Константинопольська православна церква

Герб Вселенського патріарха Варфоломія
Апостол Андрій та Стахій
Кафедральний храм Св. Георгія, м. Стамбул, Туреччина

Константино́польська правосла́вна це́рква (КПЦ; Константинопольський патріархат; грец. Οικουμενικό Πατριαρχείο Κωνσταντινουπόλεως) — релігійна організація; автокефальна (див. Автокефалія) Православна церква; складова Вселенського православ’я. Перебуває у релігійно-канонічній єдності, молитовному та євхаристійному спілкуванні з іншими помісними Православними церквами та посідає перше (із 15-ти) місце у диптиху. Юрисдикція поширюється на території Туреччини, Греції, Фінляндії, Естонії, а також на більшість країн, де православні віряни перебувають у діаспорі.

Статус

У Вселенському православ’ї Константинопольський патріархат має особливий статус завдяки історично усталеним чи закріпленим у канонах Вселенських соборів функціям:

  • вищої апеляційної установи для кліриків інших помісних Православних церков;
  • ексклюзивному праву надання/визнання автокефалій;
  • надання мира для низки помісних Церков;
  • духовне окормлення православних у діаспорі (розселених поза кордонами помісних Церков).

Історична довідка

Заснування Церкви та основні періоди історії

За церковним переказом, у витоків Константинопольської церкви був апостол Андрій Первозваний, який проповідував на теренах Малої Азії та Причорномор’я. Церква шанує св. Андрія як свого засновника і захисника. Апостольське походження КПЦ також уґрунтовано на діяльності в Малій Азії апостола Івана Богослова. Від сер. 9 ст. вчення про подвійний апостолат Вселенського престолу стало офіційним вченням Церкви. Вважається, що ап. Андрій рукопоклав у містечку Візантії — майбутньому м. Константинополі — першого єпископа Стахія. До часу офіційного утвердження християнства Костянтином Великим відомо про 25 єпископів-очільників Константинопольської церкви, більшість із них зазнали репресій у часи гонінь.

Історик-візантиніст Діно Дж. Ґеанакоплос (англ. Deno John Geanakoplos, 1919–2007; США) розділив розвиток Церкви від доби імп. Костянтина Великого на п’ять періодів: 1) від освячення м. Константинополя як нової столиці імперії (330) до перемоги над єрессю іконоборства (843); 2) від 843 до завоювання м. Константинополя хрестоносцями (1204); 3) від часу звільнення міста імп. Михайлом Палеологом від латинян (1261) до завоювання османами (1453); 4) від встановлення турецького володарювання (1453) до проголошення автокефалії Елладської православної церкви (1833); 5) сучасний період (після 1833).

Церква у Візантійській та Османській імперіях

Розбудова у 324–330 нової столиці імперії — Нового Рима (Константинополя) — збіглася з визнанням християнства як державної релігії імперії, через що місто невдовзі стало і головним християнським центром Сходу. Спершу (до 381) Константинопольський єпископ підкорявся митрополитові Іраклійському (Фракія). Зі зростанням політичного значення м. Константинополя місцевий єпископ поступово перебрав на себе управління Церквою.

Апарат патріархії був сформований за взірцем імператорського, у часи розквіту складався із 45 чиновників: великий економ (відав майном і господарськими справами); великий сакеларій (контролював монастирі та парафіяльні храми); великий скевофілакс (хранитель патріаршої церковної ризниці); хартофілакс (судове діловодство та адміністрування патріархії) та ін. Функції імператорської й церковної влади взаємодоповнювали одні одних, часом накладалися (імператори головували на церковних соборах, брали участь у суперечках з приводу релігійних питань і ухвалювали відповідні укази; деякі ієрархи були членами державного уряду; міський єпископальний суд брав до розгляду і світські справи тощо).

Архієпископ Константинопольський Нектарій (381–397) домігся на ІІ Вселенському соборі (381) визнання за собою другого місця «за честю» серед християнських єпископів (3-й канон Собору: «Константинопольський єпископ хай має перевагу честі після Римського єпископа»). Цю норму було підтверджено і на Четвертому (Халкидонському) Вселенському соборі (451), тоді ж предстоятеля Церкви визнано патріархом.

Вплив Константинополя на розвиток Східного християнства значно розширив і 28-й канон Халкидонського собору, згідно з яким влада патріарха була поширена і на землі «варварів» (тобто терени поза Візантійською імперією): митрополитів понтійської, азійської, тракійської областей «і в чужоземців названих областей» мав призначати Константинопольський престол. Авторитет Константинополя було підтверджено і 36-м каноном Трульського Собору (691–692), який визначав, що Константинопольський престол «має рівні переваги з престолом Старого Рима,… будучи другим після нього», а за ним — престоли Александрії, Антіохії та Єрусалима.

З 7 ст. проблема першості Константинопольського патріарха у Східному християнстві вже не дискутувалася. Після арабо-мусульманських завоювань Антіохія, Олександрія та Єрусалим поступово втратили колишнє значення релігійних центрів християнства. Лідерство на християнському Сході перейшло до Константинополя.

Найважчого удару Константинопольській православній церкві завдали хрестові походи, й особливо четвертий, за якого хрестоносці захопили м. Константинополь (1204) і заснувати Латинську імперію. Православні віряни були піддані жорстоким гонінням. Згодом (1261) візантійці відвоювали столицю, але колишню могутність державна більше не змогла відновити.

Завоювання мусульманами значних регіонів держав спричинило відцентрові процеси у Константинопольській церкві: патріархат поступово розпадався на окремі самостійні єпархії. Захоплення Константинополя військами Мехмеда ІІ Завойовника (1453), парадоксальним чином вплинуло не відновлення єдності Церкви. Позаяк нова влада не відділяла релігію від народності, то ставилася до християн насамперед як до етнічної спільноти під проводом власного етнарха — патріарха. Останній став носієм греко-православної релігійно-національної єдності й ідентичності.

Відтак Константинопольський патріарх зосередив у своїх руках і релігійну й світську владу над християнами; здобув значно більший політичний авторитет, ніж за візантійських імператорів. Йому були підвладні всі інші Православні церкви на території імперії, а також самостійні єпархії. Всі доповіді або скарги від православних надходили у Велику Порту лише через канцелярію Вселенського патріарха. З одного боку, нові можливості патріарха часто призводили до зловживань [тиск на місцеві церкви, феномен фанаріотизму (див. Фанаріоти)]. З іншого — Церква сплачувала велику ціну за такі пільги. Патріарх і єпископат часто ставали першими жертвами звинувачень у протестних подіях, повстаннях у регіонах тощо. Так, за підозрою у підтриманні антитурецького повстання грецького князя О. Іпсіланті, 1821 турецький уряд наказав усунути з престолу і стратити патріарха Григорія V (повішений на брамі патріархії у перший день Пасхи, 10.04.1821). Лише у м. Константинополі було зруйновано 16 православних храмів. Долю патріарха згодом розділили 2 митрополити та 12 єпископів.

Православні віряни зазнавали значних утисків віросповідного й економічного характеру. До кінця 17 ст. для християн існував податок не тільки грошима, а й людьми (раз на 5 років кожна десята сім’я мусила віддавати у яничари хлопця). Гоніння на православних в Османській імперії неодноразово ставали приводами війн. 1878 європейські держави домоглися від османів (Берлінський трактат) підтвердження рівних прав християн з мусульманами.

У 19 ст. Константинопольський патріархат швидко втрачав підлеглі Церкви та єпархії. Зокрема, у 1833 відокремилася Елладська православна церква, у 1865 — Румунська православна церква, у 1872 — Болгарська православна церква, у 1879 — Сербська православна церква. Після Балканських воєн 1912–1913 частина єпархій в європейській Туреччині відійшли до Елладської Церкви.

Розвиток патріархату в 20 ст. — на поч. 21 ст.

Патріарх Мелетій IV Метаксакіс
Патріарша резиденція на Фанарі, м. Стамбул

У роки Першої світової війни (1914–1918) настала доба нових гонінь на православних греків, які у грецькій історіографії отримали назву «геноцид» та «етнічні чистки». Гоніння досягли апогею після поразки грецької армії в малоазійському поході (1919–1922). Фактично йшлося про вигнання грецького населення з історичних терен заселення. Ці події глибоко позначилися як на бутті КПЦ у Туреччині (страта ієрархів та кліриків, загроза виселення патріархії з м. Стамбула), так і на становищі турків у Греції.

Завдяки військовому втручанню (1920–1923) Великобританії, Франції та США, проблему вдалося врегулювати. Греко-турецький договір про дружбу (30.10.1923) окремим пунктом обумовлював статус-кво Константинопольської православної церкви. Згідно з Лозаннською угодою (1924), три національно-релігійні меншини Туреччини (греки, вірмени та юдеї) отримали право засновувати власні школи, підпорядковані Міністерству освіти. Втім, остання норма була фактично скасована окремим законом (1965), що забороняв приватні університети в сфері безпеки, військової освіти та релігії. Зокрема, 1971 турецька влада закрила знану Богословську школу на Халкі (єдиний на той час заклад, що готував кліриків для Константинопольської церкви).

Крім того, окремий пункт греко-турецького договору 1923 обумовлював позбавлення патріарха світських повноважень. У зв’язку з цим, Помісний собор цього ж року ухвалив залишити при Константинопольському патріархові лише Святіший синод із 12 митрополитів, уповноважений обирати предстоятеля без участі інших кліриків і мирян (відтак втратили сенс і були розпущені Церковно-народні збори, запроваджені у 1856–1862, та Народні Ради).

Визначальну роль у подальшому розвитку КПЦ відіграв її предстоятель Мелетій IV (Метаксакіс). Найважливішим напрямом діяльності Мелетія IV були підготовка й проведення Всеправославного Собору, який мав би вирішити нагальні стратегічні проблеми православ’я спільними зусиллями помісних Церков. У підсумку Всеправославний конґрес працював з 10.05 по 08.06.1923; участь у заході взяли представники Елладської, Румунської, Сербської та Кіпрської (див. Кіпрська православна церква) церков. Було проведено 11 засідань, на яких обговорено нагальні питання церковного життя: про богослужіння; пости; нагальність проведення щорічних Всеправославних зібрань; про шлюб духовних осіб та перешкоди шлюбу тощо. Осібно стояло питання про календарні стилі (запровадження новоюліанського календаря).

Ухвалені рішення вагомо вплинули на подальший православ’я як віросповідного напряму. Попри те, що соборні ухвали спершу викликали опір з боку консервативних православних кіл, вони поступово були впроваджені (чи впроваджуються) у життя більшості Православних церков. Наступники Мелетія IV — Григорій VIІ і Костянтин VI — продовжили політику реформ у Церкві.

Всупереч ратифікованим міжнародним договорам, на початку 1950-х у м. Стамбулі відбулися нові антигрецькі заворушення, що призвели до чергового масового виселення греків. Православні храми та віряни зазнали нападів та провокацій з боку радикально налаштованих мусульман. Навіть на території патріаршої резиденції відбувалися (1954, 1955, 1994, 1996, 1997) погроми, вибухи бомб, руйнування будинків із людськими жертвами. Натепер на території Туреччини мешкають лише бл. 5 тис. греків, які становлять основний склад православних громад у країні. Наростання антиправославних акцій змусило уряд США ухвалити закон (21.10.1998), за яким США висловили готовність узяти, в разі потреби, Вселенську патріархію під свій захист.

У 20 ст. Константинопольський патріархат відновив широку програму підготовки кліриків та богословів для Церкви. Освітньою базою програми є духовні заклади освіти в Греції, школа в монастирі Івана Богослова на о. Патмосі, Патріарший Патристичний інститут у Владатонському ставропігійному монастирі (м. Фессалоніки), Православна академія на Криті. Статус Патріаршого отримав Православний інститут патріарха Атенагора при Вищому богословському об’єднанні в Берклі (США, Каліфорнія). Авторитетним є також Свято-Сергієвський православний богословський інститут (фр. Institut de théologie orthodoxe Saint-Serge) — вищий заклад освіти Західноєвропейського екзархату російських парафій Константинопольського патріархату (на території Сергієвського подвір’я у м. Парижі, Франція). Важливим освітнім центром є і Православний центр в Шамбезі (Швейцарія), де наприкінці 1997 відкрився Інститут православного богослов’я. Грецька семінарія діє в м. Бостоні (США), на Алясці — семінарія для місцевих народностей, мовами яких ведеться викладання. На території Туреччини діяльність немусульманських релігійних закладів освіти заборонена; однак допущена діяльність шкіл духовної просвіти (у КПЦ діє бл. 30 таких шкіл). Патріархія від 1926 видає часопис «Ортодоксія» («Оρθοδοξία»). Під тиском турецького уряду протягом 1963–1993 журнал не друкувався. Відновлення видання домігся патріарх Варфоломій I — з січня 1994 журнал регулярно випускається на базі патріаршого Патристичного інституту у Фессалоніках.

Сучасний розвиток Вселенської патріархії визначений прагненням окреслити головні напрями й завдання розвитку православ’я. З цією метою ще у 2-й пол. 20 ст. Константинопольський патріархат ініціював скликання 4-х Всеправославних нарад та 6-ти Міжправославних комісій з підготовки Всеправославного собору. Проте, у 20 ст. провести Собор не вдалося. Ініціатива були зреалізована лише 2016 (див. Всеправославний собор 2016). Собор розглянув стратегічно важливі питання: місія Православної церкви у сучасному світі; православна діаспора; автономія та спосіб її проголошення; таїнство шлюбу та перешкоди до нього; важливість посту і його дотримання сьогодні; стосунки Православної церкви з рештою християнського світу. Передбачається, що наступні скликання Соборів відбуватимуться на регулярній основі. Іншою позірною тенденцією є загострення суперечностей між Константинопольським та Московським патріархатами. Міжцерковне протистояння досягло апогею після скасування Вселенською патріархією дозволу 1686 на входження Київської митрополії у підпорядкування Московській патріархії (2018) та надання Томосу про автокефалію Православній церкві України (2019). Російська православна церква в односторонньому порядку розірвала євхаристійне спілкування із Вселенською патріархією.

Чітка й відповідна канонам позиція Константинопольського патріархату сприяє його підтримці з боку інших Православних церков, посиленню авторитету КПЦ у Вселенському православ’ї та світовому міжрелігійному діалозі.

Першоієрарх та вищі органи управління

Патріарх Варфоломій

Титул предстоятеля Церкви: «Його Божественна Всесвятість, Архієпископ Константинополя–Нового Риму і Вселенський патріарх (ім’я)» (грец. «Η Αυτού Θειοτάτη Παναγιότης, ο Αρχιεπίσκοπος Κωνσταντινουπόλεως, Νέας Ρώμης και Οικουμενικός Πατριάρχης»). Саме до Константинопольського патріарха часто застосовується формула «перший серед рівних». Осідок знаходиться у м. Стамбулі (Туреччина). Станом на 2020 Вселенським патріархом є Варфоломій І (Архондоніс; нар. у 1940, обраний у 1991).

У 1997 та 2008 Варфоломій І відвідав Україну. Нагороджений українськими орденами: «За заслуги» (І ступеня, 1991); князя Ярослава Мудрого (I ступеня, 2008) за «визначну церковну діяльність, спрямовану на піднесення авторитету православ’я у світі»; орденом Свободи (2013) за «визначну церковну діяльність, спрямовану на піднесення авторитету православ’я у світі, та з нагоди відзначення в Україні 1025-річчя хрещення Київської Русі».

Патріарх обирається Священним синодом зі списку кандидатів, схвалених урядом Туреччини (список початково складає Синод і подає на розгляд уряду). Обраний патріарх, як громадянин Туреччини, стає службовцем, тому, окрім духовного служіння своїй громаді, має певні публічні функції, бере активну участь у громадському житті країни, є учасником урядових церемоній.

При патріархові функціонує Постійний Священний синод із 12 ієрархів, чиї єпархії знаходяться на території Туреччини. Синод має 23 загальноцерковні комісії: економічну, канонічну, із православних та загальнохристиянських питань, у справах гори Афон та ін. Від часів розквіту Константинопольської церкви лишилися посади великого економа, сакеларія, скевофілакса, хартофілакса та ін. Вісім постійних членів Синоду — архієреї, єпархії яких знаходяться поблизу м. Стамбула. До Синоду входить і мирянин — великий логофет, який представляє патріарха у відносинах з турецьким урядом.

Патріарх і Священний синод розглядають апеляційні скарги кліриків інших помісних Православних церков, а також ухвалюють рішення щодо надання нових чи визнання вже самопроголошених автокефалій.

Статистика

Єпископат Константинопольської церкви охоплює бл. 140 архієреїв. На території Туреччини КПЦ має 10 єпархій (Константинопольська архієпископія та 9 митрополій, всього близько 50 громад), 10 монастирів. Кількість парафіян оцінюється в межах 10 тисяч осіб. Формально до Константинопольського патріархату відносяться 36 митрополій (550 парафій) т. з. «нових територій», які увійшли до складу Греції після Балканських воєн поч. 20 ст. З 1922 ці митрополії мають подвійне підпорядкування — Константинопольському патріархату та Елладській православній церкві. До складу «нових територій» входять і 4 єпархії Додеканеського архіпелагу, який увійшов до складу Греції вже після Другої світової війни.

Поза Туреччиною Константинопольському патріархові підпорядковані також 2 автономні Церкви (Фінляндська автономна православна Церква та Естонська Апостольська православна Церква), бл. 30 єпархій в Європі, Азії, Північній та Південній Америці, Австралії, які об’єднані в Західноєвропейський, Нідерландсько-Люксембурзький екзархати, Галльську митрополію, Американську та Австралійську архієпископії. Зокрема, під патронатом Вселенської патріархії знаходяться: Свята гора Афон; Критська напівавтономна архієпископія (1 архієпископія та 8 митрополій); Грецька православна церква в Америці (7 єпархій, майже 600 парафій, очолює екзарх Константинопольського патріарха); Західноєвропейська архієпископія (із центром у Франції; з 1999 — відносвлено статус екзархату Вселенського патріархату, бл. 60 парафій, 4 монастирі); Албанська православна єпархія в Америці; Патмоська екзархія; Австралійська архієпископія; Новозеландська митрополія; архієпископія Фіатейрії та Великої Британії (Велика Британія, Ірландська Республіка і Мальта); митрополія Франції; митрополія Німеччини; митрополія Австрії; митрополія Бельгії; митрополія Швеції та всієї Скандинавії; митрополія Нової Зеландії; митрополія Швейцарії; митрополія Італії; Грецька митрополія Канади (Торонто); митрополія Буенос-Айреса; митрополія Панами; митрополія Гонконгу; Білоруська рада Православних церков у Північній Америці та ін.

У юрисдикції Константинопольського патріархату знаходиться й низка церков, які окормлюють етнічних українців: Американська Карпато-Руська греко-православна церква (з 1938), Українська греко-православна церква в Канаді (з 1990), Українська православна церква у США (з 1995; у 1996 до неї влилася УПЦ в Америці).

У підсумку до юрисдикції Константинопольського патріарха входить бл. 200 монастирів, бл. 3500 парафій. Загальну кількість вірян оцінюють у межах 5 млн осіб.

Література

  1. Константинопольская православная церковь // Православная энциклопедия. Москва : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2015. Т. XXXVII. С. 193–299.
  2. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей : в 2 т. Москва : Русские огни, 1994. Т. 1. 336 с.
  3. Робертсон Р. Восточные христианские церкви: Церковно-исторический справочник / Пер. с англ. Санкт-Петербург : Высшая религиозно-философская школа, 1999. 191 с.
  4. Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ Знань, 2004. 910 с.
  5. Ґеанакоплос Д. Коротка історія Вселенського Константинопольського патріярхату, першого серед рівних у Східній Православній Церкві. Харків, 2000. 22 с.
  6. Лубська М. І. Християнські церкви: устрій і правовий статус. Київ : Центр учбової літератури, 2018. 728 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Константинопольська православна церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Константинопольська православна церква (дата звернення: 20.04.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
28.12.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ