Антіохійська православна церква

Церковний герб
Патріарша резиденція — Собор Успіння Пресвятої Богородиці, м. Дамаск, Сирія

Антіохі́йська правосла́вна це́рква, АПЦ (Антіохійський патріархат; офіційна назва — Грецький православний патріархат Антіохії і всього Сходу) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква, складова Вселенського православ’я. Посідає третє (з 15-ти) місце у диптиху взаємовизнаних Православних церков; належить до чотирьох найдавніших патріархатів — головних центрів раннього християнства. Територія розміщення інституцій АПЦ — Сирія та Ліван, а також країни проживання діаспори (Ірак, Іран, Північна та Південна Америка, Туреччина та ін.).

Історична довідка

Назву отримала від м. Антіохії (історично — столиці давньої Сирії, з 1517 — м. Антак’я, тепер Туреччина).

За свідченням церковних письменників, АПЦ заснована бл. 37 апостолами Петром і Павлом, першим єпископом був ап. Петро. Саме в Антіохійському патріархаті послідовників Ісуса Христа було вперше названо християнами (Діян. 11, 26). У 5–7 ст. Церква пережила низку розділень. Так, за постановами ІІІ Вселенського собору (431, див. Ефеські собори) з патріархату виділилася Кіпрська православна церква. Після IV Вселенського собору (451) більша частина АПЦ не підтримала соборних рішень і утворила Сирійську православну церкву Антіохії і всього Сходу (відома також як Сиро-яковитська). Розкол став причиною втрати Антіохійським патріархатом контролю над Грузинською церквою. Наприкінці 5 ст. від АПЦ відокремилася несторіанська (див. Несторіанство) Ассирійська церква Сходу, в 7 ст. — мароніти (Маронітська Сирійська церква).

У 639–969 територія Антіохійського патріархату була захоплена арабами. Віряни і клір зазнали утисків як іншовірні та союзники Візантії. З цієї причини Антіохійські патріархи змушені були перебувати у вигнанні в м. Константинополі. У 969–1098 м. Антіохія повернулася до складу Візантії, проте 1085 місто окупували турки-сельджуки, у 1098 — хрестоносці. Як наслідок, терени АПЦ були поділені: у центрі утворилися три латинські держави (графства Тріполі, Едеське та Антіохійське князівство), на Сході панували мусульмани, Кілікія відійшла до Вірменії. За правління хрестоносців суворі утиски православних знову вимусили патріарха і кліриків емігрувати. Патріарх зміг повернутися до м. Антіохії лише через 2,5 століття (у 1268), після захоплення міста турками-мамелюками.

До 13–14 ст. частка християн серед населення Сирії та Палестини різко скоротилася: християни, які складали в 11 ст. чи не половину населення Сирії і Палестини, через 200 р. становили відносно невелику групу населення. Патріарша резиденція тривалий час розміщувалася у різних містах, в 1342 була перенесена у найбільший економічний та політичний центр Сирії — м. Дамаск.

Новий етап в історії Антіохійської церкви розпочався із часу входження цих територій до складу Османської імперії. Церква фактично опинилася в адміністративній залежності від Константинопольської патріархії. До кін. 19 ст. Антіохійських патріархів обирав (переважно серед грецьких єпископів) Константинопольський синод і висвячував Вселенський патріарх. Постійні етнічні чистки призвели до того, що наприкінці 19 ст. більшість прихожан Церкви були етнічними арабами.

У 1899 Патріарший престол (за підтримки російських дипломатів) посів араб-сирієць Мелетій ІІ (Думані; 1837–1906), який провадив політику витіснення греків із ієрархії. Практика обрання Антіохійських патріархів серед православних арабів зберігається дотепер.

Перша і Друга світові війни призвели до суттєвого занепаду АПЦ, зокрема через депортацію православного населення у Грецію, нетривале розділення (створення Ліванської автокефальної церкви) тощо. Відродження Церкви розпочалося наприкінці 1940-х. Припливу молоді сприяла активна діяльність Патріарха Олександра ІІІ (Тахана; 1869–1958), випускника Київської духовної академії.

Антіохійський патріархат у 20-21 ст.

У 1960–1980-х у Церкві відбулися суттєві реформи: прийнято новий Статут (1972), посилено централізацію, оновлено чернече життя, акумулювано кошти та відновлення храмів і монастирів. Важливою подією для АПЦ стало об’єднання у 1975 розрізнених діаспорних церковних структур у Північній Америці в єдину Антіохійську православну архієпископію Північної Америки, яка у 2003 отримала від Антіохійського патріархату автономію церковну (станом на 2020 має 9 єпархій).

З ініціативи АПЦ створено Раду Близькосхідних Церков та відкрито перший на Сході Православний університет.

Богослужіння в АПЦ відбуваються грецькою та арабською мовами, у США — англійською.

Вищим церковним закладом освіти є Богословська академія Св. Йоана Дамаскіна в м. Тріполі (Ліван), яка з 1988 функціонує як факультет Баламандського університету. При патріаршому монастирі Св. Георгія (Сирія) діє богословська семінарія.

Офіційними друкованими органами Антіохійського патріархату є щомісячники «Аль-Нахра» («Перемога»), «The Word» («Слово»), «Аль-Нур» («Світло») та ін.

Предстоятель

Єпископ Антіохії був піднесений до сану патріарха на Халкидонському соборі 451. Офіційний титул глави Церкви: «Блаженніший і Святіший (ім’я) Патріарх Великого Божого Града Антіохії, Сирії, Аравії, Кілікії, Іверії, Месопотамії і всього Сходу, Отець отців і Пастир пастирів». Патріарх є вищою виконавчою владою у Церкві. Вищою владою у Церкві з питань віросповідання, законодавства й управління володіє Священний Синод, до складу якого входять правлячі архієреї. Останні мають значну самостійність в управлінні своїми єпархіями.

Станом на 2020 очільником церкви є Патріарх Йоан Х (Язіджі; нар. 1955), обраний 2012. У 2013 нагороджений українським Орденом князя Ярослава Мудрого I ступеня «за визначну церковну діяльність, спрямовану на піднесення авторитету православ'я у світі, та з нагоди відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі».

Патріарша резиденція — Собор Успіння Пресвятої Богородиці (відомий також як «Канісат Маріаміє» — «Церква Марії») знаходиться у м. Дамаску (Сирія).

Статистика

У структурі АПЦ функціонують 22 єпархії (по 6 — в Сирії та Лівані, ін. — в діаспорі); діють понад 780 церков і каплиць та 20 монастирів; до складу кліру входять понад 800 священиків та дияконів. За офіційними даними Церкви, загальна кількість вірян становить понад 4,3 млн осіб, із них бл. 1,2 млн — на Близькому Сході, 2,5 млн. — у Латинській Америці, понад 0,45 млн — у Північній Америці.

Література

  1. Робертсон Р. Восточные христианские Церкви: Церковно-исторический справочник / Пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  2. Антиохийская Православная Церковь // Православная энциклопедия : в 50 т. Москва : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2000. Т. 2. С. 501–529.
  3. Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 912 с.
  4. Çolak H. The Orthodox Church in the Early Modern Middle East: Relations between the Ottoman Central Administration and the Patriarchates of Antioch, Jerusalem and Alexandria. Ankara : Türk Tarih Kurumu, 2015. 282 р.
  5. Panchenko С. А. Arab Orthodox Christians under the Ottomans: 1516–1831 / Trans. from rus. B. Noble, S. Noble. Jordanville : Holy Trinity Seminary Press, 2016. 688 р.

Офіційні сайти:

Антіохійський патріархат: https://www.antiochpatriarchate.org/

Антіохійська архієпископія Північної Америки: https://www.antiochian.org/home

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Антіохійська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антіохійська православна церква (дата звернення: 25.09.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
15.04.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ