Ізмаїльська фортеця

Ізмаїльська форте́ця. Залишки валів і рову

План реконструкції фортеці Каленберга 1789 р.

План 1796 р.

План 1830 р.

Залишки фортеці (угорі) на сучасному аерофотознімку

Споруди Свято-Миколаївського православного монастиря на території фортеці

Турецька мала мечеть, у якій влаштовано діораму «Штурм Ізмаїлу»

Ізмаї́льська форте́ця — залишки комплексу оборонних споруд, частково втрачений об'єкт нерухомої культурної спадщини, пам’ятка історії, м. Ізмаїл Одеської області, Україна.

Велика за площею територія фортеці міститься на околиці сучасного міста на березі р. Дунаю, по якій проведено лінію державного кордону між Україною і Румунією.

Історична довідка

Поширену в літературі версію про наявність у м. Ізмаїлі фортеці від 16 ст. спростовано свідченнями фахівців середини 17 ст. Г.-Л. де Боплана й Евлії Челебі, які у своїх творах одностайно стверджували відсутність у міста оборонних споруд. З огляду на це Ізмаїл неодноразово руйнували під час козацьких нападів, які розпочалися наприкінці 16 ст. У 1594–1595 запорожці на чолі з С. Наливайком організували кілька нападів на місто, 1609 його здобули і спалили козаки. Козацькі походи на м. Ізмаїл зафіксовано 1632, 1673.

1670 уздовж берега р. Дунаю споруджено земляний оборонний вал. На початку 18 ст. укріплення модернізовано і 1768 тут була велика за площею, але слабо укріплена фортеця, зведена за допомогою французьких військових інженерів. Її оборонна огорожа складалася з земляного валу і рову, що перетинали мис між двома долинами. У найвідповідальніших місцях було влаштовано напівкруглі в плані бастеї. Всередині фортеці була прямокутна в плані цитадель з мурованими стінами навколо турецького гостиного двору з мечеттю. Після реконструкції 1770 фортеця мала периметр понад 7 км, 8 бастіонів, вал заввишки 3–4 сажні (6,5–8,5 м), рови глибиною 6–7 сажнів (13–15 м).

Під час російсько-турецької війни 1768–1774 (див. Російсько-турецькі війни) російська армія під командуванням П. Румянцева-Задунайського 1770 розгромила 150-тисячне військо Османської імперії, внаслідок чого у серпні 1770 корпус генерала М. Репніна за участю запорозьких козаків захопив фортецю Ізмаїл. 1771–1774 тут містилася база російської флотилії, що діяла на нижньому Дунаї. Тоді реконструйовано фортечні бастіони й збудовано верф, ліквідовано 2 брами, зведено 6 редутів, шестикутний бастіон та перебудовано інші оборонні споруди.

За умовами Кучук-Кайнарджийського мирного договору 1774 м. Ізмаїл повернули Османській імперії, яка забезпечила реконструкцію фортеці під керівництвом військового інженера А.-Ж. де Лафіт-Клаве (1740–1794; Франція) та архітектора Ріхтера (18 ст., тепер Німеччина). 1789–1790 стару фортецю зрівняли із землею, а на її місці збудували принципово новий комплекс бастіонних оборонних споруд, значно більший за площею. Із заходу оборонна огорожа пройшла горішнім краєм плато; з півночі охопила незабудовану територію, зі сходу — колишнє молдавське передмістя. Проте повністю завершити модернізацію фортеці турки не встигли. На початку російсько-турецької війни 1787–1791 Ізмаїльську фортецю оточили ровом глибиною 6–10 м, завширшки близько 12 м. Під час війни вона мала важливе стратегічне значення, оскільки перешкоджала переправі російської армії через р. Дунай та слугувала базою для війська Османської імперії. Фортечний гарнізон налічував 35 тис. вояків.

Восени 1790 головнокомандувач російської армії Г. Потьомкін наказав військам генералів І. Гудовича, П. Потьомкіна (1743–1796; тепер РФ) та флотилії генерала Х. де Рібаса (Йосипа Михайловича Дерибаса; 1751; тепер Італія — 1800; тепер РФ) захопити Ізмаїльську фортецю. Проте військова рада 26.11.1790 вирішила зняти облогу Ізмаїла. Г. Потьомкін не затвердив цього рішення та наказав генералу О. Суворову перебрати на себе командування армією, яка тримала в облозі Ізмаїл, та розпочати штурм фортеці. 11.12.1790 Ізмаїльську фортецю здобуто. У штурмі, що тривав протягом одного дня, брали участь понад 6 тис. козаків Чорноморського козацького війська. Російська армія втратила вбитими та пораненими від 5 до 10 тис. вояків, турецька — 26 тис. убитими і 9 тис. полоненими. Серед захоплених трофеїв було 245 гармат, 42 кораблі та велика кількість зброї. Комендантом захопленої фортеці призначено генерала М. Кутузова, котрий організував знесення земляних укріплень, завершене 1792. Згідно з Ясським мирним договором 1791 Російська імперія знову повернула Ізмаїл Османській імперії. Протягом 1792–1809 фортецю перебудовано на основі проєкту 1796–1797 інженера Ф. Кауффера (18 ст.; Франція). Згідно з ним фортеця мала прилягати до р. Дунаю, пропускаючи воду в рів навколо цитаделі з 2-ма наріжними бастеями. Навколо рову земляний гласис утворював полігонально-кліщову систему оборони. Проте проєкт Ф. Кауффера не було втілено, що негативно позначилося на обороноздатності Ізмаїла. Турки відмовилися від східної частини оборонної огорожі, що складала третину загального периметру. Її зрівняли із землею, спорудивши натомість утричі коротшу оборонну огорожу. Завдяки цьому площу фортеці значно зменшено, проте збільшено кількість бастіонів, а профілі оборонної огорожі зроблено складнішими й досконалішими. Споруджено нову оборонну огорожу вздовж берега р. Дунаю з двома бастіонами. Унаслідок цього фортеця стала чотирикутною в плані й складалася з мурованої Табії (артилерійський капонір), 5 реданів, 8 бастіонів та 12 куртин. Її оточували гласис та широкий рів. З кожного боку були брами зі звідними мостами через рови.

Під час російсько-турецької війни 1806–1812 облога російським військом та штурм фортеці 1809 оприявнили безперспективність її захисту. Турецький гарнізон капітулював 13.09.1809. Протягом 1809–1856 Ізмаїльська фортеця була головною базою російської армії та флоту на нижньому Дунаї. У північній частині фортеці протягом 1826–1831 споруджено цитадель, що зайняла майже третину внутрішнього простору фортеці. Її захищав ретраншемент кліщової системи з реданами. Всередині цитаделі збудували церкву, госпіталь та офіцерські будинки. З напільного боку навпроти північної лінії фортечних укріплень спорудили люнети. На території фортеці звели оборонні дво-триповерхові казарми, підземні порохові льохи. Ізмаїл як арсенальна фортеця мав забезпечувати російську армію артилерійським озброєнням на Балканському театрі воєнних дій, куди було спрямовано загарбницькі прагнення Росії. Тому від 1848 розпочато роботи з укріплення Хотинської, Бендерської, Стамбульської (Царгородської) фортечних брам та східної частини фортеці. Під час Кримської війни 1853–1856 в Ізмаїльській фортеці збудували східний і північний форти, оновили весь комплекс оборонних споруд, оскільки тут планували розмістити армійську дивізію.

Після поразки Російської імперії у Кримській війні за Паризьким мирним договором 1856 частина Бессарабії, серед них і землі Ізмаїльського градоначальства, відійшли до Молдавського князівства. Ізмаїльські укріплення, як і всі арсенальні фортеці Російської імперії у Північному Причорномор’ї, підлягали ліквідації. На виконання цього російська армія вивезла з фортеці майно та озброєння, а бастіони та стіни висадили в повітря. 1859 Ізмаїл став частиною об’єднаного князівства Молдови і Валахії (тепер Румунія). 1877 територію фортеці знову опанувала армія Російської імперії, яка влаштувала тут своє військове кладовище. Від 1918 м. Ізмаїл у складі Румунії; на території фортеці влаштовано румунське кладовище, що діяло до 1945 (при цьому російські поховання збережено). Після 1945 радянська влада знищила кладовище. Тут розміщувалися військові частини, склади й різні виробництва.

У добу незалежності України від 1991 територію фортеці взято під охорону держави як пам’ятку історії. Для її адміністрування створено комунальний заклад Меморіальний парк-музей «Фортеця» з відповідною дирекцією, яка опікується збереженням пам’ятки, створенням і функціонуванням музейних експозицій.

Характеристика

Територія фортеці має площу 170 га. Згідно з планом Ізмаїла 1770 оборонна огорожа тоді йшла уздовж північної околиці міста, потім перетинала його з півночі на південь у східній частині уздовж схилу. Чотирикутна в плані фортеця з одного боку упиралася в берег р. Дунаю, а з іншого — у затоку, яка на захід від міста відходила від річки. Зі сходу до фортеці прилягала неукріплена частина поселення (форштадт), яка за площею була втричі меншою, ніж фортеця. Уздовж річки та її затоки у цей період оборонних валів не було й міські квартали забудови підходили до води. На південний захід від міста навпроти мису, утвореного річкою та затокою, на острові була кругла в плані артилерійська бастея.

Після реконструкції 1790 велика фортеця була поділена на чотири частини: стару та нову фортеці, цитадель, а також мурований артилерійський капонір (Табія), що містився на південно-західному краю фортеці. Вона мала земляні вали з дерев’яним кріпленням ескарпів та подекуди — частоколом. Мурованими були тільки частини наріжних північно- і південно-західних бастіонів. На першому — підпірна стіна рову та два капоніри, на другому — Табія.

Після руйнувань 1856 фортецю не відновлювали. Залишки її валів, ровів і бастіонів видно на місцевості. Тепер на частині території колишньої фортеці облаштовано Ізмаїльський меморіальний парк-музей «Фортеця». На території діє Свято-Миколаївський православний монастир із двома мурованими церквами 19 ст.: Свято-Миколаївською та Успенською. У збереженій турецькій малій мечеті 16 ст. влаштовано діораму «Штурм Ізмаїла». На території організовано експозицію просто неба — гармати різних історичних епох.

Значення

Залишки оборонних споруд Ізмаїльської фортеці є важливою пам’яткою історії, що оприявнює крах загарбницької політики Російської імперії 18–19 ст. Завойовані ціною великих жертв території, міста, фортеці доводилося згодом повертати, а споруджені значним коштом фортеці — самим же знищувати. Тож Ізмаїльська фортеця є пам’яткою не військової слави, а безглуздості Російської імперії, марності її зусиль. Об’єктивна репрезентація цих фактів долає один із російських імперських міфів про нібито неможливість ефективної протидії агресивній експансії Москви.

Література

Колосок Б. Фортеці Ізмаїла // Теорія та історія архітектури. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1995. С. 71–83.
Slapac M. Cetatea Alba. Studiu de arhitectura militara medievala. Chisinau : Editura ARC, 1998. P. 51.
Вечерський В. Фортеці й замки України. Київ : [б. в.], 2011. С. 585–590.
Історико-містобудівні дослідження м. Ізмаїла // Історико-містобудівні дослідження: Васильків, Вінниця, Горлівка, Ізмаїл / За ред. Вечерського В. Київ : [б. в.], 2011. С. 79–132.
Красножон А. Фортеці та міста Північно-Західного Причорномор’я (XV–XVIII ст). Одеса : Чорномор’я, 2018. 312 с.
Тютюнджи М., Красножон А. Місто Ізмаїл та його фортифікація. Одеса : Чорномор’я, 2019. 584 с.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Ізмаїльська фортеця // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Ізмаїльська фортеця (дата звернення: 1.11.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.05.2025