Пулюй, Іван Павлович

Портрет І. Пулюя.jpg

Пулюй, Іван Павлович (02.02.1845, м-ко Гримайлів, тепер смт Гусятинського району Тернопільської обл. — 31.01.1918, м. Прага, тепер Чехія) — вчений, електротехнік, організатор науки, громадський діяч, доктор філософії і фізики (1877), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ, з 1899).

Пулюй, Іван Павлович

Рік народження 02 .02 1845
Місце народження Гримайлів
Рік смерті 31 .01 1918
Місце поховання Прага
Alma mater Віденський університет
Місце діяльності Віденський університет, Чеський технічний університет
Напрями діяльності фізика, електротехніка


Життєпис

Пам’ятник Івану Павловичу Пулюю на території Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу
Пам’ятник Івану Павловичу Пулюю у смт Гримайлові

Народився у віруючій греко-католицькій родині. Після закінчення (1865) Тернопільської класичної гімназії вступив на теологічний факультет. 1869 продовжив навчання на фізичному факультеті Віденського університету, який закінчив 1872. Працював на посаді асистента кафедри експериментальної фізики цього університету. 1873–1875 — асистент-викладач Військово-морської академії у м. Фіуме (тепер м. Рієка, Хорватія).

1875–1877 як стипендіат австрійського міністерства освіти навчався у Страсбурзькому університеті (тепер Франція), де 1877 захистив докторську дисертацію.

1877–1884 викладав у Віденському університеті. З 1884 працював на посаді професора Празької Німецької політехнічної школи (тепер — Чеський технічний університет): з 1888 ректором, з1890 — деканом машинобудівного факультету. За його участі було підготовлено плани та проекти будівництва електротехнічного інституту; 1902 створено окрему кафедру електротехніки, яку Пулюй очолював до виходу на пенсію у 1916.

Наукова діяльність

Працював у галузі молекулярної фізики, електротехніки, досліджував електричні розряди в газах, властивості та природу рентгенівських променів задовго до В. К. Рентгена. Праці з фізики сприяли утвердженню атомістичної теорії будови речовини, наблизили відкриття Х–променів та електрона, сприяли становленню Х–променелогії як науки. Наукові гіпотези щодо механізму виникнення й природи катодних та Х–променів випередили загальний рівень тогочасних наукових уявлень. Сконструйовані ним апарати були відзначені найвищими нагородами на всесвітніх і міжнародних виставках, винаходи з електротехніки і телефонії запатентовані у багатьох країнах Європи, а теоретичні праці з електродинаміки змінних струмів лягли у фундамент окремих розділів теоретичних основ електротехніки.

Після успішної презентації своїх приладів на Паризькій електротехнічній виставці (1882) очолив електротехнічне бюро у м. Відні, удосконалював освітлювальні лампи розжарювання. У 1884 лампи Пулюя освітлювали територію міжнародної електротехнічної виставки та прилеглі вулиці м. Штайра (тепер Австрія). Збудував першу в Австро-Угорській імперії електростанцію, керував запровадженням трамваю у м. Празі, провадив роботи з ураном.

Володів більш як десятьма мовами. Переклав українською мовою підручники з геометрії та фізики для українських гімназій, молитовник (м. Відень, 1871). Разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-ЛевицькимБіблію (м. Відень, 1880, 1912, 1918), розробляв основи концепції національної освіти, працював над словником української технічної термінології. Був одним з організаторів і деякий час головою української студентської організації «Січ» у м. Відні, разом із І. Горбачевським заснував Українську академічну громаду (1863), Комітет допомоги утікачам у Празі, Фонд Пулюя для фінансової допомоги малозабезпеченим студентам з України (проіснував до 1939). Виступав за створення українського університету у м. Львові.

1904–1906 написав кілька статей із гострою критикою політики Росії, зокрема щодо заборони української мови.

1915 видав дві німецькомовні брошури під назвою «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині» та «Україна і її міжнародне політичне значення».

Нагороди та відзнаки

Орден Залізної корони із нагоди 100-ліття Празької Німецької політехніки (1906); удостоєний титулу «Радник двору» (1910). Ім’я Пулюя носять Тернопільський національний технічний університет (з 1995) та музей при університеті (створений 2010), вулиці та провулки багатьох міст, зокрема Києва, Дніпра, Львова, Тернополя та інших.

На батьківщині вченого, у смт Гримайлові, його ім’ям названо школу, площу та вулицю, встановлено пам’ятник (2001, скульптор М. Обезюк). 2015 відкрито пам’ятник-погруддя на території Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (скультори М. Обезюк, І. Чуба, В. Бажан та інші, архітектор В. Гайдар). Відділенням фізики і астрономії НАН України 1997 упроваджена Премія імені Пулюя Івана Павловича «За видатні роботи у галузі прикладної фізики» (присуджується раз на два роки).

Література

  1. Заставний Ф. Іван Пулюй — великий патріот України. Малознані сторінки творчості. Львів : Львівський державний університет ім. І. Франка, 1996. 79 с.
  2. Іван Пулюй — Пантелеймон Куліш. Подвижники нації / За заг. ред. В. Шендеровського. Київ : Рада, 1997. 288 с.
  3. Ворошилов Ю., Павлишин В. Іван Пулюй — велетень української наукової та громадської думки (до 170-річчя від народження) // Мінералогічний збірник. 2015. № 63. Вип. 1. С. 160–175.
  4. Збожна О. М., Пляцко Р. М. Іван Пулюй: «Лампаду одні другим передадуть»: до 170-річчя від дня народження Івана Пулюя (02.02.1845–31.01.1918). Тернопіль : Терно-граф, 2015. 138 с.
  5. Ротте С. В., Пшенишна Н. М. Іван Пулюй та Вільгельм Рентген: історія великого винаходу // Гуманітарний вісник Черкаського державного технологічного університету. 2015. Число 22. Вип. 6. С. 262–267.

Автор ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Пулюй, Іван Павлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Пулюй, Іван Павлович (дата звернення: 19.02.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
04.02.2020

Покликання на статтю