Ейфелева вежа в Парижі
Ейфе́лева ве́жа в Пари́жі (фр. La Tour Eiffel) — висотна інженерна споруда, архітектурна пам’ятка у м. Парижі (Франція); складник пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (з 1991).
Зміст
Розташування
Вежа розташована у західній частині історичного центру міста на березі р. Сени біля північно-західного кінця Марсового поля. Архітектурна домінанта, найвища споруда у місті, символ м. Парижа та Франції загалом.
Історична довідка
Ескізний проєкт вежі заввишки 300 м та попередні інженерні розрахунки щодо її будівництва розроблено 1884 у проєктному бюро інженера Г. Ейфеля. Архітектурну частину проєкту доопрацював паризький архітектор Ш. Л. С. Совестр (1847–1919; Франція). Вежу планували збудувати як вхідну браму й оглядовий майданчик у комплексі споруд Всесвітньої виставки у м. Парижі 1889, приуроченої до 100-річчя Французької революції 1789–1799. Одночасно було запропоновано іншу архітектурну домінанту експозиції — у вигляді велетенської гільйотини. Проте міністр торгівлі, відповідальний за організацію виставки, обрав проєкт Г. Ейфеля. Спершу вежу планували створити як завершення мосту через р. Сену, однак цьому завадили слабкі берегові ґрунти. Остаточне місце розташування із 107-ми запропонованих обрали на Марсовому полі, де й розмістили згодом виставкові павільйони. Підготовчі роботи розпочато 1886, 30.06.1887 завершено спорудження фундаментів під чотири основні опори. Проте 14.02.1887 у пресі опубліковано «Протест митців» проти спорудження вежі, який підписали провідні французькі художники, скульптори, поети (Ш. Леконт де Ліль, Сюллі-Прюдом), письменники [ А. Дюма (син)], композитори (Ш. Гуно), архітектори (Ш. Гарньє) та інші. Вони застерігали, що грандіозна інженерна споруда з металу візуально принизить найрепрезентативніші споруди столиці Франції та знищить красу Парижа. Та це не зупинило будівництво, на якому щоденно по 10 годин працювало до 300 робітників. Окремі конструктивні елементи з кованого заліза виготовляли на заводі, а потім перевозили й монтували на місці, скріплюючи заклепками. Будівництво було швидким і безперешкодним завдяки раціонально розрахованим Г. Ейфелем оптимальним розмірам складників, точності виготовлення їх і високій якості проєктних креслеників, згідно з якими виконували будівельно-монтажні роботи. На флагштоку завершеної споруди Г. Ейфель підняв французький прапор 31.03.1889. Будівництво коштувало 7 799 401 франк (частину цих коштів асигнував Г. Ейфель як підприємець — власник заводу будівельних конструкцій). Упродовж наступних п’яти місяців під час проведення виставки споруда окупилася на 75 %. Згодом вона почала приносити прибутки за рахунок плати за її відвідування. Згідно з початковими угодами, вежу мали демонтувати через 20 років після її спорудження. Проте в ній влаштували, окрім оглядових майданчиків на трьох рівнях, два ресторани, метеорологічну станцію, фізичну лабораторію, яка спершу займалася аеродинамікою, а потім стала помічною у розвитку радіозв’язку. Зрештою французьке військове відомство взяло її в своє управління й за допомогою встановлених там передавально-приймальних пристроїв налагодило швидкий зв’язок так званим бездротовим телеграфом між Парижем і прикордонними військами (перед тим зв’язок здійснювали поштовими голубами). Це допомогло Франції відбити німецький наступ на початку Першої світової війни. У міру розвитку радіозв’язку вежу почали активно використовувати з цією метою, а 1935–1939 тут провели одні з перших успішних спроб передавання телевізійних сигналів і від 1940 на вежі діяв телевізійний передавач; згодом споруду використовували як телевізійну вежу.
Від 1889 Ейфелева вежа постійно відкрита для відвідування. Вона стала провідним туристичним об’єктом країни. За офіційними даними 2025 її відвідало 6 750 000 осіб, а всього за період 1889–2025 — 343 598 791 осіб. Перед пандемією коронавіруса протягом 2019 річний дохід від Ейфелевої вежі становив 99,1 млн. євро (потім він різко зменшився унаслідок карантину). Виконана 2012–2013 грошова оцінка споруди визначила її вартість як об’єкта нерухомості 2,8 млрд євро, а її грошову вартість як світового бренду — 434 млрд євро (до порівняння: вартість усього паризького житла тоді ж була оцінена у 525 мільярдів євро).
1980–1985 виконано реконструкцію споруди. Наступну реконструкцію заплановано на 2030. Що сім років для убезпечення від корозії металу вежу фарбували у різні кольори, витрачаючи щоразу по 50–60 т фарби; зрештою зупинилися на коричневій барві, близькій до природного кольору бронзи. Чергове пофарбування з очищенням від давніх шарів фарби виконано 2018–2024. Вежу постійно підсвічують у темну пору доби. Від 2000 щоночі два постійні прожектори, які обертаються, функціонують як маяк, видимий з відстані 80 км. Реконструкцію системи освітлення виконано 1980–1985, 2000, 2004. У святкові дати вежу підсвічують національними кольорами Франції, інших країн, використовують також символіку Європейського Союзу тощо.
Від 2022 на День незалежності України та в роковини початку повномасштабного військового вторгнення Росії в Україну вежу підсвічують синьо-жовтими кольорами Державного прапора України, демонструючи солідарність Франції з боротьбою українського народу за свою незалежність.
Характеристика
Архітектурно-конструктивне й інженерне вирішення споруди зумовлено попереднім досвідом Г. Ейфеля щодо проєктування і будівництва металевих залізничних мостів, зокрема й значної висоти — через провалля та глибокі річкові долини. Це ажурна клепана ґратчаста конструкція. Складається з 18 038 металевих елементів та деталей, з’єднаних 2,5 млн заклепок. Споруда займає квадратну у плані площу зі сторонами 125 м. Загальна маса з фундаментами становить близько 10 100 т, з них вага наземних металевих конструкцій — 7 300 т. При цьому фундамент забезпечує тиск на ґрунт лише вдвічі більший від того, який спричиняє доросла людина. Споруда спирається на чотири нахилені ґратчасті пілони, поєднані арками. Це — основа для нижньої оглядової тераси. Такі три тераси облаштовано на висотних позначках 57,63 м, 115,73 м та 276,13 м. На перший і другий рівні можна дістатися сходами та ліфтами, на третій рівень — тільки ліфтом. На вершину вежі веде 1 665 сходинок. Загальна висота вежі кілька разів змінювалася залежно від величини встановлених нагорі флагштока й антен. 1889 вона була заввишки 312,27 м, а від 2020 — 330,0 м. Загальна висота залежно від температури повітря змінюється у межах 18 см. Загальний силует вежі є симетрично (див. Симетрія) складеними двома епюрами напруження від вітрового навантаження на вертикальний стрижень, заанкерений (див. Анкер) у землю. Г. Ейфель провів численні розрахунки щодо опору конструкції вітру, вважаючи ці навантаження за основні. Реалізовані ним інженерно-конструктивні рішення виявилися правильними, що засвідчила інструментально зареєстрована 1999 найбільша амплітуда коливань верхівки вежі під час сильного вітру, що становила лише 9 см.
Значення
1889 вежа стала найвищою спорудою у світі й була такою до 1930. Вона продемонструвала високий рівень інженерних знань французьких інженерів та технічних можливостей французької промисловості тієї історичної епохи й стала символом економічної та науково-технічної могутності Франції. Вежа оприявнила значні й доти не використовувані архітектурні якості та можливості чавуну, кованого заліза, сталі, що суперечило панівному раніше академізму 19 ст., який вважав залізо суто утилітарним будівельним матеріалом, що не мав естатичної цінності. Це найвизначніший твір інженера-будівничого Г. Ейфеля, складник пам'ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Париж, береги Сени».
Додатково
Популярна споруда опинилася в центрі однієї з найвідоміших світових афер. Це так званий продаж Ейфелевої вежі на брухт, вчинений міжнародним шахраєм (див. Шахрайство) В. Люстігом (1890; тепер Чехія — 1947; США). Прочитавши 1925 у паризькій газеті статтю, яку журналіст жартома завершив риторичним запитанням про доцільність продажу Ейфелевої вежі на металобрухт у разі, якщо держава неспроможна її утримувати, В. Люстіг підробив низку документів й оголосив тендер на продаж і демонтаж споруди. Він запросив на зустріч у респектабельний готель «Крійон» на паризькій площі Згоди п'ятьох найбільших торговців металобрухтом Франції. Представившись заступником міністра пошт і телеграфів, в управлінні якого перебувала вежа, а свого помічника Дена Коллінза — як керівника апарату міністерства, він відвіз бізнесменів до об'єкта продажу і провів їм екскурсію. Потім конфіденційно оголосив найдовірливішому з них Андре Пуассону, що той виграв тендер і має заплатити хабар та чверть вартості контракту. Причому саме вимога хабара остаточно переконала бізнесмена у тому, що він має справу з урядовцем. Отримавши 70 тисяч франків, обидва спільники виїхали до м. Відня. Потім переконавшись, що обдурений А. Пуассон постидався звертатися у поліцію, В. Люстіг через місяць повернувався до м. Парижа, щоб продати Ейфелеву вежу вдруге. Проте того разу поліцію було повідомлено, і помітивши її стеження за собою, В. Люстіг утік до м. Нью-Йорка. Цей казус став темою книжок і кінофільмів.
Література
- Simon J. Guide officiel de la Tour Eiffel. Paris : Chaix, 1893. 68 p.
- Norwich J. J. Great Architecture of the World. New York : DaCapoPress, 2003. P. 206–207.
- Bussagli M. Capire L`Architettura. Firenze : Giunti, 2003. P. 332–333.
- Вечерський В. Курс історії архітектури. Київ: Інститут проблем сучасного мистецтва, 2006. С. 206.
- Jonnes J. Eiffel’s Tower: The Thrilling Story Behind Paris’s Beloved Monument and the Extraordinary World’s Fair That Introduced It. New York; London : Penguin, 2010. 368 p.
- Schultz U. Der Eiffelturm. Darmstadt : Primus, 2013. 256 p.
- Varejka P. La fabuleuse aventure de la tour Eiffel. Paris : Prisma, 2014. 158 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Ейфелева вежа в Парижі // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ейфелева вежа в Парижі (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.04.2026
