Біологія (наука)

Біоло́гія (від біо... і грец. λόγος — слово, вчення) — наука про життя в усіх його проявах на всіх рівнях організації живого — тканинному, субклітинному, клітинному, органному, організмовому, надорганізмовому; сукупність наук про живу природу.

Історична довідка

Термін «біологія» вперше вжив 1797 у своїх працях анатом Т. Руз (1771–1803; тепер Німеччина). У 1800 поняття згадано у працях К. Ф. Бурдаха; 1802 його використали Ж. Б. Ламарк і Г. Р. Тревіранус (1776–1837; тепер Німеччина).

Відомості про живу природу (що збагачувалися мірою створення культурних форм різних рослин і одомашнення тварин) люди почали нагромаджувати ще в доісторичні часи. Значний емпіричний досвід накопичено задовго до початку нашої ери, свідченням чого є пам’ятки стародавніх культур (ассирійської, вавилонської, єгипетської, грецької). Природодослідники Давньої Греції, зокрема Аристотель і Теофраст, а пізніше натурфілософи Риму Стародавнього вперше вдалися до систематизації та узагальнення знань про живу природу. У перші століття нашої ери поширення набула ідея про «божественне начало всього існуючого», яка міцно вкорінилася в епоху середньовіччя. Тоді накопичення біологічних знань було здебільшого зумовлене інтересами медицини. «Канон лікарської науки» Авіценни (див. Ібн Сіна) містив знання про лікарські рослини та способи їх використання. При цьому вивчали переважно анатомію тварин (свині, мавпи), розтини людського тіла були заборонені. У епоху Відродження гуманісти поширювали та коментували праці античних філософів і натуралістів.

Коментарі до творів Теофраста, Плінія Старшого стали першими працями з ботаніки. З’являлися оригінальні короткі описи ліків, рослин — травники. 1583 А. Чезальпіно (1519–1603; Італія) розробив класифікацію рослин (див. Класифікація біологічна), засновану на будові насінин, квіток і плодів. А. Везалій підготував свій монументальний анатомічний трактат із 7 книг «Про будову людського тіла» (лат. «De humani corporis fabrica libri septem»; 1543). Праці анатомів стали підґрунтям для великого відкриття 17 сторіччя — вчення В. Гарвея про кровообіг (1628).

Можливості пізнання живої природи зросли із винайденням мікроскопа та удосконаленням техніки дослідження. Плеяда мікроскопістів 17 століття описала тонку будову рослин та їхні статеві відмінності, еритроцити і сперматозоїди тощо. Відкрито мікроскопічні організми, розпочато поглиблене вивчення розвитку рослин і тварин. Це спричинило створення у 19 столітті клітинної теорії, яка суттєво вплинула на розвиток еволюції теорії органічного світу. Ці відкриття зумовили виникнення протилежних напрямів в ембріології — овізму та анімалькулізму, призвели до боротьби концепцій преформізму й епігенезу.

У систематиці натураліст Дж. Рей (1627–1705; Велика Британія) описав у своїй праці «Історія рослин» (1686–1704) понад 18 тисяч видів, об’єднаних у 19 класів. Він використовував поняття «рід» і «вид», дав визначення поняттю «вид», класифікував хребетних тварин за анатомо-фізіологічними ознаками (1693). Ж. Турнефор запропонував одну з перших систем рослин, в якій розподілив їх на 22 класи (1700), увів у систематику поняття «рід». К. Лінней 1735 опублікував свою фундаментальну працю «Система природи», де вперше застосував бінарну номенклатуру. Прибічник обмеженого трансформізму Ж. Л. де Бюффон запропонував гіпотезу минулої історії Землі, де розділив її на кілька періодів, появу рослин, тварин і людини відніс до останніх періодів.

Від середини 18 ст. виникає чимало ідей та гіпотез щодо історичного розвитку живої природи, зв’язків між онтогенезом і філогенезом. Ш. Бонне увів поняття «преформація» та «еволюція», запропонував (1745, 1764) ідею «щаблів істот», яку з позиції еволюції 1809 пояснив Ж. Б. Ламарк.

Ідея розвитку організмів знайшла підтвердження в ембріологічних дослідженнях К. Ф. Вольфа (1759, 1768) та в 1817 — К. Г. Пандера (1794–1865; Росія), покладена К. Бером у основу порівняльної ембріології хребетних (1828–1837). Обґрунтована Т. Шванном (1839) клітинна теорія зіграла вирішальну роль у розумінні єдності органічного світу, в розвитку цитології та гістології.

Методом штучної гібридизації Й. Кельрейтер довів наявність статі у рослин і показав участь у заплідненні й розвитку яйцеклітин і пилку рослин (1761). Ж. Сенеб’є у 1782 та Н. Соссюр (1767–1845; Швейцарія) у 1804 встановили роль сонячного світла в здатності зеленого листя виділяти кисень і використовувати для цього вуглекислий газ із повітря.

Наприкінці 18 століття Л. Спалланцані (1729–1799; Італія) експериментально спростував ідею самозародження організмів, яка панувала до того часу в біології. Еволюційні ідеї Ж. Б. Ламарка критикували, зокрема Ж. Кюв’є — основоположник порівняльної анатомії (див. Анатомія і фізіологія порівняльна) та палеонтології, розробник (1825) вчення про катастрофи [див. Катастроф теорія (біологія)]. Природознавці 18 ст. (Ж. Л. де Бюффон, К. Ф. Вольф, П. С. Паллас) та 1-ї половини 19 ст. (К. Бер, Е. Жоффруа Сент-Ілер, К. Рульє) започаткували еволюційне вчення. Від 1830 унаслідок дискусії Ж. Кюв’є з Е. Жоффруа Сент-Ілером, який намагався обґрунтувати натурфілософське вчення про «єдність плану будови» тварин і допускав можливість еволюційних змін під прямим впливом зовнішнього середовища, утвердилися антиеволюційні концепції. Цілісну аргументовану теорію історичного розвитку живої природи вперше запропонував Ж. Б. Ламарк. Проте лише Ч. Р. Дарвін 1859 на основі узагальнення здобутків біології, вивчення селекційної практики та власних досліджень розробив наукову теорію походження видів тварин і рослин, проаналізував чинники еволюційного процесу. Вчення Ч. Р. Дарвіна (див. Дарвінізм) стало початком нового наукового періоду в історії біології та стало поштовхом до розвитку всіх її напрямів.

У середині 19 століття встановлено особливості живлення рослин та його відмінність від живлення тварин, сформульовано принцип колообігу речовин у природі (Ю. Лібіх, Ж. Б. Буссенго).

У фізіології тварин Е. Дюбуа-Реймон заклав основи електрофізіології, К. Бернар з’ясував роль секреторних органів у травленні (1845, 1847) і довів, що синтез глікогену відбувається в печінці (1848), Г. Р. Гельмгольц та К. Людвіг розпрацювали методи вивчення нервово-м’язової системи та органів чуття. І. Сеченов заклав основи розуміння вищої нервової діяльності («Рефлекси головного мозку»; 1863).

Л. Пастер остаточно спростував можливість самозародження сучасних організмів (1860–1864). С. Виноградський виявив (1887–1891) бактерії, здатні шляхом хемосинтезу утворювати органічні речовини із неорганічних. Д. Івановський відкрив (1892) віруси.

Утвердження дарвінізму в біології сприяло розробці низки нових напрямів: еволюційної порівняльної анатомії [К. Гегенбаур (1826–1903; тепер Німеччина)], еволюційної ембріології (О. Ковалевський, І. Мечников), еволюційної палеонтології (В. Ковалевський). Значних успіхів досягнуто у вивченні складних процесів поділу клітин (Е. Страсбургер, 1875; А. Флемінг, 1882), дозрівання статевих клітин і запліднення [О. Гертвіг (1849–1922; Німеччина), 1875; Г. Фоль (1845–1893; Швейцарія), 1877; Е. ван Бенеден, 1884; Т. Бовері, 1887] та пов’язаних із ними закономірностей розподілу хромосом у мітозі і мейозі. Це зумовило появу численних теорій, спрямованих на пошук носіїв спадковості у ядрі статевих клітин (Ф. Гальтон, 1875; К. Негелі, 1884; Е. Страсбургер, 1884; А. Вейсман, 1885–1892; Г. де Фріз, 1889).

Закономірності спадковості, виявлені Г. Менделем (1865), залишалися непоміченими до 1900, коли вони були підтверджені і стали засадничими для генетики. На основі вчення про чисті лінії (1903) В. Йогансен увів поняття «ген», «генотип», «фенотип» (1909). Хімічна природа генів і їх матричний принцип відтворення спочатку постулювалися суто теоретично як уявлення про «спадкові молекули» [М. Кольцов (1872–1940; тепер РФ), 1927]. У 1940-х природу гена почали трактувати не як білкову (див. Білки), а як нуклеїнову (див. Кислоти нуклеїнові). Зі зміною поглядів на природу гена розпочалася взаємодія біохімії та генетики, які до цього розвивалися незалежно. У 1944 О. Евері (1877–1955; Канада — США), М. Маккарті (1911–2005; США) та К. Маклеод (1909–1972; Канада — США) довели, що не білки, а дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) зберігає генетичну інформацію. У 1949–1951 біохімік Е. Чаргафф пояснив структуру ДНК, а біофізик М. Вілкінс провів рентгенографічні дослідження ДНК. Встановлення структури ДНК (Дж. Вотсон і Ф. Крік, 1953) зумовило розшифрування генетичного коду, яке стало революційним для молекулярної біології (в широкому значенні — комплексу напрямів, об’єднаних у фізико-хімічну біологію) та зумовило її подальший розвиток, а згодом також і інженерії генетичної та біотехнології.

У 20 ст. ідеї І. Сеченова отримали розвиток в працях І. Павлова, який у період 1917–1927 розробив вчення про умовні рефлекси і вищу нервову діяльність, відкрив шляхи експериментального дослідження функцій кори головного мозку, запропонував метод вироблення умовних рефлексів, що сприяло бурхливому розвитку нейрофізіології.

До знакових подій 1-ї половини 20 ст. належить відкриття бактеріологом А. Флемінгом першого антибіотика — пеніциліну (1929), що змінило підходи до лікування в сучасній медицині. У 1940 фармаколог Г. Флорі та біохімік Е. Чейн синтезували хімічно чистий пеніцилін, що уможливило створення низки необхідних ліків.

Фізіологія рослин досягла успіхів у вивченні фотосинтезу. У 20 ст. це дало фундаментальне розуміння, як рослини отримують енергію та синтезують органічні речовини, що є основою більшості харчових ланцюгів (див. Ланцюги живлення) на планеті. О. Бах (1857; тепер Україна — 1946; тепер РФ) і К. ван Ніл (1897; Нідерланди — 1985; США), з’ясували, що первинна фотохімічна реакція фотосинтезу пов’язана з дисоціацією води (тобто джерелом кисню є саме вода). Біохімік Р. Гілл (1899–1991; США) у 1937 довів, що ізольовані хлоропласти розкладають воду під дією світла з виділенням кисню. Згодом О. Виноградов у дослідах з ізотопною міткою експериментально підтвердив, що кисень під час фотосинтезу утворюється з води (1941). Наприкінці 1940-х М. Калвін встановив механізм засвоєння вуглекислого газу рослинами; Д. Арнон 1954 уперше виявив і описав циклічний і нециклічний типи фотосинтетичного фосфорилювання. Розкриття механізмів фотосинтезу стало основою для подальших досліджень у галузях фізіології рослин, біохімії, а також мало практичне значення для підвищення врожайності сільськогосподарських культур.

Від початку 20 ст. інтенсивно розвивалася еволюційна теорія. У 1920–1930-х розкрито роль еволюції мутаційного процесу, коливань чисельності та ізоляції за спрямованої дії добору. Синтез генетики та еволюційного вчення дозволив розпрацювати синтетичну теорію еволюції і став якісним стрибком у розвитку як генетики, так і еволюційної теорії. Принципові положення синтетичної теорії еволюції були закладені у працях С. Четверикова (1926), Р. Фішера, С. Райта, Дж. Голдейна, М.П. Дубініна (1929–1932) та інших. Формування синтетичної теорії еволюції означило заміну організмоцентричної концепції на популяційну. Перехід до створення єдиної системи біологічного знання, що відтворює закони розвитку і функціонування органічного світу як єдиного цілого, став якісно новим етапом у розвитку біології.

Серед найвагоміших досягнень біології у 20 ст. стало вчення В. Вернадського про біосферу (1926) і заснування біогеохімії, біогеоценології (1942) В. Сукачовим, вчення про екосистеми (1935) А. Тенслі, як наукової основи для розбудови стратегії взаємовідносин людства із природою. До середини 20 ст. у працях В. Шелфорда (1912, 1939), Ч. Елтона (1934) та інших учених розроблено основи екології як науки про взаємозв’язок між організмами та довкіллям. Від середини 20 ст. успіхи екології, проблеми охорони природи сприяли «екологізації» багатьох біологічних наук та утвердженню сучасного системного підходу розвитку популяційної біології.

Біохіміки М. Ніренберг і Р. Голлі, Г. Корана 1961–1965 розшифрували генетичний код і довели його роль у синтезі білка. Г. Корана вперше синтезував ген (1968), що започаткувало розвиток генетики молекулярної та інженерії генної. Після цього було розроблено технології штучного і ферментативного синтезу генів, що відкрило перспективи в діагностуванні (див. Діагностика медична), профілактиці (див. Профілактика в медицині) та лікуванні спадкових хвороб.

Ще однією важливою подією для розвитку біології у 20 ст. стало відкриття пріонів (С. Прузінер, 1982) — звичайних білків людини, які стають патогенними під упливом чинників зовнішнього середовища або генетичних змін і спричиняють захворювання головного мозку із летальними наслідками в людей і тварин.

Групою дослідників у Шотландії під керівництвом біолога К. Кемпбелла (1954–2012) та ембріолога Я. Вілмута (1944–2023; обидва Велика Британія) 1996 здійснено перше успішне клонування ссавця (вівця Доллі) з соматичної клітини дорослої особини. Значним досягненням у біології 20 ст. стало відкриття та вивчення упродовж 1960–1985 стовбурових клітин О. Фріденштейном (1924; тепер Україна — 1997; РФ) і Й. Чертковим (1927; тепер Україна — 2009; РФ). Термін «стовбурова клітина» запровадив ще 1908 гістолог О. Максимов (1874–1928; тепер РФ — США). Біолог Дж. Томпсон (нар. 1958; США) з колегами 1998 вивели першу лінію людських ембріональних стовбурових клітин.

Від початку 21 ст. в біології набули розвитку принципово нові напрями досліджень, повʼязані з розробленням методів інженерії генетичної, молекулярної біології, біотехнології, біоенергетики, біомедицини тощо. До головних здобутків біології 21 ст. належить технологія редагування геному CRISPR/Cas9 або так звані генетичні ножиці (метод дозволяє з високою точністю змінювати ДНК живих організмів, впливаючи на розвиток нових методів лікування раку та спадкових захворювань, його також застосовують для корекції мутацій), створення першого синтетичного геному, досягнення в галузі нейропротезування та генної терапії, а також прогрес у секвенуванні ДНК, що дозволяє глибше розуміти спадкові захворювання та розробляти індивідуальні методи лікування. Конструювання зміненого генетичного апарату клітин, нових форм мікроорганізмів, тварин і рослин шляхом уведення нових генів, які надають видам додаткових корисних ознак, становлять основу біотехнології. Біотехнологічні підходи уможливили створення принципово нових високопродуктивних та стійких до негативних впливів форм рослин і тварин, клонування окремих тварин і рослини, позбавлення клітини спадкових захворювань, штучне синтезування хромосом людини. Ці відкриття трансформують медицину, сільське господарство, промисловість та екологію, допомагаючи вирішувати глобальні проблеми людства.

Характеристика

Предмет і завдання

Біологія вивчає життя як якісно специфічну форму руху матерії, досліджуючи її структурні й генетичні зв’язки з нижчими його формами (фізичними, хімічними), а також усі процеси, що відбуваються в тілі носіїв життя — організмів; будову, функції, походження, розвиток, поширення організмів та їхніх природних угруповань, взаємовідносини між собою і з неживими компонентами довкілля. Мета біологічних досліджень полягає в пізнанні сутності життя і закономірностей його проявів. Біохімічні дослідження дозволяють повніше використовувати одержувані органічні речовини тваринного походження, а також їх лабораторного та промислового синтезу. Розвиток генетичної інженерії відкриває широкі перспективи для біотехнології біологічно активних речовин та ліків.

Система біологічних наук

Біологія об’єднує значну кількість наукових дисциплін. Своєрідні особливості рослинних і тваринних організмів зумовили диференціацію біології на дві основні галузі — ботаніку і зоологію. Вивчення мікроорганізмів зумовило виникнення мікробіології, від якої відокремилася вірусологія. Ботаніку, зоологію і мікробіологію поділяють на багато галузей, значна кількість яких є самостійними науками, що вивчають певні систематичні групи організмів. Так, бактерії — об’єкт дослідження бактеріології, водорості — альгології, гриби — мікології, найпростіші — протистології, комахи — ентомології, риби — іхтіології, птахи — орнітології, ссавці — теріології тощо. Класифікацію різних груп організмів здійснює систематика.

Друга група — біологічні науки, що досліджують найрізноманітніші прояви життя та властивості організмів незалежно від їхнього місця у системі органічного світу. Так, будову організмів та її зміни в індивідуальному й історичному розвитку досліджують морфологічні науки — морфологія тварин, морфологія людини, морфологія рослин, окремі розділи яких вивчають макроскопічну будову органів та їхніх структур (анатомія), мікроскопічну структуру тканин тваринних організмів (гістологія), внутрішню будову рослин (анатомія рослин), структурно-функціональні та інші властивості клітин (цитологія). Ці науки тісно переплітаються з фізіологічними (фізіологія рослин, фізіологія людини і тварин), що досліджують обмін речовин та енергії в живих істотах, їхні функції. Порівняльний аналіз внутрішніх структур і фізіологічних процесів є предметом відповідно порівняльної анатомії та порівняльної фізіології. Закономірності мінливості й спадковості організмів вивчає генетика, індивідуальний розвиток (онтогенез) — ембріологія, яку поділяють на ембріологію рослин та ембріологію людини і тварин, або в широкому розумінні — біологія розвитку. Явища старіння організмів, зокрема людини, є предметом вивчення геронтології; взаємовідносини організмів та їхніх угруповань між собою і з навколишнім середовищем вивчає екологія. Закономірності поведінки тварин є предметом вивчення етології. Біогеографія є наукою про закономірності поширення рослин (фітогеографія) і тварин (зоогеографія) на Землі. Конкретні шляхи еволюції та спорідненість різних систематичних груп організмів (тобто їхній філогенез) аналізує філогенетика.

Біологію поділяють на неонтологію, що вивчає сучасні організми, й палеонтологію — науку про викопні рослини (палеоботаніка) і викопні тварини (палеозоологія).

Вивчення походження, еволюційного розвитку, морфофізіологічних, інших біологічних особливостей людини та її рас, поширення їх на Землі є завданням певних розділів антропології.

Методи досліджень

У сучасній біології поряд із класичними методами досліджень використовують методи хімії, фізики, математики та інших природничих наук. Це сприяло появі таких наук, як біохімія, біофізика, біометрія, молекулярна біологія, радіобіологія. Унаслідок посилення інтеграції, взаємопроникнення і взаємодії певних галузей біології з’явилися екологічна генетика, цитогенетика, гістоцитофізіологія тощо.

Важливі дослідження, необхідні для вивчення мікроструктур та мікрофункцій організмів, для встановлення взаємозв’язків між структурними і хімічними елементами їхньої організації, здійснюють із використанням люмінесцентної, електронної мікроскопії, випромінювань йонізуючих, авторадіографії, спектроскопічних, поляриметричних, електрофоретичних та інших методів.

Рівні організації та вивчення життєвих явищ

Для живої природи характерне складне, ієрархічне підпорядкування рівнів організації її структур. Сукупність органічного світу Землі разом із навколишнім середовищем утворює біосферу (біосферний рівень), що складається з біогеоценозів (біогеоценотичний); особини, що вільно схрещуються між собою, одного і того ж виду утворюють популяції (популяційно-видовий); особини багатоклітинних складаються з органів і тканин (організмовий), утворених різними клітинами (клітинний), а ті, як і одноклітинні організми, — із внутрішньоклітинних структур (субклітинний), що побудовані з молекул (молекулярний). Для кожного з рівнів характерні специфічні закономірності, пов’язані з масштабами явищ, принципами утворення та організації, особливостями взаємин між рівнями (див. Рівні організації живого).

Розвиток біології в Україні

На теренах сучасної України розвиток біології як науки пов’язаний зі створенням університетів: Імператорського Харківського університету (1804, тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), Імператорського університету Святого Володимира (1834, тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), Імператорського Новоросійського університету (1865, тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), які були не лише освітніми установами, а й центрами проведення експериментальних і теоретичних наукових досліджень.

У Харківському університеті працювали відомі вчені: ботанік В. М. Черняєв (1794–1871; Росія — тепер Україна), який вивчав флору і уклав перше флористичне зведення для України; зоолог І. А. Криницький (1797–1838; тепер Україна) — перший дослідник молюсків у Східній Європі; палеонтолог І. Й. Калениченко (1805–1876; тепер Україна) здійснив перші в Україні палеонтологічні розкопки; фізіолог В. Я. Данилевський заклав основи електрофізіології головного мозку, бактеріолог Л. Ценковський — один із засновників вітчизняної школи мікробіологів.

У Київському університеті працювали В. Бессер — автор праць про флору Волині й Поділля; ботанік Е.-Р. Траутфеттер (1809–1889; тепер Латвія — тепер Україна) — першим використав принцип ботаніко-географічного районування; мікробіолог О. Д. Павловський (1857; тепер РФ — 1946; тепер Молдова) — вперше в Російській імперії виготовив протидифтерійну сироватку (1895); ботанік С. Навашин — уперше описав явище подвійного запліднення в покритонасінних рослин; зоолог О. М. Сєверцов — створив вчення про співвідношення онто- і філогенезу.

У Новоросійському університеті І. Мечников виконав дослідження внутрішньоклітинного травлення, що стали основою для створення ним теорії імунітету, спільно з О. Ковалевським довів єдність плану розвитку різних груп тваринного світу. 1886 І. Мечников спільно з М. Гамалією та Я. Бардахом (1857–1929; тепер Україна) організували у м. Одесі першу бактеріологічну станцію, де проводили вакцинацію проти сказу. Становлення та перші успіхи фізіології центральної нервової системи пов’язані з діяльністю І. Сеченова, який 1871–1876 працював у Новоросійському університеті, де підтвердив і розвинув сформульоване ним раніше положення про матеріальну основу психічних процесів. Важливу роль у розвитку біологічних досліджень відіграли товариства дослідників природи та наукові медичні товариства, зоологічні та біологічні кабінети, музеї та ботанічні сади, створені при університетах.

Від 1918 біологічні дослідження в Україні проводили і розвивали вчені Української академії наук (тепер Національної академії наук України), зокрема її профільних установ. Саме в профільних інститутах академії біологію розвивали академіки АН УРСР (ботаніки О. Фомін та Д. Зеров, біохіміки М. Гулий та В. Беліцер, фізіолог О.О. Богомолець, мікробіолог Д. Заболотний та інші).

У 2-й половині 20 ст. значні досягнення належать М. Гришку, П. Погребняку, А. Гродзинському, Є. Кордюм, В. Топачевському, О. Палладіну, О. Топачевському, Д. Гродзинському, С. Гершензону, П. Костюку, С. Комісаренку та багатьом іншим.

За часів незалежної України всесвітньо відомими стали дослідження з молекулярної біології Г. Єльської, нейрофізіології О. Кришталя, біотехнології, геноміки та інженерії рослин Ю. Глеби, нанобіотехнології О. П. Демченка (нар. 1944; Україна) та ін.

Значення

Біологія здійснила значний вплив на світоглядне значення на розвиток філософії. Біологія має велике практичне і теоретичне значення як основа ведення сільського, лісового господарства та промисловості. Пізнання закономірностей розмноження та поширення патогенів необхідне для успішної боротьби з інфекційними, паразитарними захворюваннями людини та тварин. Досягнення біології широко використовують у сільському господарстві (зокрема для підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин, для боротьби зі шкідниками та хворобами тварин і рослин) та медицині. Знання законів генетики та селекції, а також фізіологічних особливостей культурних та одомашнених видів сприяє вдосконаленню агротехніки та зоотехніки, виведенню продуктивніших сортів рослин та порід тварин. Рівень знань у галузі біогеографії та екології визначає можливість і ефективність інтродукції та акліматизації. Результати біологічних досліджень лежать в основі багатьох виробничих процесів харчової промисловості, легкої промисловості, фармацевтичної промисловості тощо. На основі даних біології можна правильно організувати охорону природи, раціональне природокористування і використання ресурсів біологічних, підвищення біологічної продуктивності. Зростає значення біологічних досліджень для потреб техніки (біоніка) та освоєння космосу (космічна біологія). На основі біологічних досліджень можливе вирішення одного з найнагальніших завдань, що постали перед людством, — управління еволюцією біосфери з метою збереження та підтримання умов існування людства.

Література

1. Мазурмович Б. М. Розвиток зоології на Україні. Київ : Київський університет ім. Т. Шевченка, 1972. 230 с.
2. Mayr E. The Growth of Biological Thought. Massachusetts. London; Cambridge : The Belknap Press of Harvard University Press, 1982. 974 p.
3. Развитие биологии на Украине : в 3 т. / Гл. ред. К.М. Сытник. Киев : Наукова думка, 1984–1985.
4. Magner L. N. A History of the Life Sciences, Revised and Expanded. 3rd ed. Baton Rouge : CRC Press, 2002. 514 p.
5. Simonetta A. M. Short History of Biology from the Origins to the 20th Century. Firenze : Firenze University Press, 2003. 476 p.
6. Голда Д. М. Генетика. Історія. Відкриття. Персоналії. Терміни. Київ : Фітосоціоцентр, 2004. 128 с.
7. Ситник К. М. Ботанічні наукові школи України в ХХІ сторіччі // Український ботанічний журнал. 2007. T. 64. № 1. С. 146–154.
8. Ситник К. М. Роль Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного в розвитку української фітобіології в ХХ–ХХІ сторіччях // Український ботанічний журнал. 2007. T. 64. № 2. С. 305–313.
9. Кордюм Е. Л. Космическая биология и медицина в Украине: история и перспективы // Наука та наукознавство. 2016. № 1. С. 87–110.
10. Morange M., Fagan T., Muise J. A History of Biology. 3rd ed. Princeton : Princeton University Press, 2021. 448 p.
11. Jacob F. The Logic of Life: A History of Heredity. Princeton : Princeton University Press, 2022. 376 p.
12. Петренко О. Ю. Сучасний стан та перспективи розвитку кріобіології і кріомедицини // Вісник Національної академії наук України. 2023. № 2. С. 75–78.
13. Гармасар В. Г. Еволюція та хронологія біологічних наук у світі та Україні. Част. 1 // Наука та наукознавство. 2024. № 1 (123). С. 111–130. URL: https://sofs.org.ua/sample-page/arhiv/2024-2/1-123/1-7/
14. Гармасар В. Г. Еволюція та хронологія біологічної науки у світі та Україні. Част. 2 // Наука та наукознавство. 2024. № 4 (126). С. 109–127. URL: https://sofs.org.ua/sample-page/arhiv/2024-2/4-126/1-8/

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Біологія (наука) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Біологія (наука) (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.12.2025