Апокрифи

Апóкрифи (грец. ἀπόκρῠφος — прихований, таємничий, від апо… і κρυφός (κρυπτός) — схований) — твори, відкинуті релігійним каноном як недостовірні або єретичні; художньо-літературні, езотеричні, а також сумнівні тексти, створені з метою містифікації.


1. У сакральній літературі — твори, відкинуті релігійним каноном як недостовірні або єретичні.

Так, в юдаїзмі апокрифи — тексти, недостовірні для єврейських кодифікаторів (укладачів) корпусу священних текстів ТаНаХу.

Сюди віднесені, по-перше, книги, не визнані масоретами, оскільки були відомі їм лише у грекомовній версії в складі Септуагінти (послання Єремії, книги Юдити, Есфірі, Премудрості Соломонової та ін.). Утім, Кумранські рукописи засвідчили, що гебрайські еквіваленти цих книг існували ще у 1 ст. н. е. Вульгата подає їх як частину канону. Протестантизм відкинув Вульгату, узявши за канон масоретську редакцію (хоча переклад Біблії, здійснений М. Лютером, містив і ці книги як «корисні для читання»). Католицизм продовжує вважати їх канонічними. У православ’ї — визнані «другоканонічними» («приєднаними до канонічних»).

По-друге, до апокрифів віднесені псевдоепіграфи, тобто писання з «неправдивим підписом». Створювалися переважно на порубіжжі ер, хоча їхнє авторство приписано біблійним героям («Завіт Адама й Ноя», «Книга Єноха», «Завіт Авраама», «Піднесення Мойсея» та ін.). Тут розвинуто мотиви Старого Завіту (повстання грішних ангелів проти Бога; проблема смерті та загробного життя, величне майбутнє єврейського народу тощо), деякі християнські ідеї (напр., пророцтво про Ісуса Христа у «Завіті Адама й Ноя»).

У християнстві апокрифи — книги, які не увійшли до церковного канону, але тематично пов’язані з Новим Завітом. Це:

а) аграфи («неканонічні» вислови Христа);

б) юдео-християнські євангелія («Євангеліє Ебонітів», «Євангеліє Євреїв»);

в) євангелія, приписані апостолам (від Петра, Якова, Нікодима тощо; «Пастир Герми» та «Дідахе)»;

г) гностичні євангелія, опозиційні щодо Старого Завіту (від Йоана, Пилипа, 2-ге Фоми, Марії, «Грім. Досконалий розум» тощо);

ґ) єретична література, що пропагувала ідеї аріанства, богомильства, павлікіанства та ін.

До християнських апокрифів у ін. культурах відносять коранічні оповіді про Ісуса Христа як пророка Ісу; індійські перекази про Христа, який нібито уникнув хресної смерті й тривалий час мешкав у Індії (де його шанують як аватару Вішну) разом із Марією Магдалиною; тибетську версію про страченого в Палестині Ісy праведного, котрий перед тим начебто заснував на Тибеті релігію бон. Одна з японських легенд переказує про храм Микураморі як споруджений на згадку про прибуття Христа до Японії, друга — оповідає про поховання Христа та його брата Тсукура (начебто розіп’ятого замість нього) біля с. Сіного-мура.

Вирізняють також псведохристиянські апокрифи — фольклорні інтерпретації християнських мотивів (напр., «Ходіння ігумена Данила до Святої Землі» та подібні). Тут біблійні перекази змішувалися з язичницькими уявленнями. Виник цикл фольклоризованих легенд навколо постаті царя Соломона: про Соломона й Асмодея, Соломона та Китовраса (кентавра), Соломона та Мерліна тощо. На цьому ґрунті формувався масонський міф про Соломона та Хірама, зародилися ідеї езотеричного християнства та теософії. Церква, як правило, забороняла читати ці тексти, але апокрифічні мотиви проникали у церковну літературу (деякі ранні житія святих, «Послання про земний рай Василія Каліки» тощо). Богородичні свята — Введення в храм Пресвятої Богородиці та ін. — ґрунтуються на апокрифічному Протоєвангелії Якова («Історія Якова про народження Марії»).


2. У літературі художній — твір, що являє собою переробку ін. твору з метою містифікації. Письменники охоче інтерпретують біблійні апокрифи. Так, Данте Аліг’єрі базувався на апокрифічному «Одкровенні Павла», Дж. Мільтон використовував «Книгу Єноха», Й. В. Гете спирався на езотеричну літературу тощо. У давньоукраїнській літературі апокрифичні мотиви наявні з Княжої доби (літописи, житія, проза ораторська, подорожі); у 17–18 ст. — у проповідях і драмі шкільній. У 19 ст. до апокрифів зверталися Т. Шевченко («Марія»), Леся Українка («Неофіти»), С. Руданський («Байки світовії в співах», «Байки світовії в оповідках»), І. Франко («Мойсей», «Апокрифи й легенди з українських рукописів»). Письменники часто вдаються до літературно-художньої містифікації, яка є різновидом апокрифіки («Пісні Осіана» Дж. Макферсона, «Тузла» й «Театр Клари Газуль» П. Меріме тощо).


3. У сфері публіцистики та звичайному слововжитку — недостовірний текст, що викликає сумніви в його авторстві, часі або місці виникнення.

Література

  1. Свенцицкая И. С. Апокрифические Евангелия: исследования, тексты, комментарии. Москва : Присцельс, 1996. 199 с.
  2. Сирцова О. М. Апокрифічна апокаліптика: Філософська екзегеза і текстологія з виданням грецького тексту Апокаліпсиса Богородиці за рукописом ХІ століття. Київ : Університетське вид-во "Пульсари", 2000. 324 с.
  3. Cartlidge D. R., Elliott J. K. Art and The Christian Apocrypha. London; New York : Routledge, 2001. 276 p.
  4. Апокрифи і легенди з українських рукописів : у 5 т. / зібрав, упорядкував і пояснив І. Я. Франко. Львів : [б.в.], 2006.
  5. Elliott J. K. The Apocryphal Jesus: Legends of the Early Church. Oxford; New York : Oxford University Press, 2008. 220 p.
  6. Апокрифические Евангелия. Харьков : Фоліо, 2013. 347 с.
  7. James M. R., Ford H. J. Old Testament Legends: Being Stories out of some of the Less-known Apocryphal Books of the Old Testame. London : Forgotten Books, 2015. 157 p.
  8. Орлов А. А. «Потаенные книги»: иудейская мистика в славянских апокрифах. Москва : Мосты культуры; Єрусалим : Гешарим, 2017. 317 с.
  9. Мельник Я. Апокрифічний код українського письменства. Львів : Видавництво УКУ, 2017. 376 с.

Автор ВУЕ

С. Д. Абрамович


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Абрамович С. Д. Апокрифи // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Апокрифи (дата звернення: 28.05.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
21.05.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ