Валуєвський циркуляр 1863
Валу́євський циркуля́р 1863 — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва від 18.07.1863, за яким заборонено видавати навчальну та духовну українськомовну літературу. У його основі твердження, що української мови не було, немає та бути не може, вона — наріччя російської мови, сформоване під впливом польської мови, а тому не має права на самостійне існування.
Зміст
Історична довідка
Передумови
Валуєвський циркуляр був реакцією центральної влади Російської імперії на активізацію українського національного руху, для якого лінгвістичне питання набирало першочергової ваги. Друкарня П. Куліша в м. Санкт-Петербурзі, часописи «Основа», «Чернігівський листок» («Черниговскій листокъ») регулярно друкували статті з української історії, етнографії, фольклору. У матеріалах наголошено на важливості мови для встановлення етнічних меж українських територій, про необхідність її емансипації від російської, про запровадження її як дисципліни в народній початковій школі. Навчання дітей рідною мовою в місцях компактного проживання українського населення обстоювали П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, Л. Глібов, П. Житецький, П. Чубинський, О. Кониський та ін. Розпочалася підготовка до видання українською мовою Святого Письма. П. Куліш розпрацював український фонетичний правопис — кулішівку. На сторінках преси розгорнулася наукова полеміка між М. Максимовичем і М. Погодіним щодо походження українського народу. Мова ставала засобом для єднання еліти та ширших верств української спільноти, засвідчувала відмінність української людності від російської, тому відігравала символічне значення для ствердження національної ідентичності.
На початку 1860-х зародилося хлопоманство, діячі якого відмовилися від польського походження і ототожнювали себе з українським етносом. У багатьох містах засновано громади, завданням яких було збереження та творення українського культурно-освітнього простору. Загострення російсько-польського суперництва за Західний край завершилося антиросійськими маніфестаціями та початком Польського повстання 1863. Його складником стала боротьба за селянина, аби він через освіту приєднувався до польської культури. Вихід книжок для народу латиницею в Південно-Західному краї відразу заборонили. Впливовий російський журналіст і провідник політики влади М. Катков (1818, за іншими даними 1817 — 1887; тепер Росія) різко змінив початкову підтримку українського руху та назвав його «польською інтригою». У низці статей він виступив проти надання освіти українською мовою, конструюючи проєкт російської політичної нації, яка має консолідуватися на спільній російській мові і культурі. Частина місцевих інтелектуалів — М. Юзефович, М. Максимович, історик, професор Імператорського університету Святого Володимира В. Шульгін (1822–1878; тепер Україна) — були переконані, що українцям у польсько-російській конфронтації варто дотримуватися російської сторони. Вони вважали, що самостійність української мови може зашкодити формуванню спільної антипольської єдності та підірве концепцію «великої російської нації». Київський генерал-губернатор М. Анненков (1799–1865; тепер Росія) передбачав, що українці, спираючись на окремішність мови, почнуть вимагати автономії Малоросії у складі Російської імперії.
Польське повстання 1863, побоювання розгортання українського руху, який концентрувався на створенні окремої від російської літературної мови, спричинили появу Валуєвського циркуляру. Офіційно він з’явився у відповідь на лист співробітника Київського цензурного комітету О. Новицького (1806–1884; тепер Україна), який звернувся до міністра внутрішніх справ дати вказівку, чи варто друкувати українськомовний переклад релігійних притч Ісуса Хреста. Цензор вважав недоречним публікувати подібні твори і стверджував, що «ніякої особливої малоруської мови не було і бути не може, і що наріччя їхнє, вживане простолюдом, є та сама російська мова, лише зіпсована впливами на неї Польщі» (цю тезу пізніше дослівно повторено в тексті Валуєвського циркуляру).
Зміст
Валуєвський циркуляр прийнято вважати розпорядженням міністра внутрішніх справ П. Валуєва (1815–1890; тепер Росія) Київському цензурному комітетові від 18.07.1863 про заборону друкувати українською мовою книжки релігійного змісту, шкільні підручники та видання для початкового читання. Виняток зроблено для художньої літератури. У цей самий день міністр підписав три відношення тотожного змісту: до міністра народної освіти, до шефа жандармів та до обер-прокурора Святійшого синоду (Святійшого урядувального синоду), а також сім розпоряджень аналогічного змісту до цензурних комітетів. Крім Київського, його отримали Московський, Віленський, Ризький, Одеський і Петербурзький комітети та окремі цензори в містах Дерпті (тепер м. Тарту, Естонія) та Казані. Тож Валуєвський циркуляр — збірне поняття, складниками якого є зазначені розпорядження.
Наслідки
Валуєвський циркуляр відповідно до задуму автора мав стати короткочасним заборонним розпорядженням, а насправді зберігав чинність упродовж багатьох років поспіль. Після його появи М. Костомарову заборонили полемізувати з М. Катковим про роль мови в піднесенні освіченості селянства. Більшість російських публіцистів перейшли на позицію М. Каткова, який прагнення друкувати книжки українською мовою вважав проявом українського сепаратизму.
Після появи Валуєвського циркуляру російський уряд вдався до конкретних заходів асиміляторського спрямування. Закривали недільні школи, що виникли з ініціативи громадськості для надання елементарної освіти містянам, позбавлених можливості здобувати державну освіту. Активних українофілів (див. Українофільство) залучали до боротьби з польським національним рухом. Їх запрошували на високооплачувану державну службу до Царства Польського (П. Куліш, В. Білозерський). П. Валуєв різними засобами сприяв збільшенню чисельності в Південно-Західному краї російських дворян, які б «добровільно» колонізували край. Українськомовні книжки для народу практично перестали друкувати; початкову освіту, що залишалася в руках духовенства, надавали російською мовою.
Всупереч вимогам Валуєвського циркуляру українські інтелектуали продовжували писали й друкувати художні твори, випрацьовували стандарти української літературної мови на основі діалектного мовлення (див. Діалекти української мови), укладали словники тощо.
Цитата
З листа О. Новицького до П. Валуєва щодо дозволу на друк українського перекладу притч Ісуса Христа: «ніякої особливої малоросійської мови не було і бути не може і що наріччя їх, вживане простим народом, є тією ж російською мовою, тільки зіпсованою впливом на неї Польщі, що загальноросійська мова також зрозуміла місцевому народу, як і великоросіянам, і навіть більш зрозуміліша за так звану українську мову, яка тепер придумується для нього деякими малоросами і особливо поляками. Осіб того кола, що посилюється, які доводять протилежне, більшість самих малоросіян звинувачують у якихось сепаративних задумах, ворожих Росії та небезпечних Малоросії…»
Цит. за кн.: Гончар Ольга. Микола Костомаров: постать історика на тлі епохи. Київ: Інститут історії НАН України, 2017. С. 153.
Джерела
- Яременко В. В. «…Літератури дивна течія…» : в 2 кн. Київ : Аконіт, 2011. Т. 2. 608 с.
- Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного врегулювання (1847–1914) / Упоряд.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова та ін. Київ : Кліо, 2015. 810 с.
Література
- Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. Киев : Laurus, 2013. 416 с.
- Шандра В. Мова як засіб формування національної ідентичності // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного врегулювання (1847–1914) / Упоряд.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова та ін. Київ : Кліо, 2015. С. 7–37.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Шандра В. С. Валуєвський циркуляр 1863 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Валуєвський циркуляр 1863 (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 23.09.2024
[[Категорія:]]
