Естонська апостольська православна церква
Есто́нська апо́стольська правосла́вна це́рква (ест. Eesti Apostlik-Õigeusu Kirik), ЕАПЦ — автономна православна церква у юрисдикції Константинопольського патріархату (див. Константинопольська православна церква, Вселенський патріархат), що діє на території Естонії.
.jpg)
Зміст
Історична довідка
Перші православні місіонери з’явилися в Естонії наприкінці 11 — на початку 12 ст. Православні парафії, що були зорганізовані на території сучасної Естонії, входили до Київської митрополії Константинопольського патріархату. Проте тривалий час кількість православних вірян на цій території була мізерною.
Томос Вселенського патріархату, який надав статус патріархату Московській церкві (1589), виключив Стару Лівонію та Естонію з його канонічних меж.
Активний розвиток православ'я в Естонії розпочався лише від 1-ї чверті 18 ст., із часу завоювання цієї території Московією після Північної війни 1700–1721, а відтак приєднання всіх православних структур до Московського патріархату. При цьому Московська церква (тепер Російська православна церква, РПЦ) не узгоджувала із Константинопольським патріархом розширення своєї юрисдикції на завойовані землі.
Від 18 ст. і до 1923 православна церква в Естонії була частиною РПЦ. Під владою Російської імперії прогресували процеси русифікації, важливим складником яких було нав’язування одержавленого православ’я. Основою православних громад в країні ставали етнічні росіяни, які масово приїжджали в Естонію (тоді — Естляндська й частково Ліфляндська губернії), та зросійщені чи оманені російською пропагандою естонці. Водночас хвиля русифікації викликала пасивний опір місцевого населення і духовенства.
Падіння російського царського режиму (1917) сприяло здобуттю в 1918 Естонією незалежності. Радянська Росія була змушена її визнати за статями Тартуського мирного договору 1920. Політична незалежність держави стала підґрунтям для надання Московським патріархом Тихоном (Бєлавіним) статусу автономії Естонській православній церкві. Проте цей крок не втишив накопичувану упродовж десятиліть нетерпимість естонців до імперської церкви. Православна церква, яку асоціювали з проросійською політикою, певний час зазнавала в країні гонінь. Вихід із ситуації, що склалася, єпископ Таллінський Александер (Паулус; ест. Aleksander Paulus; 1872, тепер Естонія — 1953, Швеція) вбачав у зміні юрисдикції — з Московської на Константинопольську. До того ж зв’язок естонських православних кліриків із московським церковним керівництвом був перерваний політикою більшовиків — православні віряни в Росії, зокрема й патріарх Тихон (Бєлавін), зазнали жорстоких репресій.
Собор Естонської православної церкви (в юрисдикції Московського патріархату) у вересні 1922 сформував петицію до Константинопольського патріарха Мелетія IV з проханням передати управління церквою Вселенському патріархату. Патріарх Мелетій ІV, з огляду на свої канонічні переваги «першого серед рівних» у православній спільноті та канонічну традицію, задовольнив прохання вірян Естонії. 07.07.1923 було видано томос, яким Естонську православну митрополію прийнято під юрисдикцію Константинопольського патріархату зі статусом автономії. Сучасну назву — Естонська апостольська православна церква — набула з 1926. Єпископу Александеру був наданий титул митрополита Талліннського і всієї Естонії.
.jpg)
Після анексії Радянським союзом території Естонії (1940‒1941) ЕАПЦ зазнала значних кадрових втрат — десятки кліриків були репресовані, а сама церква була примусово перепідпорядкована Московському патріархату, її автономію — неканонічно знищено, спілкування зі Вселенським престолом насильницьки припинено. Втім, до початку Другої світової війни радянським спецслужбам не вдалося повністю знищити інституційну структуру церкви.
Упродовж 1942‒1944 автономну ЕАПЦ (у складі Константинопольського патріархату) було тимчасово відроджено. Остаточна ліквідація ЕАПЦ відбулася після 1944, коли радянські війська знову окупували територію Естонії. Нова хвиля політичних репресій значною мірою зачепила і кліриків ЕАПЦ. У березні 1945 створено Талліннську єпархію, що об’єднала всі православні громади — Церква знову була інтегрована у Московський патріархат.
Митрополит Александер відмовився повернутися в юрисдикцію РПЦ та разом із кількома десятками кліриків і понад 8 тис. вірян емігрував у м. Стокгольм (Швеція). Там у 1947 організував ЕАПЦ у вигнанні (відома також як Стокгольмський синод ЕАПЦ). Церква, визнана Константинопольським патріархатом, об’єднала навколо себе близько 10 тис. православних естонців у діаспорах Західної Європи. Після смерті митрополита Александера (1953), новим предстоятелем ЕАПЦ став єпископ Юрій Вяльбе (в миру — Георгій Вяльбе; ест. Georg Välbe; 1881, тепер Естонія — 1961, Швеція). Надалі управління церквою здійснювали єпископи Константинопольського патріархату.
1978, після складних переговорів та взаємних поступок, Вселенський патріарх призупинив дію томоса (1923) про автономію ЕАПЦ. Проте із розпадом СРСР та здобуттям незалежності Естонії (1991), питання юридичної належності парафій ЕАПЦ знову набуло актуальності. Значна частина вірян виступила за відновлення юрисдикції Вселенського патріарха та повернення в країну із вигнання ієрархії та мирян зі Швеції (Стокгольмського синоду).
У прагненні протидіяти цим рухам Священний синод РПЦ «спрацював на випередження» та 1992 підтвердив адміністративну автономію Естонської православної церкви, надану ще 1920. У квітні 1993 Московський патріарх Алексій ІІ (Рідігер; народився і тривалий час служив у Естонії, від часу єпископської хіротонії 1961 фактично особисто управляв Естонською ПЦ) особисто привіз в Естонію томос про відновлення автономії. Назва церкви згідно з документом «Естонська Апостольсько-Православна Церква» зумисне дезорієнтовувала православне середовище. Натомість естонським народом та урядом були артикульовані прагнення до незалежної від Московського патріархату національної церкви.
Відновлення автономії ЕАПЦ Константинопольського патріархату
1993 в Естонії офіційно зареєстровано «Естонську Апостольську Православну Церкву» (Стокгольмський Синод), що діяла за межами країни, як юридичну особу та повноправний суб’єкт власності, а це засвідчило її легалізацію на батьківщині. Представники 54 із 84 православних парафій Естонії звернулися до Вселенського патріарха із проханням відновити в країні юрисдикцію Константинополя над ЕАПЦ.
За висновком науковців, на подальший розвиток ситуації суттєво вплинув не тільки політичний, а й демографічний чинник. За часи радянської окупації росіянам вдалося значно змінити демографічну структуру Естонії, а відповідно — співвідношення корінного та прибулого населення у православних парафіях. Тому звернення до Константинопольського патріарха підтримала відносно невелика частка православних вірян в Естонії. Упродовж 1994‒1995 у церкві перебігали складні процеси пошуку консенсусу між москвофілами (більшістю) та грекофілами (меншістю, яку підтримували урядові структури). На поч. 1996 ситуація загострилася після відлучення від церкви (17.01) архієпископом Талліннським і Естонським вісьмох священників і диякона, які найактивніше виступали за возз’єднання із Вселенським патріархатом. Константинопольський патріарх Варфоломій гостро зреагував на цей акт з боку РПЦ, розцінив такі дії як зневажання міжцерковним діалогом. Священний синод Константинопольської православної церкви вже 20.02.1996 відновив дію свого томоса (1923) та призначив архієпископа Карельського та всієї Фінляндії Йоганнеса Рінне (фін. Johannes Rinne; 1923‒2010, Фінляндія) місцеблюстителем катедри предстоятеля ЕАПЦ (рішення офіційно набуло чинності 24.02.1996). У відповідь на це предстоятель РПЦ Алексій ІІ оголосив 23.02.1996 про припинення євхаристійних відносин із Вселенським патріархом і перестав поминати його ім’я під час богослужіння.
Твердість позиції Константинополя у питанні щодо ЕАПЦ, з одного боку, і небажання Москви «поступатися принципами» — з іншого, мало не розкололи Вселенське православ'я. Представники РПЦ бойкотували участь у низці всеправославних заходів, які ініціював Константинополь (зокрема у святкуванні 1900-ліття Об'явлення Івана Богослова) тощо. Проте урозуміння негативних наслідків ескалації конфлікту та поміркована позиція Константинопольського патріархату «стати над конфліктом» дозволили уникнути повного розриву церковної єдності (кінонії). Вихід зі складної ситуації вдалося віднайти у квітні 1996: на зустрічі представників зацікавлених сторін у м. Цюриху (Швейцарія) було домовлено про існування в Естонії обох юрисдикцій (московської та константинопольської) та вільний вибір парафіями своєї підлеглості. 16.05.1996 Цюрихські рекомендації схвалені священними синодами Константинополя і Москви.
26 жовтня — 1 листопада 2000 відбувся перший візит до Естонії Константинопольського патріарха Варфоломія. Естонські урядовці прирівняли його за дипломатичним протоколом до візиту глави іноземної держави. Вселенський патріарх у ході візиту висловив своє ставлення до міжцерковної ситуації в Естонії, загальним змістом якого є:
- укладені в м. Цюриху домовленості 1996 РПЦ витлумачує неправильно, оскільки в них не йшлося про дозвіл існувати в Естонії двом паралельним і канонічно рівним юрисдикціям;
- парафії Московського патріархату повинні мати інституційну підлеглість своїй помісній церкві у формі екзархату (представництва) або подвір’я;
- в Естонії може діяти лише один православний митрополит чи архієпископ, чий титул включає формулу «всієї Естонії», при якому може бути екзарх над парафіями РПЦ;
- Естонська апостольська православна церква Константинопольського патріархату є правонаступницею Православної церкви Естонії, тоді як у Московського патріархату немає підстав домагатися права наступності в Естонії та ін.
У подальшому Константинопольський патріарх дещо пом’якшив свою позицію, хоча й гостро зреагував на спроби Московського патріархату зареєструвати структуру РПЦ в Естонії під назвою «Естонська Апостольська Православна Церква Московського Патріархату» (на думку патріарха, наявність в одній країні майже ідентичних за назвою церков вноситиме плутанину і поглибить протиріччя не тільки серед громадського загалу Естонії, а й у всьому православному світі).
Російський уряд задіяв усі можливі важелі політичного та економічного тиску на Естонію задля реєстрації тут своєї церковної структури. Зокрема, Державна дума РФ двічі робила офіційні заяви з цього приводу. Назву церкви 2000 було змінено на Естонську православну церкву Московського патріархату (ЕПЦ МП), що стало одним із кроків до врегулювання ситуації та юридичної реєстрації організації. У березні 2002 Міністерство внутрішніх справ Естонії зареєструвало Статут ЕПЦ МП (тепер Естонська православна християнська церква).
Рішенням Священного синоду Константинопольського патріархату 2008 в ЕАПЦ було створено дві нові єпархії (катедри Тарту та Пярну і Сааре), обрано для них єпископів. Наявність трьох ієрархів дозволила створити власний синод та ефективніше управляти церквою.
На 2025 в Естонії функціонують дві православні церкви у різних юрисдикціях, обидві мають статус автономії.
Сучасний стан
За результатами перепису населення Естонії (Статистична служба Естонії, 2021) близько 29 % вважають себе релігійними, з них: 16 % віднесли себе до православних, 8 % — до лютеран, 5 % — сповідники інших релігій.
ЕАПЦ Константинопольського патріархату з 1999 очолює Митрополит Талліннський і Естонський Стефан (в миру — Хрістакіс Хараламбідіс; грец. Χριστάκης Χαραλαμπίδης; нар. 1940, тепер Конго). Резиденція митрополита — у м. Таллінні, кафедральний храм — Святого Симеона і пророчиці Ганни в Таллінні.
За статистичними даними: на 1934 кількість православних у Естонії становила 203 тис. осіб (19 % від усього населення). З них: естонці — 118 тис., росіяни — 85 тис. На час анексії СРСР території Естонії (1940) місцева православна церква окормлювала бл. 210 тис. вірян (3 єпархії, 156 парафій, 131 священник, 2 монастирі). Більшість вірян були естонцями. Підготовку кадрів здійснювали катедра православ’я теологічного факультету Тартуського університету та духовна семінарія св. Платона в Таллінні.
Натепер в ЕАПЦ діють 72 громади, об’єднані у три єпархії (Талліннська архієпископія, Тартуська єпархія, єпархія Пярну і Сааре), 35 священників, 9 дияконів, засновано 1 монастир (з 2024). Об’єднує, за різними джерелами, близько 20‒27 тис. вірян. Офіційний орган — газета «Митрополія» (ест. «Metropoolia»). Молодіжну роботу в парафіях координує Естонський православний союз молоді. Клірики ЕАПЦ несуть капеланське служіння у Збройних силах Естонії та в’язницях.
ЕАПЦ використовує у літургії естонську мову та церковнослов’янську мову, від 2012 — новоюліанський календар. Офіційний сайт ЕАПЦ: https://www.eoc.ee/
У вересні 2023 року патріарх Варфоломій відвідав Естонську церкву з нагоди 100-річчя її автономії.
Додатково
- Зі звернення Константинопольського патріарха Варфоломія до вірян Естонії: «Естонська душа пов’язала своє перебування в РПЦ із окупацією країни Радянським Союзом... Залежність естонського православ’я від Москви є останнім залишком сталінської тиранії. І навіть коли б події радянського періоду могли б у майбутньому забутися, ми добре знаємо, що розміри і сила російського гіганта будуть видаватися Естонії загрозливою небезпекою. Тому ми розуміємо..., що коли ви, православні естонці, будете й далі перебувати в залежності від Російського патріархату, то вас будуть вважати чужими естонському суспільству і навіть співробітниками небезпечного сусіда» («Слово його Святійшества Вселенського патріарха Варфоломія до представників православних віруючих в Естонії», 29.05.1995). Патріарх Варфоломій нагороджений орденом «Хреста землі Марії» І ступеня (09.10.2000) — найвищою державною відзнакою Естонії, яка може бути вручена іноземцеві.
- Релігієзнавці звертали увагу на вразливість позиції РПЦ в умовах посттоталітарної естонської дійсності: якщо Московський патріархат засуджує сталінізм (про що у 1990-х неодноразово заявляли його ієрархи), то він мусив би визнати реєстрацію урядом ЕАПЦ у вигнанні (Стокгольмського синоду) саме під її давньою назвою («Естонська Апостольська Православна Церква»). Якщо ж МП сталінізм не засуджує (а це стало особливо очевидним після 2014), то зрозумілі наміри естонців позбавитися від такої церкви.
- Естонська апостольська православна церква пропонує Естонській православній християнській церкві статус вікаріату у разі розриву підлеглості з Московським патріархатом.
Література
- Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
- Ісіченко І., архиєп. Загальна церковна історія. Курс лекцій для вищих духовних шкіл. Харків : Акта, 2001. 601 с.
- Лубська М. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.
- Schvak T. Eesti õigeusu kiriku lugu 19. sajandist tänaseni // Mitut usku Eesti IV. Valik usundiloolisi uurimusi: õigeusu eri / Тoim L. Eek. Tartu : Tartu Ülikooli Kirjastus, 2015. Р. 40–86.
- Kitromilides P. M. Religion and Politics in The Orthodox World. The Ecumenical Patriarchate and the Challanges of Modernity. London; New York : Routledge, 2019. 144 р.
- Rohtmets P. Eesti usuelu 100 aastat. Tallinn : Post Factum, 2019.
- Rohtmets Р., Schvak Т. Eesti Apostlik-Õigeusu Kiriku loomine – ajalugu ja tõlgendused // Eesti Apostlik-Õigeusu Kirik. URL: https://www.eoc.ee/eesti-apostlik-oigeusu-kiriku-loomine-ajalugu-ja-tolgendused/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Естонська апостольська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Естонська апостольська православна церква (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.08.2025
