи фактів соціального життя.
3. Кристалізація загального погляду. Громадська думка на цьому етапі спрямовує певну поведінку та дії.
4. Спад. Відбувається зниження масового інтересу до проблеми, коли вона стає неактуальною для більшості громадян.
5. Відмирання. Думка перестає бути громадською, перетворюючись на роздрібнені судження окремих людей та групи.

Види (залежно від змісту суджень)

• Оцінна — виражає ставлення до різних фактів, подій або проблем, і ґрунтується здебільшого на емоціях.
• Аналітична та конструктивна — передбачає всебічний аналіз проблеми та вимагає від суб’єкта компетентності та ерудиції.
• Регулятивна — базується на нормах і традиціях, виражених у моральній свідомості соціальних груп та колективів, як позитивних, так і негативних суджень.

Структура

Громадська думка має раціональний, емоційний та вольовий компоненти.

• Раціональний (пізнавальний) компонент утворюється з конкретних відомостей, пов’язаних із раціональними знаннями про факти, події, явища, процеси.
• Емоційний компонент — сукупність масових настроїв і почуттів щодо фактів соціальної дійсності.
• Вольовий компонент — прагнення суб’єкта до вираження оцінних суджень, реалізації на практиці уявлень, поглядів і знань.

Канали вираження

• вибори органів влади;
• участь населення в законодавчій і виконавчій діяльності (референдуми, плебісцити);
• засоби масової інформації;
• соціальні мережі та інтернет-платформи;
• громадські організації;
• лобізм і групи тиску;
• збори громадян, мітинги, маніфестації, пікетування, страйки та ін.

Функції

1. Контрольна — спосіб соціального контролю громадськості діяльності інститутів влади, держави.
2. Соціалізаційна — інтеграція індивідів у суспільство, передавання загальноприйнятих цінностей, норм і стандартів поведінки, виховання відповідальності за свої соціальні дії.
3. Оцінна — вираження ціннісного ставлення суб’єктів громадської думки до фактів, процесів, подій соціальної дійсності.
4. Комунікативна — забезпечення взаємодії та обміну інформацією між органами державної влади й народом, що сприяє зближенню їхніх інтересів, розв’язанню суспільних проблем.
5. Директивна — вираження певної позиції щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур і рішень із проблем соціального життя.
6. Нормативна — сприяння формулюванню та встановленню нових соціальних норм.
7. Інноваційна — стимулювання новаторських підходів та ідей у різних сферах суспільного життя, сприяння розвитку та прогресу.

Опитування громадської думки в соціології

Для виявлення стану громадської думки проводять опитування. Соціологів, які спеціалізуються лише на опитуваннях громадської думки, займаються підготовкою, проведенням та аналізом її результатів, називають «полстерами».

Перші опитування з кінця 18 ст. мали назву «солом’яних опитувань». Їх проводили на основі нерепрезентативних вибірок із низькою якістю одержуваної інформації. У 1920-х учений Дж. Г. Геллап (1901; США — 1984; Швейцарія) запропонував науково обґрунтований підхід вивчення громадської думки та проведення масових опитувань, що дало змогу робити висновки про генеральну сукупність на основі вибіркової сукупності (див. Вибірка). 1936 Дж. Г. Геллап точно спрогнозував результати президентських виборів у США. Його підхід до масового опитування громадської думки з використанням репрезентативних вибірок і чітких дослідницьких процедур увійшов у практику соціологічних кампаній по всьому світу.

У соціальних науках побутує думка, що соціальне опитування є не тільки інструментом виявлення громадської думки, але й одним із прийомів маніпулювання нею.

Виявлення громадської думки є проблемним у державах з авторитарним (див. Авторитаризм) або тоталітарним (див. Тоталітаризм) політичним режимом, а також під час воєн: респонденти часто сприймають дослідників як представників влади і прагнуть відповідати з орієнтацією на панівні владні наративи, що транслюють у мас-медіа (через страх переслідувань і репресій).

Додатково

Думку про значущість громадської думки в суспільному житті висловлювали давньогрецькі філософи. Протагор, як і інші софісти, вважав за необхідне вирішувати питання справедливості та несправедливості, хибності та істинності з огляду на думку більшості.

Платон обґрунтував ідею, що позиція мудрих цінніша за погляди більшості.

Аристотель зазначав, що в певних обставинах колективна думка може бути кращою, оскільки сукупність різних поглядів і знань призводить до більш обґрунтованого та збалансованого розуміння деяких явищ.

За Ф. Беконом, хибні судження впливають на суспільні настрої, а розповсюдження упереджень зумовлено природним прагненням громадян до некритичного сприйняття загальноприйнятих ідей.

Т. Гоббс вважав думки джерелом дій людини та стверджував, що ефективне управління суспільством зумовлює мир та злагоду. Дж. Лок наділяв народ правом на спротив уряду, що порушує закон і не виконує своїх зобов’язань щодо захисту природних прав громадян.

На думку Ж. Ж. Руссо, демократичне республіканське правління (див. Республіка) покликане виражати громадську думку, охороняти права та свободи громадян.

І. Кант розрізняв знання, віру та думку як різні ступені переконання особистості.

Г. В. Ф. Гегель обстоював роль громадської думки в історичному процесі й розвитку держави, критикував деспотичні режими (див. Деспотизм), що не допускали публічних дискусій, та вважав, що народ є суб’єктом громадської думки.

Соціологи, філософи наголошували на соціологічному змісті поняття. О. Конт зауважував, що громадська думка має важливе значення для соціального порядку, дає змогу формувати соціальний консенсус, узгодженість дій і поглядів у суспільстві.

На думку Е. Дюркгейма, громадська думка є одним із проявів колективної свідомості — сукупності переконань і почуттів, спільних для членів суспільства, які створюють умови для соціальної інтеграції та солідарності.

М. Вебер розглядав громадську думку як один із чинників, який може вплинути на легітимність владних структур.

А. де Токвіль підкреслював важливість громадської думки в умовах демократичного правління. Громадська думка може чинити тиск на індивідів та обмежувати інтелектуальну свободу, тому для демократії необхідні інститути та норми, які захищають права меншин і сприяють свободі слова та думки.

Т. Парсонс наголошував на важливості ціннісного консенсусу для функціонування суспільства і стверджував, що громадська думка є одним із способів його вираження та підтримки.

Класовий підхід щодо оцінки феномену громадської думки представлено в марксизмі та неомарксизмі. К. Маркс вважав, що громадську думку формує панівний клас, який контролює ідеологічні інститути суспільства. Т. Л. Адорно, М. Горкгаймер, Г. Маркузе та ін. висловили ідею про вплив культурної індустрії на формування громадської думки, посилення гегемонії панівного класу та придушення критичного мислення, що обмежує можливість розвитку альтернативної громадської думки.

Ю. Габермас удокладнив концепцію «публічної сфери» — простору, де члени суспільства можуть вільно обговорювати і висловлювати свої думки щодо громадських питань. Участь у громадських дискусіях має відбуватися без тиску з боку політичної влади чи економічних інтересів.

Письменник, політичний коментатор В. Ліппман скептично ставився до можливостей звичайних громадян брати ефективну участь в управлінні суспільством. Ліппман стверджував, що люди не мають безпосереднього доступу до більшості подій і реалій, що відбуваються у світі. Натомість їхнє розуміння світу формується через уявлення і стереотипи, які створюються засобами масової інформації. Це обмежує здатність людей приймати обґрунтовані політичні рішення.

П. Ф. Лазарсфельд запропонував теорію двоступеневого потоку інформації: ідеї часто поширюються від засобів масової інформації до лідерів думок, які передають їх найближчому оточенню у власній інтерпретації і в такий спосіб впливають на думки та поведінку інших людей.

Згідно з моделлю комунікативного процесу Г. Д. Лассуелла, на громадську думку та поведінку аудиторії впливають мас-медіа через свої повідомлення, що може призводити до змін у сприйнятті чи діях.

Соціолог, політолог Е. Ноель-Нойман (1916–2010; Німеччина) запропонувала теорію «спіралі мовчання», відповідно до якої люди зі страху перед соціальною ізоляцією схильні приховувати свої думки. ЗМІ активно впливають на формування громадської думки, створюючи ілюзію домінування думок більшості, тоді як у суспільстві є більш складне розмаїття поглядів і позицій.

Інститут соціології НАН України проводить моніторинг громадської думки населення в Україні «Українське суспільство». Питання охоплюють різні аспекти соціального життя, такі як економіка, політика, соціальне самопочуття, стан здоров’я та рівень матеріального добробуту.

Соціально-економічні оцінки й очікування населення щоквартально аналізує громадська організація «Український інститут соціальних досліджень імені Олександра Яременка» за участю відділу моніторингових досліджень соціально-економічних трансформацій Державної установи «Інститут економіки та прогнозування НАНУ».

Вивченням стану громадської думки в Україні також займаються Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), Соціологічна група «Рейтинг», Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова («Центр Разумкова»), Центр соціальних та маркетингових досліджень «CОЦИС», дослідницька компанія «Factum Group», компанія «GFK Ukraine» та ін.

В Європі провадять кілька довготривалих моніторингових соціальних досліджень:

• Вивчення європейських цінностей («European Values Survey»);
• Європейський барометр («Eurobarometer»);
• Барометр нових демократій («New Democracies Barometer»);
• Європейські соціологічні дослідження («European Social Survey»).

Найвідоміший усесвітній моніторинговий дослідницький соціальний проєкт у світі — «Дослідження цінностей світу» («World Values Survey)».

Проблематика дослідження громадської думки може бути підпорядкована політичним інтересам. На думку П. Бурдьє, за опитуваннями можуть стояти інтереси частини еліти, які прагнуть нав’язувати думку про побутування певної громадської думки й консенсусу з окремих питань. У такий спосіб елітні групи можуть легітимізувати політику та зміцнити сталу систему владних відносин. П. Бурдьє визначає дві помилки в практиці опитувань громадської думки.

По-перше, кожен респондент достатньо політично та інтелектуально компетентний, аби трактувати та інтерпретувати питання на такому рівні, як це роблять полстери.

По-друге, всі громадяни повинні мати сформований погляд щодо будь-якої нагоди. Соціальне опитування може пропонувати неактуальні для них питання, щодо яких вони або не мають думок, або сумніваються, або обирають варіант відповіді навмання.

Література

1. Lippmann W. Public Opinion. New York : Free Press, 1965. 272 p.
2. Матусевич В. Громадська думка: критерії ідентифікації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. № 2. С. 5–15.
3. Мак-Комбс М. Встановлення пріоритетів: мас-медії і громадська думка / Пер. з англ. Київ : К.І.С., 2007. 256 с.
4. Калашнікова Л. В., Черноус Л. С. Світові соціологічні дослідницькі центри та служби: інформаційна довідка // Вісник Одеського національного університету. Серія: Соціологія і політичні науки. 2016. Т. 21. Вип 1. (24). С. 28–37.
5. Хабермас Ю. Структурное изменение публичной сферы: исследования относительно категории буржуазного общества. Киев : Весь мир, 2016. 344 с.
6. Полторак В. А., Зоська Я. В., Стадник А. Г. Соціальні стереотипи і громадська думка // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2020. № 27. С. 115–122.
7. Boyd-Barrett O. Media Imperialism: Continuity and Change. Lanham : Rowman & Littlefield, 2020. 338 p.
8. Міщенко М. Громадська думка існує, але чи завжди її можна виявити // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2022. № 3. С. 149–160.
9. Arnold-Forster T. Walter Lippmann and Public Opinion // American Journalism. 2023. Vol. 40. № 1. P. 51–79.

Автор ВУЕ

М. Н. Єнін, Г. А. Черних

Покликання на цю статтю: Єнін М. Н., Черних Г. А. Громадська думка // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Громадська думка (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.05.2024