Аверроїзм

Аверроїзм — філософсько-теологічний напрям епохи християнського Середньовіччя і Відродження, ідейним джерелом якого стала творча спадщина арабського філософа 12 ст. Ібн Рушда (лат. Аверроеса).

Аверроїзм розвинувся в західноєвропейських університетах: у 13–14 ст. — на факультеті вільних мистецтв Паризького університету (Сигер Брабантський, Боецій Дакійський та ін.), у 14–16 ст. — у Падуанському й Болонському університетах (Марсилій Падуанський, Паоло Венето) та ін. У 16 ст. впливу ідей Аверроеса зазнали П’єтро Помпонацці і Джордано Бруно. Рух аверроїстів визначив філософський клімат епохи Високої Схоластики.

Аверроїзм прододовжив розробку матеріалістичних тенденцій вчення Аристотеля, зокрема про вічність матерії і руху, про несотвореність світу Богом. Аверроїзм розглядав буття Бога лише як першопричину сущого, але не творця, як чистий розум, але не вольове начало. Аверроїзм розвинув теорію двох істин (філософського та релігійного знання), за допомогою якої обґрунтовував незалежність філософського знання від теології, відокремив і навіть протиставив знання вірі. Аверроїсти стверджували, що між природніми явищами існує загальний причиновий зв’язок; вбачали в русі небесних світил природню необхідність, якій підпорядковане все, що відбувається на Землі, включно із суспільним життям, зміною держав і релігій. Аверроїзм заперечував індивідуальне безсмертя душі, розвинув вчення про «єдність інтелекту», згідно з яким не тільки Бог («активний інтелект»), але й людський розум («пасивний інтелект»), як множина його конкретних людських проявів, складають єдину і спільну для всіх людей нематеріальну субстанцію. Під впливом філософського аверроїзму сформувався політичний аверроїзм. Його представники (Данте Аліґ’єрі, Жан де Жандун, Марсилій Падуанський) трансформували епістемологічний дуалізм теорії двох істин в інституційний — обстоювали поділ світської і духовної влади, держави і церкви.

Аверроїзм переслідувався католицькою церквою. 1270 паризький єпископ Тамп’є піддав анафемі 13 тез аверроїстів. 1277 за наказом папи Іоанна ХХІ рада теологів засудила 219 тез, більшість з яких також розробили аверроїсти. 1513 аверроїзм був засуджений Беневентським собором. Свого часу з аверроїстами полемізували св. Бонавентура, Альберт Великий і Тома Аквінський.

Література

  1. Шевкина Г. В. Сигер Брабантский и парижские аверроисти XIII в. Москва: ВТД «Університетська книга», 1972. 104 с.
  2. Anполонов А.В. Латинский аверроизм ХІІІ века. Москва: ИФРАН, 2004. 215 с.
  3. Ренан Э. Аверроэс и Аверроизм. Москва: Либроком, 2010. 248 с.
  4. Савинов Р.В. Поздний аверроизм: институциональный базис философского дискурса // Вестник Русской христианской гуманитарной академии. 2015. Т. 16. Вып. 4. С. 11-19.
  5. Сытин А.Г. Концептуальный сдвиг в понимании оснований политики в европейской мысли XIV в.: учение Марсилия Падуанского // Вестник Московского университета. Серия "Философия". 2018. № 4. С. 35-43.


Автор ВУЕ

Покликання на цю статтю:
Редакція ВУЕ Аверроїзм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аверроїзм (дата звернення: 15.11.2019).