Бердяєв, Микола Олександрович

Бердяев ы.jpg

Бердя́єв, Мико́ла Олекса́ндрович (06.03.(18.03)1874, маєток Обухово, тепер м. Обухів, Україна ― 24.03.1948, м. Кламар, департамент О-де-Сен, Франція) ― філософ «Київської школи», літератор, публіцист, громадський діяч, один із засновників релігійного екзистенціалізму та персоналізму.

Бердяєв, Микола Олександрович

Народження 1874
Місце народження Обухів, Україна
Смерть 1948
Місце смерті Кламар, О-де-Сен, Франція
Alma mater Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Напрями діяльності філософія, літературна творчість, публіцистика

Життєпис

Походив із шляхетної дворянської родини. Батько ― Олександр Михайлович, нащадок київських і харківських поміщиків та військової аристократії, київський повітовий маршалок, голова правління Київського земельного банку. Мати ― Олександра Сергіївна, уроджена княжна Кудашева, пов’язана за генеалогією з древнім французьким родом Шуазель-Гуф’є.

1894 вступив до Імператорського університету св. Володимира в м. Києві (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Через рік навчання на природничому факультеті перевівся на юридичний. Відрахований 1898 у зв’язку з арештом за участь у підпільній революційній діяльності. Після трирічного заслання повернувся до м. Санкт-Петербурга, вів релігійно-просвітницьку діяльність. Пережив світоглядну еволюцію від захоплення марксизмом до християнського персоналізму.

1904-1905 редагує релігійно-філософські журнали «Новий шлях» і «Питання життя». 1907 переїхав до м. Москви, де прилучився до Російської православної церкви, але через нонконформізм і критику Священного Синоду був удруге засуджений (1914). Початок Першої світової війни зруйнував надії на апеляцію.

Після Жовтневого перевороту 1917 отримав короткочасну можливість вільно працювати за більшовицької влади. Виступав з публічними лекціями, був одним із засновників Всеросійської спілки письменників. 1918 заснував Вільну академію духовної культури (був її головою до депортації 1922). 1920 обраний професором історико-філологічного факультету Московського університету. Не прийняв ідеології більшовизму, ідей революційного насильства. Двічі був заарештований (1920, 1922); під час першого арешту допит М. Бердяєва здійснював особисто Ф. Дзержинський.

1922 у складі чисельної групи інтелігенції (так званий «філософський пароплав») був депортований в Німеччину. До 1924 жив у м. Берліні, згодом вимушено переїхав до Франції, де провів решту життя. За кордоном, разом із Левом Шестовим (1866―1938), розроблював філософську концепцію релігійного екзистенціалізму; набув авторитету провідного філософа повоєнної Європи. Був редактором часопису російської еміграції «Путь» (1925―1940), в якому гостро критикував марксизм, радянську владу і політику, керував видавництвом «YMCA-Press».

Отримав ступінь доктора богослов’я Кембріджського університету (1947). Помер за робочим столом у своєму будинку в містечку Кламар.

Головні ідеї

Філософські погляди М. Бердяєва формувались під впливом ідей І. Канта, Ф. Ніцше, Я. Бьоме, А. Шопенгавера, В. Соловйова. Працював над проблемами етики й метафізики, історіософії, християнського містицизму, філософської антропології, мистецтвознавства. Заклав основи формування європейського релігійного екзистенціалізму; його ідеї вплинули на становлення ідеології «нових лівих» у Франції та християнського соціалізму в Європі.

М. Бердяєв наголошував, що людина за своїми сутнісними характеристиками є значимішою за суспільство, націю і державу. Останні ― сповнені деструктивних потенцій, використовують людину як засіб для реалізації руйнівних цілей. Висунув оригінальну концепцію філософії свободи, міркуючи про причини й наслідки залежності людини від сил деструкції й саморуйнування; обстоював цінності вільного особистісного волевиявлення. Вважав, що «свобода людського Духу» є визначальною цінністю життя, основою боротьби людини з усім тим, що її дегуманізує та знеособлює. Доводив, що стратегічним і практично значущим завданням для людини є збереження особистісного суверенітету, власної індивідуальності й неповторності всупереч деструктивному впливу з боку суспільства, держави, всіх, хто прагне до споживацького використання свободи інших у власних інтересах. Істинне людське існування визначав через духовні цінності правдивого волевиявлення, свободи і творчості задля Бога як умови досягнення Царства Небесного на землі.

Взаємовідносини між Богом і богоподібною людиною характеризував як рівноправні та взаємно відповідальні. Наголошував на визначальній ролі релігії в захисті гідності людського існування, передусім віри в Ісуса Христа, котрий став символом моральної стійкості в боротьбі з багатоликим злом.Самопожертву Ісуса подавав як приклад вільного і творчо наповненого життя без підлаштування до гріховних обставин, а всупереч пануючим формам гріха. Життя кожної людини визначав як поле боротьби і захисту своєї богоподібної сутності, гідності, потреби в свободі й творчого волевиявлення. Звідси виводив актуальність і потребу в новій релігії ― релігії вільного і творчого Духа («нової Церкви Святого Духа»), яка відкриває можливість перемоги над силами зла і практично значущі сенси.

Розмірковував про «душу» Росії та правдо-шукання російського народу, намагався відкрити Росію (разом з усіма суперечностями її ментальності) Західному світові. Болісно переживаючи розлуку з батьківщиною, писав про унікальність формування та долю російської інтелігенції.

Шляхом критичної рефлексії християнського віровчення прагнув виокремити таку систему моральних цінностей християнства, що здатні зміцнити духовні підвалини європейської цивілізації. Гостро критикував автократизм і консерватизм католицизму, відсутність творчого підходу в тогочасній Римо-католицькій церкві та її пасивність у захисті християнських морально-етичних цінностей. Неадекватне і невиправдане пристосовництво до світу секуляризованої культури, на його думку, знецінило духовні надбання католицизму, досягнення середньовічної лицарської культури, естетику готичного мистецтва тощо.

Досвід спілкування Миколи Бердяєва з європейськими інтелектуалами, теологами і богословами щодо ролі й значення християнського гуманізму в сучасному світі втілився в серію відомих у Франції та за її межами «Бердяєвських колоквіумів» (1926―1932). У цих зустрічах брали участь відомі католицькі теологи Ж. Марітен, Е. Жильсон, Ґ.-О. Марсель, православний богослов С. Булгаков та ін. Іншою формою інтелектуальної комунікації стають міжконфесійні зібрання з питань екуменічного діалогу в християнстві (зазвичай позицію християнських лібералів обстоював М. Бердяєв, а позицію католицьких ортодоксів ― Ж. Марітен). Доводив необхідність відкритого православно-католицького діалогу всупереч консервативній позиції православ’я; міркував про творення нового цілісного християнства (і, відповідно, нового рівня спілкування), до якого прагнули християни ще з часів Вселенської церкви. Невирішені суперечки між сторонами врешті-решт призвели до кризи практики колоквіумів, хоча в приватному житті між М. Бердяєвим та Ж. Марітеном і в подальшому зберігалися дружні відносини.

Основні праці

Микола Бердяєв залишив по собі близько 40 книг і понад 450 статей; деякі з них початково видавались різними європейськими мовами (російською перекладені пізніше). В СРСР філософ оголошений «класовим ворогом», а його праці стали доступними тільки в середині 1980-х. Головні твори: «Духовна криза інтелігенції» (1910), «Філософія свободи» (1911), «Сенс творчості. Досвід виправдання людини» (1916), «Філософія нерівності» (1923), «Нове Середньовіччя» (1923), «Філософія вільного духу (Проблематика і апологія християнства)» (1927), «Про призначення людини: досвід парадоксальної етики» (1931), «Я і світ об’єктів: досвід філософії самотності й спілкування» (1934), «Витоки і сенс російського комунізму» (1938), «Про рабство і свободу людини: досвід персоналістичної філософії» (1939), «Істина богоодкровення» (1945―1947), «Російська ідея» (1946), «Екзистенційна діалектика Божественного і людського» (1947), «Самопізнання» (1947), «Царство Духа і царство Кесаря» (1947).

Додатково

Микола Бердяєв володів українською мовою, любив Київ і вважав його одним із найкрасивіших міст Європи.

Старший брат філософа ― Сергій (псевдонім Обухівець, С. Київський) ― відомий як український поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, публіцист; листувався з Лесею Українкою та членами «Старої Громади».

Література

  1. Мень А. Мировая духовная культура. Христианство. Церковь. Лекции и беседы. Москва : Фонд имени Александра Меня, 1995. 671 с.
  2. Бердяева Л. Профессия: жена философа / Сост., авт. предисл. и коммент Е. Бронникова. Москва : Молодая гвардия, 2002. 262 с.
  3. Метаморфози свободи: спадщина Бердяєва у сучасному дискурсі (До 125-річчя з дня народження М. О. Бердяєва): Український часопис російської філософії. Вісник Товариства російської філософії при Українському філософському фонді. Київ : Парапан, 2003. Вип. 1. 648 с.
  4. Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. Ярошовця. Київ : Знання України, 2006. С. 993–996.
  5. Шестаков А. Пророк культурного ренесансу // Україна молода. 2009. URL: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1371/169/48319/
  6. Волкогонова О. Д. Бердяев. Москва : Молодая гвардия, 2010. 390 с.
  7. Райхельт Шт. Николай Бердяев в Германии 1920–1950. Исследование по истории влияния. (Отрывки из книги) // Coincidentia oppositorum. От Николая Кузанского к Николаю Бердяеву. Санкт-Петербург : Алетейя, 2010. С. 397–426.
  8. Тімченко О. Соціальний зміст екзистенційної антропології М. Бердяєва. Львів : Видавництво Львівської комерційної академії, 2010. 285 с.
  9. Горбань Р. Ознаки української етнопсихології екзистенціалізму Миколи Бердяєва та його релігійно-філософської концепцій серця як духовного центру особистості // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. 2014. Вип. 706–707. С. 196–202.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Бердяєв, Микола Олександрович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бердяєв, Микола Олександрович (дата звернення: 27.09.2021).

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ