Алхімія

Алхі́мія (пізньолат. аlchemia, араб. خيمياء‎ , від грец. χημία — букв. плавлення чи лиття металу, перетворення речовини) — специфічна область езотеричної філософії; донауковий напрям у розвитку хімії.

Особливого поширення алхімія набула в Західній Європі у добу розвинутого Середньовіччя. Своїм головним завданням алхіміки вважали перетворення («трансмутацію») неблагородних металів (міді, свинцю) на благородні (золото, срібло) за допомогою уявної речовини — «філософського каменю», а також створення «еліксиру життя», що дає людині безсмертя.

Легендарним засновником вважається Гермес Трисмегіст. Алхімія сформувалася в епоху пізньої античності в александрійській культурній традиції як форма ритуального герметичного мистецтва.

Після падіння Римської імперії (476 н. е.) центр алхімічних досліджень перемістився на арабський Схід, а після захоплення Піренейського півострова династією Омеядів у 8 ст. алхімія проникла до Європи.

Серед мислителів-алхіміків, які залишили слід в історії середньовічної культури в період із 9 до 15 ст.: Раймунд Луллій (1235–1315; «Заповіт, що викладає у двох книгах загальне хімічне мистецтво»), Арнольд з Вілланови (1235–1313; «Про отрути»), Альберт Великий (бл. 1193–1280; «Про метали і мінерали»), а також Р. Бекон (1214/1220–бл. 1292; «Могутність алхімії», «Дзеркало алхімії») — один із перших середньовічних мислителів, який проголосив дослід єдиним критерієм істинного знання.

Емпірична алхімія торувала шлях цілеспрямованим науковим експериментам. У процесі дослідницького пошуку алхіміки здійснили низку важливих відкриттів: вивчили властивості різних речовин, хімічні й фізичні способи впливу на них; отримали різні сплави й хімічні сполуки, кислоти, луги, мінеральні фарби; створили й удосконалили прилади й установки для дослідів (перегінний куб, хімічні печі, апарати для фільтрації й дистиляції).

У 14–16 ст. алхімія була тісно пов’язана із завданнями практичної металургії, гірничої справи, медицини. Серед алхіміків цього періоду найпомітніший — Парацельс (1493–1541). Він відкинув частину окультних складових алхімії та зосередився на проведенні фізичних і хімічних експериментів, а також вивченні властивостей людського тіла. Процеси, що перебігають в організмі, Парацельс вважав хімічними; активно застосовував хімічні речовини й мінерали у медицині.

Занепад алхімії почався у 16 ст. Попри це, навіть у 17–18 ст. окремі вчені лишалися прихильниками алхімічних ідей.

Література

Eliade M. The Forge and the Crucible: The Origins and Structure of Alchemy. 2nd ed. Chicago; London : University of Chicago Press, 1978. 238 p.
Рабинович В. Л. Алхимия как феномен средневековой культуры. Москва : Наука, 1979. 428 с.
Гермес Трисмегист и герметическая традиция Востока и Запада. Киев : Ирис ; Москва : Алетейа, 1998. 624 с.
Ютен С. Повседневная жизнь алхимиков в средние века / Пер. с фр. Москва : Молодая гвардия, 2005. 244 с.
Родигін К. М., Родигін М. В. Феномен алхімії в часопросторовому та ментальному вимірі старого світу // Схід. 2012. № 4 (118). С. 164–172.
Родигін К. М. Феномен алхімії і трансформація його оцінок в академічному дискурсі // Вісник Донецького національного університету. Серія: Гуманітарні науки. 2014. № 1–2. С. 484–495.