Православні автономні церкви

Успенський собор у м. Гельсінкі — кафедральний собор Православної церкви Фінляндії

Правосла́вні автоно́мні церкви́ — об’єднання православних релігійних організацій певного церковного регіону, які мають відносну або часткову самостійність у справах внутрішнього управління (самоврядність) від автокефальної церкви, до якої вони канонічно належать. Суть автономії церковної, підстави та спосіб її набуття визначено натепер окремим документом Всеправославного собору 2016.

Здобуття автономії

Всеправославний собор (повна офіційна назва — «Святий і Великий Собор Православної Церкви», працював 19–26 червня 2016 у Критській духовній академії, о. Крит) зазначив, що єдиний стандарт щодо аспектів і обсягу залежності автономної релігійної організації від материнської церкви у церковній практиці відсутній. Ці умови є канонічною прерогативою тієї автокефальної церкви, яка вирішує надати автономію певному регіону в межах своєї канонічної юрисдикції. Проте діють загальні критерії (атрибути) автономного церковного статусу, які мають бути зрозумілими іншим церквам.

Передусім цей статус мусить бути оформлено офіційно — йдеться про видання спеціального документу (томос, грамота тощо), у якому, відповідно до церковної традиції, визначено географічні межі автономії та особливості зв’язку автономної церкви зі своєю автокефальною церквою. А саме:

• спосіб обрання та інтронізації предстоятеля (першоієрарха) автономії та його сан (митрополит чи архієпископ);
• обов’язок поминання предстоятеля автокефальної церкви під час богослужінь, які здійснює предстоятель автономної церкви;
• навчання і поставлення церковного кліру;
• проведення і виконання ухвал церковних судів;
• імплементація рішень вищих керівних органів материнської церкви;
• спосіб реалізації міжправославних, міжхристиянських чи міжрелігійних відносин (зазвичай: із дозволу або благословення материнської церкви) тощо.

Згаданий документ може прописувати спосіб отримання святого мира, обрання і призначення єпископів, особливості діяльності церковних судів на території автономії тощо, а також можливість створення власних керівних органів (синоду, архієрейського собору) та ін. Всі ці питання закріплюються у статутах обох церков — автокефальної та автономної. Предстоятель автокефальної церкви повідомляє інші автокефальні православні церкви про надання автономії.

У разі, якщо дві автокефальні церкви надають автономний статус в межах одного географічного церковного регіону, сторони звертаються до Вселенського патріарха для віднайдення шляхів канонічного вирішення питання.

Автономні церкви у Вселенському православ’ї

На 2025 у Вселенському православ’ї функціонують взаємовизнані (диптихіальні) автономні православні церкви (ПЦ):

• Православна церква гори Синай (Синайська ПЦ) — у складі Єрусалимського патріархату (див. Єрусалимська православна церква);
• Православна церква Фінляндії (Фінляндська ПЦ) — у складі Константинопольського патріархату (див. Константинопольська православна церква);
• Естонська апостольська православна церква — у складі Константинопольського патріархату;
• Естонська православна християнська церква — у складі Московського патріархату (див. Російська православна церква, РПЦ; до березня 2025 — Естонська православна церква Московського патріархату, ЕПЦ МП);
• Китайська православна автономна церква (Китайська ПЦ) — у складі Московського патріархату;
• Православна церква Японії (Японська ПЦ) — у складі Московського патріархату;
• Антіохійська північноамериканська митрополія — у складі Антіохійського патріархату (див. Антіохійська православна церква);
• Автономна православна Охридська архієпископія (Охридська ПЦ) — у складі Сербського патріархату (див. Сербська православна церква). Дотепер не отримала томос про автокефалію від Сербської ПЦ та намагається здобути його від Вселенського патріархату.

Кількість автономних православних церков постійно змінюється — їх постання чи ліквідація часто залежать як від церковних (ліквідація або ж набуття автокефалії), так і від політичних чинників.

В Україні

В Україні у 1941‒1944 функціонувала Українська автономна православна церква (УАвтПЦ). Формально була створена на помісному соборі Російської православної церкви 1917‒1918, проте остаточна самоорганізація відбулася лише 25.11.1941 у м. Почаєві. Мала, за різними оцінками, 16 архієреїв, бл. 5 600 парафій; в її віданні перебували Києво-Печерська лавра та Почаївська Свято-Успенська лавра, переважна більшість монастирів. У 1944 більшість ієрархії емігрувала на Захід, де увійшла до Російської православної церкви закордоном. Після окупації України радянськими військами у 1944, ті клірики УАвтПЦ, які не емігрували, були приєднані до РПЦ, а згодом, у більшості — репресовані.

Джерела

Документи Святого і Великого Собору Православної Церкви. Крит, 2016 / Ред.: прот. Г. Коваленко, архім. Кирил (Говорун). Київ : Відкритий Православний Університет Святої Софії Премудрості ; Дух і Літера, 2016. 112 с.

Література

1. Саган О. Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ знань, 2004. 910 с.
2. Митрополит Калліст (Уер). Православна Церква / Пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2009. 384 с.
3. Православная Церковь в Восточной Европе. ХХ век / Под ред. К. Шайо; пер. с фр. Київ : Дух і Літера, 2010. 440 с.
4. Олександр (Драбинко), митроп. Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусій навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії Української Церкви. Київ : Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира; Дух і Літера, 2018. 684 с.
5. Кирило (Говорун), архим. Риштовання Церкви: вбік постструктуральної еклезіології / Пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2019. 312 с.

Автор ВУЕ

О. Н. Саган

Покликання на цю статтю: Саган О. Н. Православні автономні церкви // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Православні автономні церкви (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.08.2025