Палла́дін, Олекса́ндр Володи́мирович (10.09.1885, м. Москва, тепер Росія — 06.12.1972, м. Київ, Україна) — учений у галузі біохімії і громадський діяч, один із основоположників вітчизняної біохімічної школи, родоначальник нейрохімії як науки, фундатор і директор Інституту біохімії НАН України (1925–1969), дійсний член Академії наук УРСР (1942), дійсний член АН СРСР (1942) та АМН СРСР (1944), Президент АН УРСР (1946–1962), почесний член академій наук БРСР, Болгарії, Угорщини, Румунії, Польщі, лауреат премії ім. В. І. Леніна (1929), заслужений діяч науки УСРР (1935), Герой Соціалістичної Праці (1955).

Палладін, Олександр Володимирович
Народження	10.09.1885
Місце народження	Москва
Смерть	06.12.1972
Місце смерті	Київ
Alma mater	Санкт-Петербурзький університет
Напрями діяльності	біохімія, нейрохімія

Відзнаки
Ордени	Леніна (1944, 1945, 1948, 1953, 1955, 1965); Жовтневої Революції (1971); Трудового Червоного Прапора (1941, 1945); Червоної Зірки (1944); «Кирило і Мефодій» 1-го ступеня (Болгарія).

Життєпис

Народився в родині вченого-фізіолога рослин, професора Харківського (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), а потім Варшавського і Санкт-Петербурзького університетів, академіка Петербурзької академії наук (від 1917 — Російська академія наук).

1903 закінчив Ларинську гімназію (м. Санкт-Петербург) із золотою медаллю і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Під час навчання під керівництвом фізіологів лауреата Нобелівської премії з медицини, академіка РАН І. Павлова і професора М. Введенського (1852–1922; тепер Росія) виконав перші дві наукові роботи, присвячені фізіології нервової системи. Одна з них відзначена золотою медаллю Санкт-Петербурзького університету.

Для майбутньої діяльності обрав один із перспективних напрямів у фізіології тварин (див. Фізіологія людини і тварин) — фізіологічну (біологічну) хімію.

Після закінчення університету (1908) стажувався в Німеччині у професора Гайдельберзького університету А. Косселя та в лабораторіях Тюбінгенського університету Ебергарда Карла і Гіссенського університету (1909–1913; тепер Гіссенський університет імені Юстуса Лібіха). Результати наукових досліджень 1913–1916 узагальнено в монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин», за яку 1917 в Санкт-Петербурзькому університеті йому було присуджено науковий ступінь магістра фізіології та порівняльної анатомії. Згодом став доцентом.

Працював у м. Санкт-Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1909–1916), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914–1916), на посаді професора Новоолександрійського (від 1916 — Харківського) інституту сільського господарства і лісництва (1916–1923). У 1921 — професор і завідувач кафедри фізіологічної хімії Харківського медичного інституту (тепер Харківський національний медичний університет).

Організував науково-дослідницьку кафедру біохімії, на основі якої в жовтні 1925 створено Український біохімічний інститут Народного комісаріату освіти УРСР — перший Інститут біохімії на теренах СРСР і один із перших науково-дослідних закладів України. У грудні 1931 його включено до складу АН УСРР під назвою Інститут біохімії АН УСРР та переміщено із м. Харкова до м. Києва (тепер — Інститут біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України). О. Палладін залишався його директором (до лютого 1969) і почесним директором (до кінця життя). Від 1930 понад 30 років працював у Президії АН України: спочатку неодмінним секретарем, потім — віцепрезидентом, 1946–1962 — Президентом АН УРСР.

Похований на Байковому кладовищі м. Києва.

Наукова діяльність=

Автор майже 70 підручників, навчальних посібників і монографій, близько 600 наукових статей.

Перші наукові роботи присвячено зʼясуванню ролі й обміну важливого компонента мʼязів — креатину, що в подальшому привело до заснування наукового напряму — біохімії мʼязів.

Другий напрям дослідницької діяльності — біохімія харчування і зʼясування ролі вітамінів у харчуванні людини і тварин. Засновник наукового напряму — біохімії вітамінів. Разом з учнями досліджував авітамінози, вплив недостатності вітамінів в їжі на обмін вуглеводів, протеїнів, мінеральний обмін і на порушення регуляції метаболізму. У період Другої світової війни розпрацьовував синтез аналога антигеморагічного водорозчинного вітаміну К₃ — вікасолу, який є важливим компонентом у механізмі зсідання крові, тобто сприяє зупинці кровотечі. Значну увагу приділяв дослідженню біохімії нервової системи, які було розпочато ще 1922. Ці дослідження дали можливість накопичити достатній фактичний матеріал і встановити важливі закономірності біохімічної топографії нервової системи, її філогенезу й онтогенезу, зʼясувати особливості за різних функціональних, екстремальних і патологічних станів організму, а також дії на нервову систему різних фармакологічних препаратів і чинників середовища.

Творчі зусилля О. Палладіна в останні десятиріччя його життя були спрямовані на розробку актуальних проблем функціональної нейрохімії: на обмін протеїнів, нуклеїнових кислот, вуглеводів, медіаторів й інших біологічно активних речовин за різних фізіологічних і патологічних станів організму. Ці дослідження на органному, клітинному, субклітинному й молекулярному рівнях стали значним внеском колективу науковців Інституту біохімії в нейрохімічну науку, розшифрування біохімічних основ функціонування нервової системи, формування підходів для зʼясування молекулярних механізмів таких специфічних функцій головного мозку як памʼять, психічна діяльність людини, біохімія сну і психози. Дослідження протеїнів мозку узагальнено в монографії «Білки головного мозку і їх обмін» (рос. «Белки головного мозга и их обмен» 1972; перекл. англ. Palladin A. V., Belik Ya. V., Polyakova N. M. Proteins of the Brain and Their Metabolism. Plenum Press, New York, 1976).

Педагогічна діяльність

Понад 45 років працював на викладацькій роботі в університетах і медичних інститутах міст Харкова, Києва, Санкт-Петербурга. На основі курсу власних лекцій із фізіологічної хімії, прочитаних у Харківському медичному інституті, опублікував перший у СРСР «Підручник фізіологічної хімії» (1924; витримав 25 видань дев’ятьма мовами).

1934–1954 рр. — завідувач, а згодом (до 1960) — професор кафедри біохімії Київського університету (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Підготував майже 150 докторів і кандидатів наук, які очолили кафедри університетів і відділи науково-дослідних установ у різних містах СРСР та інших держав світу. Сформував біохімічну школу, до якої належали академіки АН УРСР / НАН України В. Беліцер, М. Гулий, Р. Чаговець, член-кореспондент АН СРСР і УРСР Д. Фердман, член-кореспондент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ) В. Ковальський, а також професори Е. Сорені (1905–1959; тепер Угорщина), С. Винокуров (1899–1955; тепер Україна), В. Вендт (1906–1993; Україна), Н. Полякова (1903–1991; Україна), Я. Бєлік (1921–2006; Україна), В. Короткоручко (1918–2005; Україна), М. Коломійченко (1892–1973; тепер Україна), Є. Сопін (1917–1973; Україна) та багато інших. Одними з останніх учнів були академік НАН України В. Лішко і доктори біологічних наук М. Курський (1930–2016; тепер Україна) та С. Кудінов (1937–2015; тепер Казахстан).

Громадська і політична діяльність

Один із засновників Міжнародного нейрохімічного товариства, засновник і голова Українського товариства фізіологів, біохіміків і фармакологів (1928–1959), Українського біохімічного товариства (1959–1972), президент Всесоюзного біохімічного товариства (1964–1969), перший голова товариства «Знання» УРСР (засноване 1947). Засновник журналу «Наукові записки Українського біохімічного інституту» (1926; тепер — «The Ukrainian Biochemical Journal») і співзасновник міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience» (укр. «Журнал нейронауки»), «The International Journal of Neuroscience» (укр. «Міжнародний журнал нейронауки») тощо.

Очолював делегації радянських нейрохіміків на міжнародних нейрохімічних конгресах у містах Страсбурзі, Мілані і Будапешті.

Депутат Верховної Ради СРСР, депутат і член Президії Верховної Ради УРСР. Як член української делегації брав участь у першій конференції зі створення Організації Обʼєднаних Націй, що відбулася в м. Сан-Франциско 1945. Працював у міжнародних організаціях як голова радянської делегації на Міжнародному конгресі прихильників миру в Голландії (1949).

Голова делегації діячів радянської культури на місячнику болгарсько-радянської дружби (1951), голова делегації УРСР на Міжнародній конференції з мирного використання атомної енергії в м. Женеві (1955), член делегації СРСР у м. Парижі на Міжнародній конференції із застосування ізотопів у наукових дослідженнях (1957), член делегації АН СРСР на святкуванні 300-річчя АН Великої Британії (1960).

Визнання

Нагороджений орденами й медалями: ордени Леніна (1944, 1945, 1948, 1953, 1955, 1965); орден Жовтневої Революції (1971); два ордени Трудового Червоного Прапора (1941, 1945); орден Червоної Зірки (1944); орден «Кирило і Мефодій» 1-го ступеня (Болгарія). Номінант на Нобелівську премію з хімії (1957).

Іменем вченого названо аудиторію головного корпусу Харківського медінституту, на будинку встановлено меморіальну дошку з барельєфом. Імʼя вченого присвоєно Інституту біохімії АН УРСР (Постанова Ради Міністрів УРСР № 36 від 29. 01. 1973), встановлено барельєф на головному корпусі Інституту.

Засновано Премію АН УРСР імені О. В. Палладіна за видатні наукові роботи в галузі біохімії, молекулярної біології і біотехнології. У квартирі вченого діє Меморіальний музей. Його імʼям названо один із проспектів м. Києва.

Праці

Исследования над образованием и выделением креатина у животных. Харьков : Типография Б. Бенгисъ, 1916. 184 с.
Жизнь сельськохозяйственных животных. Харьков : Союз, 1918. 124 с.
Научные основы народного питания. Харьков : Союз, 1919. 200 с.
Наши невидимые враги и друзья. Бактерии, их роль в природе и жизни человека: научно-популярная литература. Харьков : [б. в.], 1921. 50 с.
Учебник физиологической химии. Харьков : Государственное издательство Украины, 1924. 456 с.
Основи живлення. Фізіологічні нариси / Пер. з рос. 2-го перероб. вид. Харків : Держвидав України, 1926. 200 с.
Хімічна природа вітамінів. Київ : Українська академія наук, 1935. 34 с.
Практикум біологічної хімії. Київ : Держмедвидав, 1936. 192 с. (у співавт.)
Вопросы биохимии нервной системы. Киев : Наукова думка, 1965. 186 с.
Белки головного мозга и их обмен. Київ : Наукова думка, 1972. 316 с.

Література

Утєвський А. М. Олександр Володимирович Палладін. Київ : Наукова думка, 1979. 128 с.
Полякова Н. М., Белик Я .В., Власенко И. Н. Александр Владимирович Палладин. #Документы. Фотографии. Киев : Наукова думка, 1985. 168 с.
Назаренко В. І., Бєлік Я. В. Наукова, науково-організаційна та педагогічна спадщина О. В. Палладіна // Інститут біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України (1925–2005). До 120-річчя академіка О. В. Палладіна (1985–2005). Київ : Альфа-прайм, 2005. С. 44–53.
Данилова В. М., Виноградова Р. П. Становлення наукової школи О. В. Палладіна з функціональної нейрохімії (Харківський період — 1925–1931 рр.) // Український біохімічний журнал. 2010. Т. 82. № 3. С. 101–109.
Комісаренко С. В., Данилова В. М. Вибрані сторінки з життя і творчої спадщини Олександра Володимировича Палладіна (До 125-річчя від дня народження) // Український біохімічний журнал. 2010. Т. 82. № 4. С. 128–142.
Ковпак Л. В. Палладін Олександр Володимирович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2011. Т. 8. С. 43. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Palladin
Гамалія В. М. Олександр Палладін на посту президента АН УРСР (1946–1962): кроки академічних інститутів до переднього краю світової науки // Наука та наукознавство. 2019. № 3. С. 106–121.

Автор ВУЕ

В. М. Данилова

Покликання на цю статтю: Данилова В. М. Палладін, Олександр Володимирович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Палладін, Олександр Володимирович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.09.2025