Святійший урядувальний синод

Будівля Сенату і Синоду, м. Санкт-Петербург

Святі́йший урядува́льний сино́д, Святі́йший сино́д (рос. Святейший правительствующий синод; від грец. σύνοδος — зібрання, збори, з грец. σύν — разом, спільно та грец. ὁδός — шлях, дорога, рух, перехід, букв. — спільний шлях або зібрання тих, хто прямує) — вищий державний орган церковно-адміністративної влади в Російській імперії в 1721‒1917.

Історична довідка

Започаткування інституту синоду в християнській Церкві сягає корінням 1 ст., коли були зафіксовані перші зібрання, організовані очільниками християнських громад. Першим відомим синодом став форум представників єпархіального духовенства в м. Римі (бл. 387). Відтоді зібрання єпископів стали називати соборами.

Історично сформувалися різновиди синодів:

загальноцерковні та єпархіальні / регіональні (за статусом і масштабами);
регулярні та надзвичайні (за періодичністю та обставинами скликання).

Статус синодів у Західному та Східному християнстві розбіжний. Зокрема, в Католицькій церкві — це лише одна з дорадчих структур в адміністративному апараті Папи Римського. У православних автокефальних церквах синод є постійним колегіальним органом при патріархові, що здійснює управлінські функції в період між помісними соборами. Очолює синод патріарх.

Проте відмітною особливістю функціонування синоду Російської православної церкви (РПЦ) було його перетворення на державну інституцію, набуття рис бюрократичної відомчої установи та цілковите підпорядкування імператору.

Ще в 1700, після смерті Московського патріарха Адріана, інститут патріаршества в Московському царстві було скасовано, а модель синодального правління на чолі зі світською особою (оберпрокурором синоду) набула характеру цезаропапізму. Синодальна епоха РПЦ тривала 196 років (1721‒1917) і збіглася в часі з датами існування Російської імперії нової доби.

Закономірність одержавлення РПЦ пов’язують із такими чинниками:
а) розколом та ослабленням самої Церкви після реформ патріарха Никона у 1650‒1660-х;
б) внутрішньою дезорганізацією РПЦ після насильницького приєднання до Московського патріархату Київської митрополії (1686), з її принципово іншою моделлю, побудованою на засадах відкритості та соборноправ’я;
в) твердим курсом царя Петра І на творення абсолютистської держави-імперії за принципом єдиної владної управлінської вертикалі й нетерпимості до будь-яких автономних інституцій.

Несприйняття з боку РПЦ самого спрямування петровських реформ стало вирішальним мотивом позбавлення її суб’єктності та підпорядкування державній синодальній (Духовній) колегії.

Поява, функції, склад

Появу Святійшого урядувального Синоду РПЦ пов’язують із законодавчим актом — «Духовним регламентом» (25.01.1721), укладеним за участю відомого церковного і громадського діяча, ученого, ректора Києво-Могилянської академії архієп. Феофана Прокоповича. За задумом, це мав бути колегіальний орган чорного і білого духовенства (див. Чорне духовенство, Біле духовенство). Документ тлумачив Синод як «соборний уряд церкви», що «мусить усякими Духовними справами у Всеросійській Церкві управляти». За наданими повноваженнями мав значення, фактично рівне Сенату у справах державних.

Функції Святійшого синоду змінювалися за обсягом. Так, упродовж 18 ст. орган займався головно справами канонічного характеру, духовної цензури та суду, питаннями шлюбу та сімейного права. На етапі своєї інституційної зрілості, зокрема у 2-й пол. 19 ст., коло повноважень Синоду стало надмірно широким. Внаслідок цілковитої ліквідації традиції виборності (яку було втрачено разом з її носієм — Київською митрополією) Синод перебрав на себе призначення духовних осіб на церковні посади. Це стосувалося передусім кандидатів на вищі керівні пости, а саме: архієреїв, протопресвітерів військового духовенства, членів синодальних контор, а також ректорів та інспекторів духовних академій і семінарій, настоятелів монастирів. Йшлося й про викладачів духовних навчальних закладів, наглядачів церковнопарафіяльних шкіл, секретарів та членів духовних консисторій, членів закордонних духовних місій. Крім того, Синод став вищою судовою установою церкви та єдиною судовою інстанцією у справах з обвинувачення архієреїв та членів синодальних контор. Синод розглядав численні скарги, суперечки у церковних справах, зокрема й ті, що стосувалися «політичної неблагонадійності» духовних осіб. Йому були передані в управління духовні справи усіх інших віросповідань на теренах імперії: католицького, протестантського, юдейського та ін. (відкривав та закривав їхні храми, монастирі, затверджував пастирів і ксьондзів). Крім того, Святійший синод представляв РПЦ перед урядами закордонних церков і т. з. інославних віросповідних інституцій.

Фактичне керівництво Синодом здійснював оберпрокурор (назву посади встановлено в травні 1722) — світський чиновник, представник імператора, фактично прирівняний у правах до міністра. Йому були підпорядковані всі установи Святійшого синоду — від канцелярії до типографії. Зосереджував у своїх руках усю владу над церковною аристократією Синоду. Петро І назвав оберпрокурора синоду «оком государевим» і «стряпчим у справах державних». Традиційний лад церкви поступово перетворювався на своєрідне міністерство духовних справ.

Ключовою інституцією Святійшого синоду, як і інших державних установ, було Присутствіє. Під час його засідань оберпрокурор розташовувався за окремим столом і спостерігав «за законністю» схвалених Синодом рішень, мав право вето. Як і міністри, користувався правом «найпідданішої доповіді» імператору.

Упродовж усієї історії російської синодальної церкви оберпрокурорську посаду обіймали 33 особи. Першим її посів українець за походженням, випускник, а згодом професор Києво-Могилянської академії Стефан (Яворський) (тоді ця посада короткий час мала назву «президент Синоду», 1721‒1722). Був переконаним прихильником розмежування світської та духовної влади, обстоював автономію церкви. З терен України та зі стін Києво-Могилянської академії походила й низка інших очільників: Амвросій (Юшкевич, 1740‒1745), Стефан (Калиновський, 1745‒1753), Платон (Малиновський, 1753‒1754), Сильвестр (Кулябка, 1754‒1757), Гавриїл (Кременецький, 1767‒1770), Антоній (Рафальський, 1843‒1848) та ін.

Архієреїв до складу Синоду призначав іменними указами імператор за поданням оберпрокурора, на першому ж засіданні вони присягали. В останній чверті 19 ст. відновлено традицію імператорської авдієнції для викликаних в Синод архієреїв. Кількість членів Присутствія не перевищувала 7‒8 осіб. Постійними членами Синоду були митрополити Санкт-Петербурзький, Київський, Московський та архієпископ екзарх Грузії. Посада так званого першоприсутнього члена Синоду традиційно належала очільнику столичної єпархії митрополиту Новгородському, Санкт-Петербурзькому і Фінляндському. Він оголошував рішення синодального Присутствія та головував у комітетах; із ним погоджували призначення архієреїв. Статус митрополита Київського та Галицького як другого за рангом члена Синоду був своєрідною даниною Києву — «колисці східнослов’янського християнства». Довічно статус члена Синоду, за традицією, надавали одному або двом єпископам (за вибором оберпрокурора), представникам придворного і військового духовенства. Крім того, це звання надавали за «особливі заслуги перед Церквою». Так, митрополит Йосиф (Семашко; 1798, тепер Україна — 1868, тепер Литва) набув його за участь у насильницькій акції «возз’єднання» українських греко-католиків (уніатів) з РПЦ. Статус членів Синоду могли надавати архієреям на спокої. Щорічно в середньому змінювалися два-три члени у складі Синоду.

Значним був бюджет синодальних архієреїв. Якщо найбагатші парафії в Україні на поч. 20 ст. обходилися прибутком у 3500‒3700 рублів, то доходи митрополита Київського й Галицького Флавіана (Городецького) сягали 52 000 руб., а митрополита Московського — 35 000 руб. Разом з тим свобода комунікацій синодального духовенства була обмежена. Єпископи не мали права проводити зустрічі у широкому складі поза межами Синоду.

Стабільною залишалась процедура роботи Синоду. Після обговорення справ старійшина Синоду виголошував рішення. Заслуховування членів Присутствія відбувалося у порядку старшинства. Журнали й протоколи розсилалися для підпису додому. Рішення ухвалювали консенсусом.

Важливою управлінською синодальною інституцією була канцелярія. Для заслуховування зазвичай відбирали 5‒7 справ та десятки з тих, які не вимагали обговорення. Після оберпрокурорського виправлення проєкти з візою: «Читав» знову надсилали членам Присутствія. Підписані ними рішення надходили до оберпрокурора для візи: «Виконати». Існувала ще й друга — оберпрокурорська канцелярія, що вимагала від чиновників готувати рішення для обох інституцій. Через це затримки розгляду справ часом тривали роками.

Крім канцелярії, до складу синодальних установ входили синодальні контори, господарське управління, духовно-навчальний комітет (з 1867), духовна училищна рада (з 1884), петербурзька та московська синодальні типографії. Офіційне друковане видання Святійшого синоду — газета «Церковний вісник» (рос. «Церковный Вѣстникъ»).

Розбудова синодальної моделі управління церквою

До розгортання революційних подій у Росії на поч. 20 ст. чинна синодальна система фактично не піддавалася ревізії з боку ієрархів Синоду. Замовчували, зокрема, рішення Четвертого Вселенського (Халкідонського) собору (451) про те, що сама лише церква може надавати імператорській постанові силу канону. Замість дискусії щодо повернення патріаршества, спостерігалися обережні спроби окремих ієрархів концептуально удосконалити чинну синодальну модель управління церквою. Серед перших таку спробу здійснив митрополит Московський і Коломенський Філарет (Дроздов; 1782‒1867, тепер РФ). Митрополит не поділяв ідею Олександра І про «універсальне християнство» та обстоював потребу в розпрацюванні «православного богослов’я», суголосного імперській великоцерковній ідеології. Як постійний член Синоду він обґрунтовував ідею «союзу між вівтарем і престолом», в якому церква зберігала б вплив на державні справи, а держава підтримувала б церкву. Очевидно, в цій ідеологічній конструкції завуальовано прагнення відновити суб’єктність церкви.

Ідеєю пом’якшення адміністративної природи синодальної системи керувався, ймовірно, оберпрокурор Д. А. Толстой (1823‒1889, тепер РФ; пізніше — міністр народної освіти та президент Російської академії наук). Характер здійснюваних ним церковних реформ був визначений епохою ліберальних перетворень Олександра ІІ, а їхній зміст полягав у фрагментарному відновленні окремих атрибутів соборноправ’я, властивих колишній Київській митрополії. Йдеться, зокрема, про спроби Д. Толстого зруйнувати соціальну замкненість православної церкви, відновити виборність пастирів, очільників духовних навчальних закладів, а також розширити єпархіальне самоуправління, запровадивши єпархіальні з’їзди духовенства та ін.

Непослідовність цих реформ спонукала церкву еволюціонувати в напрямі до гібридної синодальної системи. Пов’язана з цим суперечливість і несталість чинної моделі висувала перед церквою дилему: відродити патріаршество та завершити реформи або дискредитувати новоутворені демократичні інститути (позбавлені подальшої перспективи росту у «прокрустовому ложі» Синоду).

Питання остаточного вибору між ліберальною та консервативною перспективою еволюції РПЦ випало вирішувати, зокрема, оберпрокурору Святійшого синоду (1880‒1905) К. Побєдоносцеву. Діяч був послідовним противником реформування церковного управління. За його каденції було припинено практику виборності благочинних і благочинницьких рад, ректорів духовних навчальних закладів (з мотивацією неготовності духовенства до нововведень). Від початку 1880-х, а особливо після вбивства імператора Олександра ІІ, посилено цензуру церковної преси, зокрема офіційних друкованих органів єпархій РПЦ «Єпархіальні відомості» (рос. «Епархіальныя вѣдомости»). З бібліотек вилучали літературу ліберального спрямування (з-поміж неї твори Е. Золя, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Основною функцією зовні демократичних єпархіальних з’їздів було визначено посилення ролі духовенства в системі початкової народної освіти, захист православних вірян від інославного прозелітизму. Зміцнювались позиції церкви в армії — від 1890 управління всіма церквами та духовенством воєнного та морського відомств доручено затвердженому Синодом протопресвітеру армії та флоту. Назагал за прокурорства К. Побєдоносцева Синод повертався до охоронничої ідеології, що поглиблювала розкол, особливо між церквою та інтелігенцією, та не сприяла подоланню станової замкнутості духовенства й залученості його до суспільного життя.

Отже, всупереч давнім християнським канонам, російська модель синодального церковного управління розбудовувалась як частина системи державного управління. Вона призвела до втрати РПЦ своєї суб’єктності та авторитету не тільки в Російській імперії, але і в усьому православному світі. Ліквідацію синодальної системи разом із падінням російської монархії розглядають як історично закономірне явище.

Останнім посаду оберпрокурора синоду обіймав А. В. Карташов (1875; тепер РФ — 1960; Франція) — підготував самоліквідацію інституту оберпрокуратури та передав повноваження Святійшого синоду патріарху та помісному собору (1917‒1918, м. Москва). Як державний орган Святійший урядувальний синод де-юре ліквідований декретом Ради народних комісарів (від 02.02.1918).

Додатково

За оцінкою богослова й філософа, критика синодальної системи В. Розанова, «забирання прав у парафіян і гасіння парафіяльного життя» є спадком власне синодального періоду російської церкви, коли оберпрокурори, «відібравши владу у чернечої ієрархії та назагал у кліру», компенсували їм це «розширенням прав у місцевому церковному житті», передали права парафії архієреям, консисторії, благочинним та ін. «Нічого тут “канонічного” та “святоотцівського” немає, а є цілком виразна тенденція не “проґавити свого”» (1908). Оберпрокуратуру порівнював із «лікарем-наглядачем біля божевільного хворого з нападами буйства», оберпрокурора характеризував як «папу зі шпагою», що утверджує візантійський устрій церкви.
На зламі 19‒20 ст. дедалі помітнішим ставав процес змирщення Присутствія. Церковна аристократія піддавалась звабі повсякденного комфорту, наслідувала спосіб життя імператорського двору. Так, петербурзький митрополит, мав блискучий парадний виїзд — четвірку цугом з форейтором і двома лакеями, власний «малий двір» з урочистим етикетом. Архієреї «не цуралися дамського оточення» та «пристрасті до Бахуса».
Оберпрокурор К. Побєдоносцев — випускник імператорського училища правознавства, професор Московського університету; володів п’ятьма іноземними мовами, мав талант публіциста. Захоплювався мрією про всеслов’янську єдність. Приятелював з Ф. Достоєвським — автором реакційної теорії «російський народ — народ-богоносій» та імперської месіанської доктрини: «Росія може задовольнитися лише вселенським щастям. На менше вона не погодиться». Від імені імператора відкрив 1888 пам’ятник Богдану Хмельницькому в м. Києві. Діяча вважали «сірим кардиналом» Олександра ІІІ.

Література

Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. Берлін : Друкарня Е. Віхнера, 1940. 71 с. URL: https://diasporiana.org.ua/religiya/9112-doroshenko-d-pravoslavna-tserkva-v-minulomu-i-suchasnomu-zhitti-ukrayinskogo-narodu/
Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви (861–1996). Львів : Каменяр, 1996. 567 с.
Prawoslawie / Pod red. J. Drabiny. Krakow : Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1996. 178 р.
Історія релігії в Україні: в 10-ти т. / Гол. ред. А. Колодний. Київ : Український Центр духовної культури, 1999. Т. 3. Православ’я в Україні. 559 с.
Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ знань, 2004. 912 с.
Приходьон О. Повноваження й організаційні зміни в структурі Святійшого Синоду у другій чверті ХІХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. 2014. Вип. 1. Ч. 2. С. 110–115.
Пархоменко О. М. Обер-прокурор Святійшого синоду Іван Іванович Меліссіно та його спроба реформування Російської православної церкви // Література та культура Полісся. Серія: Історичні науки. 2017. Вип. 88. С. 72‒84.
Надтока Г. М., Горпинченко І. В. Православна церква в Україні другої половини XIX століття. Історіографія / За ред. Г. М. Надтоки. Київ : [б. в.], 2018. 208 с.
Бубнюк В. Синодальна доба в історії православної церкви // Аpologet. URL: https://www.apologet.kiev.ua/-1395859381/25-istoriia-tserkvy/synodalna-doba.html

Автор ВУЕ

Г. М. Надтока

Покликання на цю статтю: Надтока Г. М. Святійший урядувальний синод // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Святійший урядувальний синод (дата звернення: 3.11.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.08.2025