Розп'яття
Розп’я́ття — багатозначний термін.
1) У християнстві — хрест із зображенням розіп’ятого на ньому Ісуса Христа та саме зображення Розп’ятого; найважливіший релігійний символ, наділений складною семантикою. Обов’язковий атрибут інтер’єру православних, католицьких, деяких протестантських храмів. Є нагадуванням про жертовність Ісуса, спокутування Його жертвою людських гріхів, символізує перемогу над смертю, спасіння та вічне життя. Наперсні та натільні хрести-розп’яття початково були прерогативою тільки священнослужителів, ченців. Масове поширення звичаю носити натільні хрести-розп’яття у середовищі мирян відносять до 14 ст. Більшість протестантських течій не використовує розп’яття в релігійній практиці, вважаючи, що воно передусім символізує вбивство, а хрест, відповідно, — знаряддя страти.
2) Християнський догмат, засадничий для богословського осмислення спокутної жертви Христа, Сина Божого, принесеної за гріхи людей; ключовий аспект сотеріології. Розп’яття тлумачать одночасно як підкорення Бога Сина волі Бога Отця, узяття Христом на Себе вини за людські гріхи, жертовну готовність Спасителя до страшних мук (для вірян — і шлях наслідування Христу в Його стражданнях), пролиття Святої крові, яка змиває з людей ту вину (це символізує зображення Адамового черепа у підніжжі розп’яття), перемогу Бога над силами зла й сатаною та запоруку майбутнього життя вічного (згідно з Новим Завітом: «Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть», див. 1 Кор. 15:22). Закріплено в тексті Апостольського Символу віри, Нікео-Константинопольського Символу віри, католицького Кредо.
3) Художньо зображена сцена розпинання Ісуса, один із найпоширеніших сюжетів, передусім у західному мистецтві, за доби середньовіччя; пізніше — і в світському живописі. Більшість мистецтвознавців вважають появу такого сюжету відносно пізньою: не раніше 5 ст. (коли хресна страта була остаточно скасована у Візантії). У добу раннього християнства хресну смерть Ісуса символізувало здебільшого зображення ягня — Агнця Божого поряд із хрестом. Проте окремі дослідники, із посиланням на нові археологічні знахідки (дослідження катакомбного малярства, рельєфів саркофагів, дрібної пластики), вказують на генезис сюжету розп’яття вже від 1–3 ст.
Якщо у релігійному мистецтві 7‒9 ст. переважає живий, урочисто прославлений образ Христа, то з кін. 9 — 10 ст. церковні ізографи представляють Тіло Боже мертвим на хресті. Притому ранні, доволі умовні, образи страждань Христа витісняють щобільше відверті й болісні сцени мук Ісуса, знущання над Ним катів і мученицької смерті на Голгофі. Втім, зображення закривавленого Христа в муках — сюжет, більше характерний для західного релігійного мистецтва, ніж для східного, де Христос постає як переможець смерті. Від 13 ст. голову Розп’ятого увінчують терновим вінцем.
Найчастіше сюжет розп’яття поєднували з такими зображеннями:
- інших євангельських персонажів — Божої Матері, апостола Івана Богослова, Марії Магдалини, Марії, матері Якова, Никодима, Йосифа Аримафейського;
- у центрі поміж розіп’ятих розбійників — того, хто покаявся в гріхах (часто зображували людиною молодого віку; ліворуч від глядача), й того, хто не розкаявся (бороданем із жорстоким виразом обличчя; праворуч);
- римських вояк: того, хто подав Христу оцет, і того, хто списом простромив Йому груди (пізніше стали зображати криваву рану від списа на тілі Христа); або таких, що кидають жереб за одяг розп’ятого;
- згаслих небесних світил — у вигляді астрономічних зображень або алегоричних фігур;
- двох жінок — алегорій християнської Церкви та синагоги, що вказують на перемогу першої та падіння другої;
- двох жінок — алегорій Життя і Смерті, з відповідними атрибутами;
- римських пап, монархів, можновладців, донаторів (у католицькій традиції — навколішках перед хрестом).
Містичність дійства часом підкреслюють ангели, що тримають чаші біля ран Спасителя, у які спливає кров. Сюжет «Розп’яття» широко представлений у живописі, скульптурі (зокрема надгробках), мініатюрі, графіці.
В українському іконописі такі зображення трапляються з кін. 15‒17 ст. Ікони, що дійшли до нашого часу, демонструють різні стилі, художньо-образне трактування та мистецький рівень. На відміну віл католицької іконографії донаторів зображували у повний зріст із молитовно складеними руками (як-от «Розп’яття з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки»; кін. 17 — поч. 18 ст.; Національний художній музей України).
4) У давньому середземноморському світі — різновид публічної смертної кари, яку вважали ганебною. Покарання через розп’яття було відоме у єгиптян, карфагенян, фінікійців, персів, юдеїв (прийнято вважати, що розп’яття запроваджено в Палестині за правління царя Ірода І Великого), інших давніх народів. У Македонії, Греції та Римській імперії такий вид страти застосовували до рабів, злочинців, винних в особливо тяжких злочинах (бунтарів, убивць). Також і в богохульстві (у чому звинувачено Ісуса згідно з євангельською оповіддю).
У Стародавньому Римі розп’яття стало чи не головним видом болісної страти, здатної завдати тривалих безперервних мук. Згадки про перші страти на хресті відносять до періоду правління царя Тарквінія Гордого (вважають таку практику перейнятою від карфагенян). Для здійснення покарання використовували різні типи хрестів: а) дерев’яний Т-подібний (лат. Crux Commissa), найчастіше; б) простий вертикальний стовп (І-подібний, лат. Crux Simplex); в) перехрещені вертикально (у верхній третині) дерев’яні бруси (лат. Crux Immissa); г) Х-подібний хрест (лат. Crux Decussata). Конструкція хреста складалася з двох елементів — стаціонарної, вертикальної стійки, яку вкопували в землю, або статікулуму ( лат. staticulum), та верхньої знімної горизонтальної балки, або патібулуму (лат. patibulum). Саме патібулум мусили нести на собі до місця страти засуджені (часом саму цю балку називали хрестом, а не цільну зібрану конструкцію). На місці страти обвинуваченого на смерть прибивали до хреста цвяхами (спочатку прибивали до патібулуму руки, потім підвішували і прибивали ноги), рідше — прив’язували мотузками, ременями. Відомі й випадки, коли кінцівки засудженого прибивали до хреста на землі, потім хрест підіймали та вставляли у завчасно викопаний у землі отвір. Над головою розіп’ятого, приреченого на повільну мученицьку смерть, поміщали дошку, де зазначали його провину.
За твердженнями римських істориків 4‒5 ст. (Секста Аврелія Віктора, Созомена), смертну кару через розп’яття відмінив імператор Костянтин I Великий після 319. Проте інші діячі того періоду згадують про хресну страту в 4 ст. як про буденну річ.
Література
- Преловська І. Розп’яття // Людина і світ. 1997. № 4. С. 10‒13. https://risu.ua/rozp-yattya_n40001
- Гелитович М. Розп’яття «з пристоячими» // RISU. Релігійно-інформаційна служба України. 2010. URL: https://risu.ua/ikona-rozp-yattya-z-pristoyachimi_n36541
- Макойда О. Генезис розп’яття у ранньохристиянський період // Народознавчі зошити. № 6 (150), 2019. 1432‒1446. URL: https://nz.lviv.ua/archiv/2019-6/7.pdf
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Розп'яття // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Розп'яття (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.11.2024
