Гностицизм

Аркуш із гностичним апокрифом
з Бібліотеки Наг-Хаммаді

Гностици́зм (від грец. γνωστικός — той, хто пізнає, обізнаний, пізнавальний; з грец. грец. γνῶσις — знання) — філософсько-релігійна течія і містичний рух, що сполучив ідеї античної філософії, раннього християнства, східних релігій. Зародився на Близькому Сході в період пізньої античності.

Історична довідка

У своєму розвитку релігійно-містичний рух гностицизму проминув три етапи:

ранній (1 ст. н. е.) — суперечливе, несистематизоване поєднання різнорідних елементів античних міфів, космогонічних уявлень та біблійних сюжетів (як-от творіння, гріхопадіння), найвідоміший представник — Симон Волхв (т. з. батько всіх єресей);
класичний або зрілий гностицизм, етап розквіту (2 ст.), до якого відносять гностичні системи Валентина, Василіда та його сина Ісидора, Карпократа Александрійського (усі — Єгипет), Феодота Гностика (Мала Азія), Сатурніна (Сатурніла) Сирійського, Бар Дайсана, Маркіона Понтійського (див. Маркіонізм) та ін.;
пізній гностицизм (3‒4 ст.) — переважно маргінальні щодо християнства вчення, які поступово втрачали вплив і послідовників.

Попри те, що до 5 ст. гностицизм практично зійшов нанівець, його окремі ідеї впливали й надалі, живили єретичні рухи (маніхеїв, катарів, альбігойців, вальденсів, павликіан, богомилів) упродовж усього середньовіччя.

У науковий обіг термін «гностицизм» увійшов у 17 ст., одним із перших ним послуговувався філософ Генрі Мор (1614‒1687; Велика Британія) для позначення ранньохристиянських єресей.

Історики філософії та релігієзнавці пов’язують виникнення гностицизму зі становленням філософської категорії «гнозис» (гносис — вище, містичне, об’явлене, утаємничене знання), яка своїм змістом актуалізувала релігійно-містичне вчення про Бога, Його вплив на видимий і невидимий світ та людське буття.

До періоду Новітньої історії вчення гностиків було предметом зацікавленості головно дослідників єретичних учень, а також окремих знавців антигностичних трактатів Плотіна. У західній релігійній філософії до них належали Климент Александрійський, Іриней Ліонський, Іпполит Римський, Тертулліан, Єпіфаній Кіпрський та ін.

У 17 ст. — 1-й половині 20 ст. головними першоджерелами гностицизму, доступними для дослідження, були окремі манускрипти, зокрема «Бруціанский кодекс» («Кодекс Брюса»; лат. Codex Brucianus), «Аскевіанський кодекс» («Кодекс Еск’ю»; лат. Codex Askewianus), Берлінський (Ахмімський) кодекс (лат. Papyrus Berolinensis 8502, англ. «Berlin Codex», «Akhmim Codex», «Berlin Gnostic Codex»), «Пістіс Софія» (грец. «Πίστις Σοφία»), датовані приблизно 2‒4 ст. Усі літературні пам’ятки вчені зараховували до ранньої гностичної традиції.

У 1945 поблизу м. Наг-Хаммаді (тепер мухафаза Кена, Єгипет) було знайдено зібрання з 52 рукописних (на папірусі) переважно гностичних текстів, у перекладах із грецької коптською мовою (т. з. Бібліотека з Наг-Хаммаді). Тексти містили віроповчальні догмати (від ортодоксально християнських до неортодоксальних гностичних), апокрифічні Євангелія («Євангеліє від Томи», «Євангеліє Істини», «Євангеліє від єгиптян» тощо), раніше невідомі апокаліпсиси («Апокаліпсис Павла», «Апокаліпсис Адама», два апокаліпсиса Якова) тощо.

Значимою подією для дослідників гностицизму став Мессінський конгрес 1966 (м. Мессіна, Італія). Окрім консенсусу з базових теоретичних питань, було зорганізовано міжнародну групу редакторів і перекладачів з метою підготовки двомовного (друга — англійська) видання кодексів. У 1970 сформовано Міжнародний комітет з кодексів Наг-Хаммаді під егідою ЮНЕСКО та Міністерства культури Єгипту. «Факсимільне видання кодексів Наг-Хаммаді» в 12 томах побачило світ у 1972‒1977 в м. Лейдені (з доповненнями у 1979, 1984) та удоступнило гностичні тексти для вивчення науковою спільнотою.

Головні ідеї

Наслідком дослідження гностичних текстів стало виділення характерних рис, засадничих філософських і релігійних ідей гностицизму.

1) Формувався шляхом синтезу або еклектичного поєднання християнських ідей, міфологічної й філософської елліністичної спадщини (найчастіше платонізму та піфагореїзму), віровчення й теології юдаїзму, зороастризму, східних (вавилоно-месопотамських) містеріальних культів і магічно-містичних традицій.

2) Загальним уявленням було визнання радикального онтологічного дуалізму — боротьби між світлом і темрявою, добром і злом, земним і небесним тощо як наслідку суперечності між матерією і духом. Матеріальний світ (творіння не доброго Бога, а злого духа-творця Деміурга) постав антиподом божественного, асоціювався зі злом і темрявою. Властива упевненість у тому, що негативні прояви матеріального, як-от прагнення матерії до смерті (небуття) й хаосу, можуть бути подолані за допомогою вищого духовного знання (гнозису), реалізації людиною свого духовного призначення — вивільнення духа з матерії, повернення до первинної повноти Божественної сутності — плероми.

3) Матеріальне (матерія) негативно впливає на світ через спотворення активності особливих першопричин — еонів, парних сутностей-посередників світу, породжених з плероми. Еони витлумачені одночасно як творчі сили й міфічні істоти; від початку були покликані гармонізувати суперечності між світлом і темрявою (добром і злом). Гординя одного з еонів (Деміурга) призвела до втрати гармонійної єдності в плеромі, що стало передумовою появи недосконалого й небезпечного матеріального світу. Проте можливість відновити втрачену єдність між еонами збережена: порятунок несе поява останнього еону — Христа (Ісуса Христа), духовного Спасителя. Він, проникнувши у матеріальний світ, повчав носіїв вищого духу як набути й використовувати гнозис. Процес інтеграції розірваних частин світу через його наповнення плеромою не є сталим, позаяк матерія знову і знову повертає світ до стану хаосу (втрати гармонії), що спричиняє нову потребу у вищому духовному знанні (гнозисі).

4) Усі живі істоти, включно з людьми, є наслідком занурення еонів у матерію, що є неприродним для духовних сил. Духовне начало людини прагне вивільнитися з матерії та возз’єднатися з Богом у плеромі. Поряд із тим антропологічні ідеї гностиків містили елементи християнського догмату про триєдину сутність Бога (див. Трійця), відповідно до якого людина теж прагне до тринітарної єдності духа, душі й тіла. Людство поділяли на пневматиків (з грец. πνεύμα — дихання, дух) — духовних осіб, що їх сама природа робить обранцями (гностиками); психіків (з грец. ψυχή — душа) — тих, у яких переважає душа та які мають обмежену можливість стати духовно досконалими; гіликів (грец. ϋλη — матерія) — прив’язаних до пристрастей плоті, залежних від вимог матеріального світу, фізичних бажань і прагнень тощо (язичники). Перші з них здатні безпосередньо пізнавати Бога й наближатися до нього за допомогою гнозису; другі — можуть іти шляхом покаяння і спасіння, треті — приречені на загибель. Антропологічна градація обґрунтовувала тези гностиків про те, що: а) призначенням людини має стати боротьба за звільнення духу від матеріальної залежності (а відтак уникнення смерті душі й тіла); б) гнозисом оволодівають не всі, хто забажав, а лише обрані, здатні подолати внутрішню розірваність (суперечність між духом, душею й тілом), набути досвід очищення духовного «Я» та відновити порушену світову гармонію.

5) Практика гностицизму була невіддільною від використання досвіду релігійного містицизму (відомого в язичництві, юдаїзмі, християнстві). Гностики вважали, що спасіння від небезпечної дезінтеграцї, впливу небуття й хаосу досяжне шляхом аскетичного життя (див. Аскетизм), використання спеціальних заклинань, ритуалів, езотеричних знань, потаємних імен і формул тощо.

6) У витлумаченні власного релігійно-містичного досвіду гностики послуговувались як оригінальними метафорами причиново-наслідкових зв’язків у світі (пояснення абстрактних сутностей плероми, еонів тощо), так і поняттями й образами Святого Письма (Біблії). Останнє спричинило гострі суперечки з християнською церквою.

Гностицизм і християнство

Вже до середини 2 ст. гностики набули статусу носіїв відверто опозиційної щодо християнства ідеології та опонентів християнської містики. Домінування алегоричного, вільного, позадогматичного способу витлумачення Святого Письма призвело до появи низки гностично зорієнтованих єретичних учень і містичних об’єднань — офітів, барбелогностиків, карпократіан, маркіонітів, валентиніан, докетистів та ін.

Християнська церква не стала миритися з відкритими нападками єретичних учень на її догматичний корпус та інтересом вірян до нехристиянської містики (позаяк це нерідко спонукало перехід від поміркованої критики церкви до непримиримої опозиції). Особливий опір християнських богословів викликала критика християнського креаціонізму, заперечення ідей вічності, безконечності, всемогутності Бога, захист гностиками принципу дуалізму та його значення в світі людського життя, відкидання учення про фізичний прихід Спасителя та заперечення його людської природи тощо. Нетерпиму позицію християнської церкви викликали також гностичні ідеї «духовної аристократії» — обраних Богом носіїв вищих істин (гнозису). Загалом церква засудила гностицизм як особливо небезпечний різновид єресі, що стало підставою для безжального переслідування його прихильників.

Поряд із тим гностицизм вплинув на багатьох ранньохристиянських письменників, зокрема Орігена, Климента Александрійського; спонукав до чіткішого й систематизованого викладу християнського віровчення.

Термін «апокриф», що увійшов у християнський богословський дискурс, початково був запроваджений на позначення езотеричних текстів гностицизму.

Значення

Розвиток гностицизму істотно вплинув на еволюцію альтернативних щодо ортодоксії християнських учень у західній культурі.

У східній культурі окремі відгалуження гностицизму, наприклад мандеїзм, збереглися дотепер.

Гностична філософія та особлива релігійна практика живила не тільки середньовічні єресі, а й новочасні містичні окультні течії, як-от ідеї розенкрейцерів, езотерико-теософської доктрини О. Блаватської, Р. Штайнера, релігійного містицизму Ф. К. фон Баадера та інших.

Цитата

«Гностицизм називають релігійним екзистенціялізмом. Його джерела пов’язані з людським бажанням пізнати Бога, його секрети й таємниці творіння. Гностики починають з текстів Святого Письма, але розглядають ці тексти як послання, що містять прихований, або потаємний зміст. Таким чином, гностицизм перетворюється на різновид герметизму. Його адепти вірять, що речення, слова, образи й уся структура текстів — це щось більше, ніж просто символи: правильно зінтерпретовані, ці тексти можуть виявити глибинний сенс життя. Вони вірять, що досить очистити тексти від двозначностей, щоб змусити слово Боже засяяти усередині них».
Ісіченко І., архієп. Загальна церковна історія. Харків : Акта, 2001. С. 175‒176.

Література

Nag Hammadi, Gnosticism and Early Christianity / Ed. by Ch. Hedrick, R. Hodgson. Eugene : Wipf & Stock Publishers, 1986. 332 p.
Мозговий І. П. Неоплатонізм і християнство. Суми : Козацький вал, 1997. 216 с.
Татаркевич В. Історія філософії : в 3 т. / Пер. з пол. А. Шкраб’юка. Львів : Свічадо, 1997. Т. 1: Антична і середньовічна філософія. С. 215‒219.
Ісіченко І., архієп. Загальна церковна історія. Харків : Акта, 2001. С. 174‒188.
Катусенко В. Гностицизм // Філософський енциклопедичний словник. Київ : Абрис, 2002. С. 122‒124.
Churton T. Gnostic Рhilosophy: From Ancient Persia to Modern Times. Rochester : Inner traditions, 2005. 480 p.
Aland B. Die Gnosis. Stuttgart : Reclam, 2014. 248 p.
Віссе Ф. Бібліотека з Наґ Гаммаді // Міжнародний біблійний коментар. Католицький та екуменічний коментар на ХХІ століття : у 6 т. Львів : Свічадо, 2019. Т. 4. Євангелія та Діяння апостолів. С. 22‒27.
Шепетяк О. М. Історія релігій : в 3 т. Жовква : Місіонер, 2019. Т. 2. С. 441‒453.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Гностицизм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Гностицизм (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 14.02.2025