Оберпрокурор синоду
Оберпрокуро́р Святі́йшого урядува́льного сино́ду — державна посада в Російській імперії, встановлена 1722 царем Петром І внаслідок церковної реформи, запровадження синодального (замість патріаршого) управління Російською православною церквою (РПЦ).
Історична довідка
Невдовзі після скасування Петром І патріаршого управління Російською православною церквою (04.02.1701) вищим державним органом церковно-адміністративної влади в імперії стала заснована царським указом Духовна колегія. Одразу після офіційного відкриття (25.02.1722) перейменована на Святійший урядувальний синод.
Державний орган фактично перебрав на себе функції патріарха в царині загальноцерковних справ і зовнішніх зносин, а також і роль помісних соборів. У законодавстві Російської імперії Святійший синод визначено як «соборний уряд», через який «чинить церковне управління верховна самодержавна влада», наділений «усіма видами вищої влади» в РПЦ, суб’єкт відносин із закордонними Православними церквами. Членів Святійшого синоду призначав імператор.
Першим Святійший синод очолив (ще під назвою «президент Синоду», 1721‒1722) Стефан (Яворський). Посаду оберпрокурора було запроваджено 11.05.1722, а його посадові права та обов’язки визначала монарша інструкція від 13.06.1722 (за юліанським календарем), подібно до інструкції генерал-прокурора Сенату. Оберпрокурор здійснював державний нагляд та контроль за діяльністю Святійшого синоду, був представником імператора («оком царевим у справах державних»), керував усім відомством православного сповідання. Підлягав винятково суду імператора.
Кандидатуру оберпрокурора як світського посадовця добирали з вищих офіцерських чинів або вищих кіл чиновництва, аристократичних родин; призначав на посаду іменним указом імператор (з березня 2017 — Тимчасовий уряд). Першим оберпрокурором Петро І призначив свого сподвижника, учасника Полтавської битви 1709 полковника І. В. Болтіна (обіймав посаду в 1722–1725).
Оберпрокурори зазвичай стикалися з відкритим або пасивним опором членів Святійшого синоду та духовенства РПЦ.
Роль і повноваження посадовців з бігом часу змінювалися. Найбільшої влади і впливу в державі (фактично рівної владі міністра) оберпрокурори здобули у 19 ст. Входили до кола найближчих радників самодержців. Мали помітну вагу у просуванні урядової політики в царині освіти, віросповідань, з національного питання, міжнародних зносин тощо. Були провідниками й ідеологами русифікації та релігійної дискримінації «інославних» конфесій на землях імперії, зокрема в Україні. Серед відомих посадовців: граф О. І. Мусін-Пушкін (у 1791–1797), князь О. Н. Голіцин (1803–1817), граф М. О. Протасов (1836–1855), правник К. П. Побєдоносцев (1880–1905) та ін.
Упродовж усього синодального періоду оберпрокурорську посаду обіймали 33 особи. Помітна частина з них походила з терен України та зі стін Києво-Могилянської академії, зокрема: Амвросій (Юшкевич, 1740‒1745), Стефан (Калиновський, 1745‒1753), Платон (Малиновський, 1753‒1754), Сильвестр (Кулябка, 1754‒1757), Гавриїл (Кременецький, 1767‒1770) та ін. Посаду скасовано 05.08.1917.
Повноваження
Оберпрокурор був присутній на засіданнях Святійшого синоду, спостерігав за належним і законним розглядом справ, мав право вето на синодальні рішення. Подавав Синоду свої висновки з обговорюваних питань та пропозиції; переглядав і санкціонував до виконання його протоколи.
Був зобов’язаний наглядати за виконанням членами Святійшого синоду «Духовного регламенту», державних указів і розпоряджень, доповідати імператору в разі порушень чи непокори. Звітував про релігійну ситуацію в державі.
До компетенції оберпрокурора віднесено справи щодо призначення штатного жалування та класних окладів, зарахування вихованців до складу академічних курсів; розгляду відомостей про учнів навчальних закладів духовного відомства; нагородження наставників духовних навчальних закладів, що належали до цивільного відомства; призначення, переміщення та звільнення викладачів духовних академій та семінарій, котрі не мали духовного сану тощо. Оберпрокурор надавав дозвіл на купівлю класичних книг на суму не більше 5 тис. крб, будівництво і переоблаштування приміщень духовних навчальних закладів, як із ресурсів духовно-навчального капіталу, так і за рахунок місцевих коштів, — не більше 5 тис. і 10 тис. крб відповідно; призначення одноразової позаштатної допомоги на придбання необхідних речей для утримання навчальних закладів і управління ними — не більше 2 тис. і 6 тис. крб відповідно. Виділення коштів понад визначеної суми вимагало згоди Святійшого синоду.
Розглядав також справи щодо пожертвувань приміщень і землі на користь навчальних закладів; виділення коштів наставникам, священно- й церковнослужителям у зв’язку з переводом до іншої єпархії; пропозиції щодо навчальної чи господарської діяльності духовних навчальних закладів.
Від поч. 19 ст. всі зносини між Синодом та імператором (а також міністрами, керівниками відомств) відбувалися через оберпрокурора. Мав у своєму підпорядкуванні канцелярію, від сер. 19 — організована за взірцем канцелярії міністрів.
Внаслідок змін і реорганізацій у структурі Святійшого синоду 1839 (за доби правління Миколи І) оберпрокурор набув можливість встановити прискіпливий контроль над фінансами і навчально-виховною діяльністю церкви, його функції наблизилися до функцій міністра. Разом зі зростанням ролі РПЦ в східній політиці імперії (Балкани, Близький Схід) в 2-й пол. 19 ст. зросла й роль оберпрокурора в зовнішньополітичних питаннях. Від 1950-х — 1960-х отримав право участі в засіданнях Ради міністрів і щотижневого звіту перед імператором.
Звіти
Укладання щорічних докладних звітів оберпрокурора про релігійну ситуацію в державі увійшло в практику за К. Побєдоносцева. Підсумковий звіт формувався на основі єпархіальної звітності, яку Синод отримував з усіх 63 єпархій Російської імперії, Грузинського екзархату, відомства військового і морського духовенства тощо. Зміст звіту був побудований за тематичним принципом, охоплював розділи: про склад управління Російською церквою та зміни в її ієрархії, важливі церковні події, місіонерську діяльність РПЦ, зусилля з «повернення розкольників і сектантів», зміцнення віри і благочестя, стан церковно-парафіяльних шкіл, монастирів, інформацію про парафіяльне духовенство, духовні освітні заклади тощо. Наприкінці звітів містилися статистичні відомості про кількість закладів освіти, бібліотек, монастирів, а також коштів, виділених на їхні потреби, та ін.
Науковці вважають звіти важливим та інформативним джерелом з історії Православної церкви у Російській імперії 2-ї пол. 19 ст. — поч. 20 ст., зокрема й історії релігії у Правобережній Україні, релігійної інфраструктури в Київській, Херсонській, Подільській, Волинській, Чернігівській, Катеринославській, Полтавській тощо єпархіях.
Література
- Приходьон О. Повноваження й організаційні зміни в структурі Святійшого Синоду у другій чверті ХІХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. 2014. Вип. 1. Ч. 2. С. 110–115.
- Опря І. А. Питання релігійної історії Правобережної України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у звітах обер-прокурора Св. Синоду // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Серія: Історичні науки. 2015. Вип. 8. С. 77–84.
- Пархоменко О. М. Обер-прокурор Святійшого синоду Іван Іванович Меліссіно та його спроба реформування Російської православної церкви // Література та культура Полісся. Серія: Історичні науки. 2017. Вип. 88. С. 72‒84.
- Надтока Г. М., Горпинченко І. В. Православна церква в Україні другої половини XIX століття. Історіографія / За ред. Г. М. Надтоки. Київ : [б. в.], 2018. 208 с.
- Священко З. Київська єпархія у звітах обер-прокурорів Святійшого синоду (1884‒1916 рр.) // Емінак. 2020. Вип. 3 (31) С. 80–87.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Оберпрокурор синоду // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Оберпрокурор синоду (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 07.08.2024
