Фуко, Мішель

Мішель Фуко, 1974, Бразилія.

Фуко, Мішель (Paul-Michel Foucault)
Народження	15.10.1926
Місце народження	Пуатьє
Смерть	25.06.1984
Місце смерті	Париж
Місце поховання	Сен-Мартен-ла-Паллю
Alma mater	Вища нормальна школа в м. Парижі
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	політичні науки

Фуко́, Міше́ль Поль (фр. Paul-Michel Foucault; 15.10.1926, м. Пуатьє, Франція — 25.06.1984, м. Париж, Франція; похований у с. Вандевр-дю-Пуату, тепер у складі комуни Сен-Мартен-ла-Паллю, регіон Нова Аквітанія, Франція) — філософ, історик культури, епістемолог, політичний мислитель.

Життєпис

Народився в сім’ї хірурга.

Середню освіту здобув у ліцеї в м. Пуатьє (1936–1940). Готуючись до вступу у заклад вищої освіти, познайомився з творчістю Ф. В. Ніцше, К. Маркса та З. Фройда.

1946–1951 навчався у Вищій нормальній школі («Еколь Нормаль») у м. Парижі. Вивчав праці Г. В. Ф. Гегеля, М. Гайдеґґера й Ж.-П. Сартра. Здобув ліценціат з філософії (1948) і психології (1949) у Паризькому університеті та отримав диплом із психології (1949) та психопатології (1952) у Паризькому інституті психології.

1950 за рекомендацією Л. П. Альтюссера вступив до Французької комуністичної партії, але зборів не відвідував, не погоджувався з позицією партії щодо гомосексуалізму (див. Гомосексуальність); 1953 вийшов з її лав. Від 1952 викладав у Вищій нормальній школі в м. Парижі, спеціалізувався на філософії та психології. Одночасно працював психологом із душевнохворими, переглянув значення понять нормальної психіки і божевілля, розуму й глупоти («Історія божевілля в класичну епоху»; 1961).

1955–1958 — молодший викладач в Уппсальському університеті, читав лекції з французької літератури.

1959 очолив Французький інститут у м. Гамбурзі, від 1962 — професор філософії в університеті м. Клермон-Ферран (Франція).

1966–1968 — позаштатний професор Туніського університету, читав курс «Людина в західній думці». 1968 повернувся до м. Парижа, очолив філософський факультет у Венсеннському експериментальному університетському центрі.

1970 обійняв посаду завідувача кафедри історії систем мислення в Колеж де Франс. 1972 викладав в Університеті в Буффало. Неодноразово читав лекції в Бразилії, Канаді, США, Японії.

Діяльність

Досліджував походження й історію наук про людину. З’ясовував умови формування та здійснення соціальних і політичних феноменів влади, управління, покарання.

У науці про політику розвинув теорію дискурсу, яка наголошує на взаємозв’язку між соціальними і дискурсивними процесами, на концептуалізації влади (зокрема її пов’язаності зі знанням).

Поняття «дискурс» розумів не лише як мову у вжитку, а й як певний спосіб мовлення, зумовлений суспільним становищем носія мови і контекстjv, у якому відбувається конкретний акт мовленнєвий. Сприяв адаптуванню поняття дискурсу з лінгвістичного на суспільствознавче. Вважав, що дискурсивна взаємодія передусім забезпечує підтримку й зміну стосунків між людьми чи групами, їхніх ідентичностей та уявлень про світ. Взаємозв’язок дискурсу й суспільних відносин узгоджується з концептуалізацією влади, що є одним із типів цих відносин.

В інавгураційній лекції в Колеж де Франс «Порядок дискурсу» (1970) уперше звернувся до поняття влади. Концепція влади Фуко відрізнялася від класичної (інтерпретувала владу в межах відносин «закон — підпорядкування»).

Указував на два способи реалізації влади:

1) «владу як придушення» — є боротьбою двох незалежних суб’єктів, кожний з яких має змогу перемогти;

2) «владу як закон» — часто є спонуканням до конформізму.

Пізніші дослідження сконцентровано на тих владних відносинах, які ігнорував класичний марксизм: на відносинах між лікарем і пацієнтом, учителем і учнем, батьками і дітьми, адміністрацією в’язниці й ув’язненими, психіатром і психічно хворим чи між психоаналітиком і його пацієнтом. Розумів владу як розосереджену, відносну й динамічну, заперечуючи абсолютну безвладність осіб, яких традиційно вважали підпорядкованими чи пригнобленими, наголошуючи на їхній здатності чинити опір владному тискові.

Зазначав, що домінантна в певній культурі форма дискурсу тісно пов’язана з панівною формою влади, розповсюджується за допомогою та в інтересах влади, перебуває в основі влади. Стверджував, що дискурсивні формації — це мережі влади, які оплутують усіх, влада є всюди і все, а отже, небезпечна. Влада може бути і позитивною, і негативною, і продуктивною, і репресивною. Наполягав, що кожна інстанція влади створює інстанцію опору цій владі. Говорив про зовнішній, «позадискурсивний» світ, про інституційну структуру, яка втілює в собі «дискурси», що створюються й розвиваються за її межами.

Вважав, що науки про людину створили слухняних суб’єктів сучасної держави і власне державу. Управляючи процесом формування суб’єктивності своїх членів, сучасна держава використовує не силу, а переважно суму знань і методів наук про людину — «мікрофізику» влади. Розмірковуючи про те, як люди керують собою й іншими, простежив, як знання генерує владу, перетворюючи людей у підданих, і потім дає змогу керувати ними за допомогою знань.

Слідом за Ф. Ніцше, змінив повсякденне уявлення про відносини влади і знання; довів, що останні є вищою владою, владою визначати ввесь інший світ. Таким чином, знання перестають бути способом звільнення людини і стають способом її поневолення. Зазначав, що кожен акт взаємодії між людьми та їхніми групами робить внесок у підтримування чи зміну стосунків між ними, тому владу не можна здобути раз і назавжди.

Обстоював тезу про пов’язаність влади зі знанням: з одного боку, влада спирається на знання (це надає їй легітимності й ефективності); з іншого, знання залежить від владних відносин, які уможливлюють його здобуття й підтримання. Cпираючись на знання про людину, влада відділяє прийнятні форми людської поведінки від неприйнятних, а систематичне застосування робить його в суспільстві істинним.

Влада не має центру, не належить конкретним індивідам або групам, оскільки кожен одночасно й володіє владою, і підкоряється владі інших.

Розглядав політику не як взаємини соціальних груп, а як особливий культурний спосіб вироблення й поширення знання. Науковий прогрес і наукові знання вважав відносними (результати постійно переглядаються): пропонуючи суспільству коректні на конкретний момент результати, наука фактично нав’язує знання, від якого відмовиться через певний час. «Знання» стає еквівалентним «владі».

Державі відводив центральне місце в системі владних відносин. Саме державу він розглядав головним регулятором людської поведінки: не лише через систему заборон і покарань, але й через творення сприятливого для влади знання. Досліджуючи еволюцію інституту держави, показав радикальне збільшення обсягу її влади і знання під час переходу до модерної доби. Модерна держава ставить за мету не лише упокорення підданих і використання їхніх ресурсів на свою користь, а й ефективне врядування ними, що спирається на систематичне знання про всі аспекти їхньої життєдіяльності й покликане її поліпшити. Крім інститутів, які забезпечують дотримання громадянами встановлених правил і норм (поліції, в’язниць, психіатричних установ тощо), держава спирається також на засоби творення знання (науки про людину й популяризацію їхніх тверджень в освіті й ЗМІ), які сприяють згоді громадян з цими правилами і нормами та співучасті в їх підтримуванні. Комплекс влади-знання на службі держави Фуко розглядав як специфічний феномен урядування, що охоплює різноманітні установи, техніки і концепції, за допомогою яких держава контролює громадян і впливає на них з метою зробити більш придатними для такого контролю.

Головні об’єкти влади-знання — це мова й тіло людини. Влада нав’язує певний дискурс, певний самоопис людини і суспільства, керує діями людських тіл у часі й просторі. Історична зміна влади-знання позначає зміну ставлення до людського тіла. Фуко продемонстрував це, аналізуючи історію появи в Європі психіатричних клінік, лікарень, фабрик, регулярних армій, шкіл, тюрем, історію появи сучасної сексуальності як особливого ставлення до тіла.

Вважав, що світ складається з міріад владних відносин і кожне володіння владою породжує протидію (світ стає міріадою різних конфліктів з приводу влади).

Значна частина наукового доробку Фуко — дослідження історичної еволюції окремих галузей знань, що підтримували владні відносини: медицини (насамперед психіатрії), біології, архітектури (зокрема в’язничної) тощо.

Затаврував соціалістичне суспільство як тоталітарне (див. Тоталітаризм), а капіталістичне характеризував як дисциплінарне, у якому вбачав розрив між нормальною прихованою частиною та антисоціальною. Відмовився від терміна «ідеологія», скомпрометованого для багатьох науковців традицією його протиставлення істині.

На початку 1980-х розпрацьовував нове поняття влади як «стратегічної гри між свободами» — структурування сфери актуальних і потенційних дій іншого. Доводив, що влада не заперечує свободу, а передбачає її як власну умову.

Вважав, що сучасне суспільство побудоване на засадах паноптизму. Паноптикон у політичному сенсі вимагає чітких меж, непорушності закону, дисциплінарну прописаність усіх аспектів буття людини, ієрархічної стрункості, залучення кожного індивіда до параметрів істинності. Таку модель організації суспільно-політичного простору ідентифікував з авторитарним і тоталітарним політичними режимами.

Визнання

1986 створено Асоціацію «Центр Мішеля Фуко» для вивчення та публікації творчої спадщини філософа.

Праці

Folie et déraison. Histoire de la folie à l’âge Classique. Paris : Plon, 1961. 672 p.
Naissance de la clinique. Une archéologie du regard medical. Paris : Presses universitaires de France, 1963. 212 p.
Les Mots et les Choses. Une archéologie des sciences humaines. Paris : Gallimard, 1966. 405 p.
L’Archéologie du savoir. Paris : Gallimard, 1969. 288 p.
Surveiller et punir. Naissance de la prison. Paris : Gallimard, 1975. 328 p.
Histoire de la sexualité : en 4 t. Paris : Gallimard, 1976–2018.
У к р. п е р е к л. — Історія сексуальності : у 3 т. Харків : ОКО, 1997–2000.
Наглядати і карати. Київ : Основи, 1998. 392 с.
Археологія знання. Київ : Основи, 2003. 325 с.

Література

Deleuze G. Foucault. Paris : Les Éditions de Minuit, 1986. 141 p.
Blanc G. Le. Foucault au Collège de France: un itinéraire. Pessac : Presses Universitaires de Bordeaux, 2003. 227 p.
Кулик В. Фуко Мишель // Політична енциклопедія / Гол. ред. Ю. Левенець. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 755.
Macey D. The Lives of Michel Foucault: A Biography. London : Verso, 2019. 613 p.
Дем’яненко Б. Фуко Мішель Поль // Енциклопедія політики і права. Наукове видання. За ред. д.політ. н., проф. В. П. Горбатенка і д.політ. н., проф. П. В. Мироненка. Київ : Видавництво Політія, 2024. С. 752–754.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Фуко, Мішель // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Фуко, Мішель (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 10.12.2024