Джордано Бруно

Джерело: Галерея Wellcome Collection

Джорда́но Бру́но [ італ. Giordano Bruno, лат. Iordanus Brunus; світське ім’я та прізвище — Філіппо Бруно (італ. Filippo Bruno); прізвисько (за місцем народження) — Ноланець (лат. Nolanus); 1548, м. Нола, тепер область Кампанія, Італія — 17.02.1600, м. Рим, тепер Італія] — вільнодумець-інтелектуал епохи Відродження, філософ-пантеїст, езотерик, астроном, астролог, літератор, поет. Писав італійською та латинською мовами.

Джордано Бруно (Giordano Bruno)
Справжнє ім’я	Філіппо
Народження	1548
Місце народження	Нола
Смерть	17.02.1600
Місце смерті	Рим
Місце діяльності	Італія, Швейцарія, Франція, Англія
Напрями діяльності	філософія, література, астрономія
Традиція/школа	пантеїзм

Життєпис

Походив з незаможної родини військового, з дитинства вирізнявся своїми здібностями. Батьки відправили Філіппо для здобуття освіти до м. Неаполя, воліли бачити його католицьким священнослужителем.

Упродовж 1562–1565 під час навчання в августинському монастирі відвідував публічні лекції у м. Неаполі, опановував літературу, логіку та діалектику (мистецтво аргументації), заглиблювався у вчення християнських богословів, філософські рефлексії неоплатоніків (М. Кузанського, М. Фічіно, Дж. Піко делла Мірандоли та ін.), мав нагоду слухати адептів аверроїзму. Захопився езотеричними знаннями. Досконало опанував мистецтво мнемотехніки, за допомогою якого знав напам’ять десятки філософських текстів.

Чернече служіння розпочав у середині 1560-х, вступивши до ордену домініканців при монастирі Сан-Доменіко-Маджоре в Неаполі. Узяв чернече ім’я Джордано (на честь свого наставника з метафізики).

1572 був висвячений на священника.

Здобув 1575 звання доктора богослов’я за кваліфікаційні праці про Тому Аквінського та Петра Ломбардського.

Неортодоксальні погляди на сутність Бога, світ природи і людину в ній, якими Джордано активно ділився, надали підстави недоброчинцям запідозрити його в єретичних розмислах. Через терпиме і позакритичне ставлення до аріанства Бруно також був звинувачений у єресі, що змусило його терміново покинути м. Неаполь. Залишив домініканський орден і переїхав до м. Рима (1576), а згодом поневірявся різними містами Північної Італії у пошуках вчителювання і заробітку. 1578 вирушив до м. Женеви, де з безвиході заробляв на життя коректурою.

Весною 1579 прийняв кальвінізм і долучився до громади Кальвіністської церкви у м. Женеві, щоб отримати місце лектора в Женевському університеті. Проте після конфлікту з її проводом, був обвинувачений у наклепі на професора А. де Ла Фея (Antoine de La Faye; 1540, Франція — 1615, Швейцарія), арештований і відлучений від церкви. Зрештою йому дозволили покинути місто. У серпні 1579 залишив Женеву. Остаточно обрав спосіб життя мандрівного філософа-богослова, приватно читав лекції та навчав філософії.

Переїхав до Франції, намагався отримати прощення в Католицькій церкві. У 1579–1580 викладав філософію в Університеті Тулузи (Франція), зажив відомості, поширюючи наукові (передусім астрономічні та астрологічні) знання. Перебрався 1581 до м. Парижа, де здобув штатну посаду лектора філософії. Активно увійшов в інтелектуальне життя міста, брав участь у диспутах, пропагував ідеї геліоцентричної концепції (див. Геліоцентризм) М. Коперника. У Франції опублікував свої перші праці з мнемотехніки та літературні твори, зокрема «Тіні ідей» (лат. De umbris idearum), «Мистецтво пам’яті», (лат. Ars memoriae), «Пісня Цірцеї» (лат. Cantus Circaeus) та комедію «Свічкар» («Підсвічник», італ. «Il Candelaio»; усі — 1582). Критика католицького вчення про світобудову переросла у відверту опозицію церкві. Комедія «Свічкар» (у якій Бруно висміяв корупцію неаполітанської аристократії, висловив презирство до глупоти неосвічених ченців), а також антицерковні висловлювання і прихильність до єретичних учень, привернули прискіпливу увагу Святої інквізиції. Отримав категоричну вимогу припинити антицерковну діяльність.

1583–1585 провів у Англії, в містах Лондоні та Оксфорді, де кілька місяців викладав в Оксфордському університеті. Активно критикував схоластів і теологів, виступав проти космології Аристотеля — Птолемея. Саме під час «лондонського» періоду були створені й опубліковані найважливіші праці філософа.

Від 1585 Бруно знову замешкав у м. Парижі, працював над філософською критикою Аристотеля й перипатетиків. Через публічні конфлікти на тлі політичної й релігійної кризи залишив Францію, два роки читав лекції у Віттенберзькому університеті як доктор італійської мови, водночас публікував коментарі до Аристотеля та інші праці. Першу половину 1588 перебував у м. Празі, на початку 1589 знову відбув до Німеччини.

У серпні 1591 повернувся в Італію, де очікував у Падуї кафедру математики. Після місяців поневірянь у березні 1592 пристав на пропозицію венеційського аристократа Джованні Моченіго стати приватним викладачем мнемотехніки та ін. дисциплін. Оселився в нього у м. Венеції. Рішення стало фатальним. 23.05.1592 був заарештований інквізицією за доносом Моченіго, який звинуватив Бруно у зневазі до релігії, богохульстві, відмові від доктринальних основ християнства, а також у практикуванні магії.

Суд над Джордано Бруно тривав понад 7 років. У в’язниці мужньо відстоював свої переконання. Зрештою, інквізиція визнала його вину, констатувала, що він є «невиправним єретиком», від якого марно чекати розкаяння. Вирок послужив формальною причиною віддати ув’язненого на суд римського губернатора, з вимогою покарати єретика на смерть «без пролиття крові». 08.02.1600 Ноланцю офіційно зачитали смертний вирок. 17.02 він був публічно страчений (спалений живцем) на площі Кампо-деї-Фйорі в м. Римі, а його попіл розвіяли над р. Тибром.

Посмертно всі праці ученого було додано до «Індексу заборонених книг» (1603).

Наукові здобутки і праці

Прагнув створити власне релігійно-філософське вчення як синтез досягнень нової гностичної традиції Відродження, із залученням аргументації М. Кузанського, реінтерпретації містичних учень Давнього Єгипту, ідей герметизму. Критично визначав панівне християнське віровчення як примітивну форму філософії, а власне релігійний культ — як вияв забобонів, породжених неуцтвом людей. У своїй космологічній теорії, що апелювала до вічності й нескінченності Всесвіту, множинності сонячних систем, вбачав прообраз нового релігійно-етичного вчення — «філософії світанку», покликаної інтегрувати всі кращі риси окремих релігій.

Свої філософсько-богословські напрацювання Джордано Бруно викладав у формі діалогів, що віддзеркалювало масове захоплення тогочасних інтелектуалів спадщиною Платона. До найвідоміших творів історики філософії відносять діалоги 1584–1585, в яких витлумачені процеси розвитку космосу і Всесвіту, та діалоги морального змісту. За формою ці тексти об’єднували поетичну стилістику та наукову аргументацію.

У діалозі «Вечеря Попільної середи» (італ. «La cena de le ceneri»; 1584) Бруно виклав міркування на користь геліоцентричної теорії, озвучив ідеї вічності й нескінченності Всесвіту та його складників — незліченної кількості світів, подібних до видимої Сонячної системи. Вважав, що змістом Святого Письма (Біблії) є висловлення й запровадження моральних цінностей, а не наукових знань (зокрема з астрономії).

У праці «Про причину, початок та єдине» (лат. De la causa, principio et uno; 1584) запропонував власне тлумачення процесів фізичного розвитку світу, аналізував зміст понять «форма», «матерія», «Єдине». Дуалізм аристотелівської фізики Бруно звів до моністичного уявлення про світ, що передбачає фундаментальну єдність усіх субстанцій і ліквідує всі суперечності у безмежній єдності буття.

У діалозі «Про безкінечність, Всесвіт і світи» (лат. De l’infinito, universe et mondi; 1584) Бруно виклав свою оригінальну космологічну концепцію, критикував аристотелівську фізику, скептично оцінював взаємовплив філософії та релігії. Схарактеризував релігію як спосіб керування неосвіченими людьми, а філософію — як наукову дисципліну обраних людей, що самостійно управляють собою та іншими.

«Вигнання звіра-тріумфатора» (італ. «Spaccio de la bestia trionfante»; 1584) — яскравий приклад сатиричного твору, в якому автор викривав хиби християнської етики, зокрема кальвіністського принципу спасіння через віру, якому протиставляв людську гідність у найширшому значенні.

У творі «Героїчний ентузіазм» (італ. «De gli heroici furori»; 1585) Бруно із притаманною його літературному стилю образністю розважав над прагненням людської душі до єднання з безкінечним Єдиним. Водночас закликав людину до здобуття моральних чеснот та істини.

Після оприлюднення критичних закидів у бік Католицької церкви від Бруно демонстративно відмовилися видавці. Попри все, у 1586–1591 він публікує нові праці з логіки та теорії безкінечного Всесвіту: «Сума метафізичних термінів» (лат. Summa terminorum metaphysicorum; 1585), «Сто двадцять статей про природу і світ проти перипатетиків» (лат. Centum et viginti articuli de natura et mundo adversus peripateticos; 1586), «Два діалоги Фабріція Морденте Салернітанського» (італ. «Dialogi duo de Fabricii Mordentis Salernitani»; 1586), «Тріумфуючий ідіот» (лат. Idiota triumphans; 1586), «Тлумачення сновидінь» (лат. De somni interpretatione; 1586) тощо. У цих та інших працях Бруно з пантеїстичного погляду критично переосмислив геліоцентричну картину світу, створену Коперником, та аргументовано доводив, що космос і Всесвіт перебувають у стані постійного руху і зміни. Всесвіт складається з множинних світів, які, ймовірно, також заселені людськими істотами.

За Бруно, першопричиною світу є безкінечний Бог, який породжує єдність суперечностей в матеріальному предметному світі, що перебувають немов у «згорнутому» («скрученому») стані. Вся багатоманітність і багатовимірність реального світу є наслідком «саморозгортання» Бога в світі (у просторі й часі). Ключовий висновок пантеїста — Бог існує не поза межами Всесвіту, а в ньому самому. Відносну гармонію, яка панує в світі матеріального, порушують нетривкі причиново-наслідкові зв’язки між можливістю і дійсністю, що стає джерелом змін і підставою руху в просторі й часі.

Основою світу, космосу та Всесвіту є світова душа, яка породжує розум і впливає на матерію зсередини, надаючи їй відповідної форми. У такий спосіб з’являється вся багатоманітність предметного світу. На відміну від Аристотеля Бруно стверджував, що форма існує всередині, а не ззовні предметного світу. Матерія пронизана духом, а тому весь матеріальний світ є виявом світової душі. Для пояснення діяльності світової душі Бруно використовував термін «духовної субстанції», яка також існує в осібному предметі та зникає разом із ним.

Людська душа має специфічну властивість — здатність міркувати, бути розумною, а отже, адекватно пізнавати світ природи. Логіка людини — це можливість адекватного розуміння світу. Першим кроком до пізнання світу є сумнів, або фіксація проблемної ситуації. Сумнів також є витоком філософського мислення, а тому стає основою критики релігії. Це спонукає людину науки до заперечення релігійної віри, догматики та істин Божого об'явлення як способів адекватного пізнання світу. Традиційну релігійну віру та релігійну моральність вважав цінністю лише для тих, хто не досяг відповідного рівня інтелектуальної культури. Мріяв, що у майбутньому релігію Богоодкровення замінить нова «релігія розуму», яку репрезентує його власне вчення.

Критерієм справжньої моральності, за Бруно, є вміння правильно проводити повсякденне життя, минуще й коротке у вимірах Всесвіту. Смерть вважав позитивним чинником у бутті не лише окремої людини, але й всіх людей назагал: усвідомлення факту смертності орієнтує кожного найплідніше використовувати відведений час, не згаяти його, відповідально ставитися до своєї душі, діяльності та вчинків. Наукове пізнання Всесвіту, простору й часу потрібно для того, щоб уможливити впорядковане, довге та щасливе життя людини. Пізнання істин космосу і Всесвіту надають практичну мудрість у боротьбі за щастя. Водночас утвердження цінності «інтелектуального героїзму» (жертовної любові до мудрості, відповідних їй дій і вчинків) відкриває людині можливість відчути в собі живого Бога. Отже, пізнання присутності Бога в світі, логіки людського життя на землі є найкращими способами служіння Богу.

Джордано Бруно, містифікуючи любов до науки й мудрості, наділяв останню характеристиками інтелектуальної еротики. Такий стан душі він називав «героїчним ентузіазмом». У способі життя Джордано Бруно вбачають підтвердження служіння ідеалам жертовної любові до мудрості та наукової істини.

Визнання

Наукові напрацювання і філософсько-богословські рефлексії Джордано Бруно лягли в основу космології та філософії Нового часу, вплинули на творчість Б. Спінози, Т. Кампанелли, Г. В. Ляйбніца, Ф. Шеллінґа та ін. Стали визнаним орієнтиром для прихильників науковоцентричної філософії загалом.

Сучасні історики філософії та історики церкви дійшли спільного висновку, що Джордано Бруно не був єретиком у власному розумінні цього слова, а став жертвою протиріч між старою картиною світу, абсолютизованою тогочасним католицьким віровченням, і класичною наукою (зокрема астрономією), яка перебувала в процесі свого становлення. Його трагічна смерть на вогнищі дотепер є нагадуванням про нетерпимість і суворість тогочасних церковних структур у боротьбі за ідеологічне панування.

Космологічні ідеї та висновки Бруно випередили свій час, додали межі коперніканської теорії і передбачили деякі фундаментальні аспекти сучасних уявлень про Всесвіт; етичні — стали прообразом нової гуманістичної етики; ідеали філософської та релігійної толерантності та позиція наукового плюралізму (на відміну від релігійної догматики) вплинули на культуру науковців новочасної Європи. Як символ свободи думки Бруно надихнув європейські ліберальні рухи 19 ст., зокрема Рісорджименто в Італії.

09.06.1889 на римській площі Кампо-деї-Фйорі у присутності 6000 делегатів із різних країн урочисто відкрили пам’ятник Джордано Бруно — «мученику свободи думки» — на знак подяки за служіння науковій істині. Неподалік місця страти щорічно проходить поминальна служба. Пам’ятник Ноланцю встановлено 2008 на Потсдамській площі в Берліні (скульптор А. Польцін).

Постаті Бруно присвячено вірші А. Ч. Свінберна, Ч. Мілоша, Л. Стаффа, Р. Джаррелла, Г. МакГ’ю, І. Буніна та ін. Джордано Бруно є одним із головних персонажів фентезійної тетралогії «Єгипет» Дж. Кроулі; його ідеям відведено помітне місце в романі Дж. Джойса «Поминки Фіннегана» (1939). Художня біографія Бруно «Останнє зізнання» — останній роман письменника М. Л. Веста (2000, опубліковано посмертно). Раніше віршована п’єса М. Л. Веста «Єретик» (1969) уперше була поставлена 1970 в Лондоні, а 1998 перетворена на лібрето для опери (композитор К. Дж. Брамбі). Бруно є героєм серії історичних кримінальних романів (2010–2023) С. Дж. Парріса (справжнє ім’я — С. Меррітт) та ін. В українській літературі Бруно став символом мучеництва в ім’я переконань, непридушеної свободи слова, сили волі, вічного світла знання. Сучасники часто порівнювали шлях правозахисника М. Руденка із долею Бруно.

Художній фільм про діяча «Багаття безсмертя» (рос. «Костёр бессмертия», режисер А. Народицький) знято 1955 на Київській студії художній фільмів. Біографічна драма «Джордано Бруно», що оповідає про останні роки життя філософа, вийшла на екрани 1973 (режисер Дж. Монтальдо).

На італійські тексти Бруно створено масштабну кантату для оркестру, чотирьох солістів та мішаного хору «Novae de infinito laudes» композитором Г. В. Генце (1962). Прем’єра опери «Джордано Бруно» (композитор Ф. Філідеї, лібрето С. Бузеллато) відбулася 2015 в м. Порту (Португалія), постаті діяча присвячено інші музичні твори.

Вулиці Бруно є в різних містах світу, зокрема в Римі, Мілані, Неаполі, Малазі, Лімі, Флоренції, Клуж-Напоці, Кривому Розі.

Меморіальну премію Бруно з 1995 щорічно вручає Ліга СЕТІ (англ. SETI, від Search for extraterrestrial intelligence — пошук позаземного розуму).

На честь діяча названо ударний кратер на Місяці, астероїди головного поясу 5148Giordano (відкрито 1960) та 13223Cenaceneri (1997, від назви діалогу «La cena de le ceneri»).

Додатково

Відомо, що свого часу Бруно демонстративно виніс зі своєї келії всі культові предмети, залишивши тільки розп'яття Ісуса Христа.
В історію ввійшли останні слова Джордано Бруно, звернені до суддів: «Можливо, з більшим страхом ви виголошуєте цей вирок, ніж я його зустрічаю».
Герметизм — релігійно-містичне вчення, яке виникло в Римській імперії. Назва походить від імені Гермеса Трисмегіста (давньогрец. Ἑρμῆς ὁ Τρισμέγιστος, лат. Mercurius ter Maximus, букв. — Гермес Тричі Великий). Синкретична постать поєднувала риси богів еллінського та єгипетського пантеонів — Гермеса та Тота; мудреця вважали засновником специфічної системи знань, яка охоплювала різноманіття релігійних традицій і наукових знань у поєднанні з містикою, алхімією, магією, астрологією тощо. Герметизм вважають передвісником філософської містики і передумовою релігійного гностицизму. Найвиразніше вплинув на західну культуру і філософію епохи Відродження, зокрема адептами цього вчення були Марсіліо Фічіно, Джованні Піко делла Мірандола, Джордано Бруно, а згодом Томмазо Кампанелла.

Праці

Opere italiane: Ristampa anastatica delle cinquecentine / A cura di E. Canone : 4 t. Firenze : Leo S. Olschki, 1999.
Opere latine / A cura di C. Monti, Torino : UTET, 2017. 636 р.

Література

Aquilecchia G. Giordano Bruno. Romа : Istituto della Enciclopedia Italiana, 1971. 122 р.
Азархін В. А., Горський В. С. Коперник. Бруно. Галілей. Київ : Наукова думка, 1974. 198 с.
Татаркевич В. Життя Бруно // Історія філософії : в 3 т. / Пер. з пол. Я. Саноцький, О. Гірний. Львів : Свічадо, 1999. Т. 2: Філософія Нового Часу до 1830 року. С. 23‒26.
White M. The Pope and the Heretic. The True Story of Giordano Bruno, the Man Who Dared to Defy the Roman Inquisition. New York : William Morrow; Harper Collins Publishers, 2002. 224 р.
Козлов Є. В. Бруно (Bruno), Джордано (Філіппо) // Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. І. Ярошовця. Київ : Знання України, 2006. С. 200‒204.
Кононович Л. Про Жанну д’Арк, Джордано Бруно, Джека Лондона, Рабіндраната Тагора, Богдана-Ігоря Антонича. Київ : Грані-Т, 2008. 96 с.
Присухін С. І. Філософія. Київ : КНЕУ, 2008. С. 94‒96.
Ciliberto M. Introduzione a Bruno. Roma; Bari : G. Laterza, 2010. 243 p.
Джордано Бруно — Микола Руденко : Історичні аналогії протесту // Світогляд. 2011. № 4. С. 77‒80. URL: https://www.mao.kiev.ua/biblio/jscans/svitogliad/svit-2011-30-4/svit-2011-30-4-77-mihailyuta.pdf
Maifreda G. The Trial of Giordano Bruno / Trans. by P. M. Rosenberg, L. V. Mannucci. New York; London : Routledge, 2022. 240 p.

Автор ВУЕ

С. І. Присухін

Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Джордано Бруно // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Джордано Бруно (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 224.03.2026