Культура політична

Культу́ра політи́чна (англ. political culture; від лат. cultura — виховання, розвиток і грец. politikos — державний, громадянський) — сукупність стійких цінностей, норм, уявлень, установок і моделей політичної поведінки, які формують ставлення особи, соціальних груп і суспільства загалом до влади, інститутів політичних, процесу політичного та власної участі в ньому.

Історична довідка

Еволюція уявлень про політичну культуру, її історичні типи пов’язана з розвитком думки політичної та трансформацією політичних відносин. Витоки цього процесу простежено від часів Античності й середньовіччя, для яких характерна політична культура з мінімальною участю населення в політиці

та домінування традиційних і релігійних уявлень.

Окремі елементи феномену вивчали Платон («Держава») і Аристотель («Політика»), аналізуючи політичні уявлення, поведінку громадян і державні інституції.

У період Відродження й Нового часу (15–17 ст.) сформувалася ранньомодерна (підданська) політична культура. Спостережено зростання ролі централізованої влади державної та усвідомлення порядку політичного як сфери підпорядкування, а не активної участі. Проблеми влади, її легітимності та державного устрою в цей час досліджували Н. Макіавеллі («Державець») і Т. Гоббс («Левіафан»).

В епоху Просвітництва (18–19 ст.) утвердилася громадянська (партисипативна) політична культура, пов’язана з ідеями суверенітету народного, прав і свобод людини та громадянської відповідальності. Теоретичні основи демократичного устрою заклали Ш.-Л. де Монтеск’є («Про дух законів») і Ж.-Ж. Руссо («Про суспільний договір»). Практики громадянської участі аналізував А де Токвіль («Демократія в Америці»). У 2-й половині 18 ст. в працях Й. Г. Гердера вперше з’явився термін «політична культура», хоч автор вживав його в ширшому соціально-етичному контексті.

Сучасна політична культура (20–21 ст.) поєднує традиції громадянської участі й плюралізму політичного, характеризується розвитком політичної активності, критичного мислення та правосвідомості.

Наукова концепція політичної культури як окремої політологічної категорії остаточно сформувалася в середині 20 ст. завдяки політологам Г. А. Алмонду та С. Вербі. 1963 вони подали докладне визначення політичної культури, запропонували її типологію, започаткувавши методологію емпіричного аналізу політичних орієнтацій («Громадянська культура»).

Характеристика

Політична культура відображає усталені способи взаємодії громадян із політичними інститутами й процесами, формуючи контекст політичного життя.

Феномен охоплює сукупність уявлень, ціннісних орієнтацій, норм і моделей поведінки, що визначають спосіб сприйняття політики й участі в ній. Як складник суспільної свідомості та водночас чинник функціонування політичної системи, політична культура визначає стійкі правила взаємодії політичної, формує очікування громадян щодо влади і меж допустимої політичної дії. Вона виявляється не лише на рівні індивідуальної свідомості, а й у практиках діяльності політичних інститутів, характері комунікації політичної, формах участі та способах розв’язання конфліктів. Її елементи є відносно стабільними, оскільки формуються впродовж тривалого історичного розвитку й передаються між поколіннями. Водночас політична культура не є статичною, вона реагує на трансформації соціальні, еволюцію режимів політичних і ціннісні зміни в суспільстві, визначаючи ступінь демократичності політичного процесу, легітимність влади та ефективність взаємодії між державою і громадянським суспільством.

Компоненти внутрішньої будови (структури) політичної культури:

1. Когнітивний (пізнавальний) рівень охоплює сукупність знань і уявлень про політичну систему, її інститути, конституційний лад, права й обов’язки громадян.
2. Афективний (емоційний) рівень відображає почуття й емоційне ставлення до політичних явищ (патріотизм, довіра або недовіра до влади, відчуження, симпатії чи антипатії до лідерів).
3. Оцінний (аксіологічний) рівень формує оцінні судження про політику, що виникають на основі зіставлення знань та емоцій із власними моральними критеріями й інтересами (сприйняття влади як легітимної, а рішень — як справедливих).

Функції політичної культури:

1. Ідентифікаційна, що дає змогу громадянину усвідомити свою належність до певної спільноти чи держави.
2. Інтегративна — забезпечує єдність суспільства на основі спільних цінностей.
3. Через функцію соціалізації відбувається передача досвіду політичного й моделей поведінки між поколіннями.
4. Регулятивна — визначає межі допустимої поведінки суб'єктів.
5. Комунікативна — забезпечує взаємодію між інститутами влади та суспільством.

Політична культура реалізується на різних рівнях суспільного життя. На індивідуальному рівні вона оприсутнюється в знаннях, ціннісних орієнтаціях і моделях поведінки громадян; на груповому — у соціальних спільнотах, професійних, регіональних або ідеологічних групах; на інституційному — у діяльності органів державної влади, політичних партій, громадських організацій і в політичній комунікації.

Політична культура визначає характер політичного життя, впливає на стабільність і розвиток політичної системи та забезпечує взаємозв’язок між державою, громадянським суспільством і окремими індивідами.

Методологічні підходи

У політичній науці сформувалися такі підходи до вивчення феномену:

• біхевіоралістський — зосереджений на емпіричному вивченні політичних орієнтацій і реальної поведінки громадян;
• культурологічний — досліджує роль традицій, символів, міфів і цінностей у політичному житті;
• цивілізаційний — розглядає політичну культуру в широкому соціокультурному контексті.

У сучасних дослідженнях феномен аналізують також у зв’язку з процесами демократизації, глобалізації та трансформації політичної комунікації.

Поширеність використання

Поняття політичної культури широко застосовують у політології, соціології, управлінні публічному для аналізу ефективності інститутів, розвитку демократії та громадянського суспільства.

Література

1.  Almond G. A., Verba S. The Civic Culture : Political Attitudes and Democracy in Five Nations. Princeton : Princeton University Press, 1963. 574 p.
2.  Herder J. G. Reflections on the Philosophy of the History of Mankind. Chicago : The University of Chicago Press, 1968. 401 р.
3.  Правова і політична культура українського соціуму за умов модернізації політико-правового життя : монографія / За ред. М. П. Требіна. Харків : Право, 2017. 560 с.
4.  Sergiienko T., Babarykina N. Features and trends of the development of the political culture of the Ukrainian society in the conditions of the hybrid warfare // Humanities Studies : збірник наукових праць. 2021. Вип. 7 (84). С. 58–64.
5.  Волянюк Т. А. Політична свідомість і культура як чинники формування образу сучасної української держави // Право та державне управління. 2023. № 2. С. 353–358.
6.  Сергієнко Т. І., Курта О. О., Сластін В. О. Зміни ціннісних орієнтацій у політичній культурі в умовах медіаглобалізації та цифрових технологій // Сучасні політичні візії. 2024. № 2. С. 49–54.
7.  Ботіка Т. С., Соловей А. О. Національні особливості політичної культури в Україні як основа збереження історичної пам’яті // Політикус. 2025. № 1. С. 119–123.
8.  Волобуєв В. В., Сергієнко Т. І., Сластін В. О. Вплив зовнішніх і внутрішніх інформаційних потоків на політичну культуру та свідомість українців // Політикус. 2025. № 5. С. 25–32.

Автор ВУЕ

• Т. І. Сергієнко

Покликання на цю статтю: Сергієнко Т. І. Культура політична // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Культура політична (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.05.2026