Бетті, Еміліо

Бе́тті, Емі́ліо (італ. Betti, Emilio; 20.08.1890, м. Камерино, тепер область Марке, Італія — 11.08.1968, там само) — історик і теоретик права, філософ, методолог, освітній діяч, розробник загальної теорії юридичної та філософської герменевтики.

Бетті, Еміліо (Betti, Emilio)
Народження	20.08.1890
Місце народження	Камерино
Смерть	11.08.1968
Місце смерті	Камерино
Alma mater	Пармський університет
Місце діяльності	Італія
Напрями діяльності	правознавство, філософія, методологія
Традиція/школа	герменевтика

Життєпис

Середню школу закінчив у рідному місті (1907). Переїхав до батьків у м. Парму (родина там мешкала після призначення батька 1901 директором міської школи).

Закінчив 1911 юридичний факультет, 1913 — факультет літератури (секція історичних наук) Пармського університету. Для продовження навчання в Європі узяв річну відпустку, 1913–1914 відвідував лекційні курси в університетах міст Відня (Австрія) та Фрайбурга (Німеччина). З 1914 працював в університетській бібліотеці м. Павії (Італія). Від 1915 читав лекції в Університеті м. Парми.

З листопада 1917 — ординарний професор римського права в Університеті Камерино. Від 1922 й до виходу на пенсію викладав право (римське право, цивільне право та цивільно-процесуальне право тощо) в університетах Італії (в містах Мессіні, Пармі, Флоренції, Мілані, Римі). Як запрошений професор читав лекції у знаних університетах Європи, а також у Єгипті, Венесуелі, Бразилії.

Після Першої світової війни — на початку 1920-х інтелектуально підтримав італійський фашизм. Через це 1944 заарештований, близько місяця провів у в’язниці. Тимчасово відсторонений від викладання. У ході судового процесу (1945) виправданий.

Заснував у містах Римі та Камерино 1955 Інститут теорії інтерпретації (з 1960 — Інститут теорії інтерпретації та юридичної інформатики).

Володів кількома іноземними мовами. Філософсько-герменевтичні розвідки та ключові доповіді публікував німецькою.

1960 вийшов у відставку. В останні роки життя викладав право у Папському Латеранському університеті в Римі.

Погляди. Праці

Вибір між юриспруденцією та філософією постав перед Бетті в молоді роки; юридичну спеціалізацію вибрав за наполяганням батька. Проте не втрачав інтересу до літератури, історії, філософії. Зазнав впливу ідей Ф. Шлеєрмахера, В. Дільтея, М. Вебера, Г. Зіммеля, німецької історичної школи (Р. Нібура, Л. фон Ранке та інші).

Початково працював у царині історії та теорії права. Безпосередньо філософські питання розпрацьовував у пізній період своєї інтелектуальної біографії. Висновують, що саме юридичні розвідки значуще визначили напрям його філософських розмірковувань.

Вивчення Бетті фундаментальних питань юридичної теорії та систематичні дослідження в галузі римського права спонукали до висновку про єдність юридичного методу та необхідність розвитку історико-юридичної герменевтики.

Переходом із царини історії права до філософії права та розробки загальної теорії інтерпретації стала лекція при вступі на посаду професора римського права Міланського університету (1927). Опубліковано під назвою «Римське право і сучасна догматика» (нім. «Römisches Recht und moderne Dogmatik»). У ній Бетті виклав основні положення своєї герменевтичної методології. Висунув ідею про можливість реконструкції історії права на основі принципів сучасної юридичної догматики (під якою розумів «юридичну ментальність» епохи, спосіб і склад юридичного мислення), застосувавши поняття, логічні схеми і класифікації, розпрацьовані новітньою юридичною думкою. Підкреслював роль історичності суб'єкта в історико-правовому пізнанні. Розумів правову систему як динамічну, постійні зміни й поступ якої історично обумовлені соціальними обставинами. Став одним із чільних авторів Цивільного кодексу Італії (1942).

Від кінця 1940-х активно працював над розробкою загальної герменевтики як універсальної методології для гуманітарних наук («наук про дух»). Розпрацьовував як теоретичні, так і прикладні аспекти (методику застосування герменевтики в окремих галузях знань).

Лекцію при вступі на професорську посаду в Римському університеті Сап’єнца (1948) опубліковано під назвою «Категорії інтерпретації в цивілістиці» (нім. «Kategorien der Interpretation in der Staatsbürgerkunde»). Присвячено не тільки юридичній герменевтиці, але й принципам, що є універсально застосовними до будь-якої інтерпретації.

На методологічному ґрунті герменевтики розробляв логіку, методологію та теорію гуманітарного пізнання.

Доводив, що інтерпретація, яка має справу зі значущими («смислосповненими») формами об’єктивованого духа (історичними пам’ятками, текстами культури, духовними цінностями, а не, приміром, природними об’єктами), мусить бути заснована на об’єктивності. Останню може гарантувати суворе дотримання герменевтичних канонів. Із цією метою розробив чотири канони інтерпретації (перші два стосуються об’єкта інтерпретації, третій і четвертий — суб’єкта інтерпретації):
1) канон герменевтичної автономії об’єкта та іманентності стандартів герменевтики (об’єкт, або «репрезентативну форму» слід розуміти згідно з її власним законом формування, внутрішньою необхідністю, узгодженістю, значенням), при цьому Бетті відсилав до вислову Публія Ювентія Цельса «смисл слід не привносити, а вилучати»;
2) канон цілісності, або смислової зв’язності герменевтичного розгляду (відтворювати об’єкт у цілісності його внутрішніх зв’язків, враховувати взаємозв’язок і співвіднесеність між частинами та цілим);
3) канон актуальності розуміння значень «смислосповнених форм» (інтерпретатор повинен «торувати наново шлях творчого процесу», «переводити щоразу у власну актуальність думку і життєвий досвід, які належать минулому»);
4) канон смислової адекватності розуміння, або герменевтичної смислової відповідності / узгодженості (інтерпретатор має намагатися гармонізувати власну життєву актуальність зі спонукою, «покликом», що походить від об’єкта; володіти відкритістю й широтою духовного горизонту, здатністю прийняти і почути інакший духовний зміст, налаштуватися на тональність інакшої духовності).

Схарактеризував різні типи і види інтерпретації. Виділив такі типи (одночасно — стадії процесу розуміння):

рекогнітивна (розпізнавальна; охоплює філологічну, історичну й технічну інтерпретації), мета якої — у розумінні смислу, закладеного у репрезантативній формі;
репродуктивна, або репрезентативна (види: драматична, музична, переклад іншою мовою), ключова мета — трансляція смислу, видобутого на попередньому етапі, його адресатам — читачам, слухачам та іншим;
нормативна (види: юридична, теологічна, етико-педагогічна), спрямована на регулювання дій, виконання правових, релігійних, моральних приписів.

Вів резонансну полеміку з Г.-Ґ. Гадамером, яка засвідчила протилежність підходів мислителів до розуміння герменевтики:
а) як загальної методології інтерпретації, метою якої є віднайдення первинних значень «смислосповнених форм» та обґрунтування істинності віднайденого смислу (Бетті);
б) як філософсько-онтологічної доктрини, дотичної до фундаментальних структур людського існування (Г.-Ґ. Гадамер).

Обстоював незалежність смислу об’єкта від суб’єктивності інтерпретатора, заперечував концепцію «передрозуміння», «герменевтичного кола», ідею постійного перегляду і творчої трансформації смислу, широке розуміння аплікації. Вважав, що суб’єктивістська установка екзистенційної герменевтики Гадамера тягне за собою небезпеку втрати об’єктивності, «упустити своєрідність чужого». Водночас зазначав, що їхні різні шляхи до герменевтики «можна розглядати як дві орбіти у безбережному та неосяжному космосі наук про дух».

Автор понад 300 праць з юриспруденції, історії права, герменевтики. Основні: двотомна «Загальна теорія інтерпретації» (нім. «Teoria generale della interpretazione»; 1955), «Герменевтика як загальна методологія наук про дух» (нім. «Die Hermeneutik als allgemeine Methodik der Geisteswissenschaften»; 1962), «Актуальність загальної теорії інтерпретації» (нім. «Relevanz der allgemeinen Interpretationstheorie»; 1967).

Додатково

Критика з боку Бетті була особливо значущою для Г.-Ґ. Гадамера: згадуючи згодом свої «філософські зустрічі», він зараховує Бетті (разом із М. Гайдеґґером і Р. Бультманном) до своїх «незнищенних тіней», визнає спільну належність до традиції німецького ідеалізму.

Праці

Teoria generale della interpretazione : in 2 t. Milano : A. Giuffrè, 1955.
Die Hermeneutik als allgemeine Methodik der Geisteswissenschaften. Tübingen : Mohr, 1962. 64 р.
Allgemeine Auslegungslehre als Methodik der Geisteswissenschaften. Tübingen : Mohr, 1967. 771 р.

Література

Warnke G. Gadamer: Hermeneutics, Tradition, and Reason. Palo Alto : Stanford University Press, 1987. 220 p.
Kearney R. Debates in Continental Philosophy: Conversations with Contemporary Thinkers. New York : Fordham University Press, 2004. 355 p.
Ricci F. Parola, verità, diritto. Sulla teoria dell’ interpretazione di Emilio Betti. Napoli : Edizioni Scientifiche Italiane, 2006. 144 p.
Архипова Л. Д. Герменевтика у пошуках істини й методу: Ганс-Ґеорґ Ґадамер — Еміліо Бетті — Ерік Дональд Гірш // Наукові записки НаУКМА. Серія: Філософія та релігієзнавство. 2011. Т. 115. С. 45–48.
Vargiu L. Hermeneutik und Kunstwissenschaft. Ein Dialog auf Distanz — Emilio Betti und Hans Sedlmayr. Berlin : Logos, 2017. 160 р.
Гайдулін О. О. Правова концепція інтерпретивізму: перспективи розвитку європейської правової герменевтики // IUS PRIVATUM. 2020. Вип. 1–2. С. 56–63. URL: https://iusprivatumjournal.online/wp-content/uploads/2020/12/IP_56-63_Gaydulin.pdf
Dall’esegesi giuridica alla teoria dell’interpretazione: Emilio Betti (1890–1968) / A cura di A. Banfi, M. Brutti, E. Stolf. Roma : Roma Tre-Press, 2020. 330 p. URL: https://romatrepress.uniroma3.it/wp-content/uploads/2020/05/dalle-babs.pdf
Cervati A. Emilio Betti: Interpretation of Law and Commitment of the Contemporary Jurist // Critical Hermeneutics. 2021. Vol. 5 (1). P. 1–38. URL: https://ojs.unica.it/index.php/ecch/article/view/4951/4935

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ

Покликання на цю статтю: Бетті, Еміліо // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бетті, Еміліо (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 25.06.2024